Найстрашніший період у житті упівця настав під час допитів. Слідчі діяли чітко: або цвяхами підривали нігті, або стержень від кулькової ручки пропихали у вухо доти, поки не поллється кров. Не здався… Оглух… Витримав…
Я горда тим, що мій прадід Павло Андрійович Вагилевич був учасником націоналістичної гілки Руху Опору в часи Другої світової війни та боровся в лавах УПА за відновлення Української державності.
Сьогодні часто згадую мій з ним діалог, який тоді для мене, 10-річної дитини, не мав ніякого значення:
— Дідусю Павле, а що це за куля така і чому ти її так часто розглядаєш?
— У кожного з наших бійців була своя остання куля…
У селі Ясень (колись Перегінський район Станіславська обл.) у селянській сім'ї Параски та Андрія, що походив з уже тоді відомого роду громадського діяча, етнографа, учасника «Руської Трійці» Івана Вагилевича, 21 січня 1930 року народився син Павло. Закінчивши початкову школу, він допомагав батькам по господарству, бо ж з дванадцяти дітей, що були у родині, живими залишилося тільки шестеро. А з початком німецько-радянської війни двох найстарших братів забрали на фронті і живими вони не повернулися.
З поширенням підпільної повстанської боротьби проти німецьких окупантів, а згодом і радянських, що насаджували комуністичну ідеологію, Павло разом з братами у 1944 році вступили до лав УПА. Зважаючи на те, що йому було тільки 14 років, спочатку був зв’язковим, а згодом — приписаний до загонів розвідки. Через активну партизанську діяльність братів за сім'єю Андрія та Параски Вагилевичів здійснювався постійний нагляд. За рік загони НКВС вистежили братів Павла та вбили, а батька Андрія — повісили. Для того, щоб приховати цей злочин, їхні тіла вкинули у криницю, яку потім підірвали гранатою.
Після звільнення з концтабору Павло спочатку сам, а згодом разом з сином та онуком багато разів шукали місце, де знаходилася криниця, що стала останнім спочинком рідних йому людей, їздив туди щоразу з надією знайти та перепоховати тіла братів та батька. Проте так і не знайшов її. Матір разом із братом та сестрою було виселено в Східний Сибір — село Тайшет Іркутської області. Врятуватися вдалося тільки найстаршій сестрі Євдокії, яка на той час вже була одруженою, проживала окремо та носила прізвище чоловіка.
Ця втрата ще більше загартувала молодого та хороброго партизана: тепер йому треба було боротися за всіх, хто уже помер і тих, хто залишилися живим, щоб знову з ними зустрітися. Завзятість, хоробрість та неабиякі вміння орієнтуватися на місцевості допомогли молодому Павлові стати боївкарем боївки «Прут».
Завдання перед учасниками підпільної боротьби постійно змінювалися і залежали від прийнятих рішень крайового проводу УПА: від передачі інформації — до «ліквідації конкретних осіб». Для останнього обирали молодих партизанів, які виявляли бажання та були ідейно непохитними, бо ж розуміли: живими вони не повернуться.
Найбільшою конспіративною операцією цього періоду була двотижнева охорона Романа Шухевича в криївці поблизу села Ясень. Павло тільки згодом дізнався, що охороняв головнокомандувача УПА. Через кілька днів надійшла команда «…всім, хто стояв в охороні криївки, бути пильними, йдуть облави…». Усі розуміли, що починається нелегкий період і кожен знав: при будь-яких умовах і в будь-якому бою в тебе мала залишитися остання куля. Для себе…
Усередині серпня 1949 року Павло потрапив у засідку, та скористатися останнім пострілом не встиг: граната, що розірвалася біля нього, завдала тілесних ушкоджень. Павла арештовували. 28 серпня Павлові висунули звинувачення як розвіднику УПА.
Найстрашніший період у житті упівця настав під час допитів. Слідчі діяли чітко: або цвяхами підривали нігті, або стержень від кулькової ручки пропихали у вухо доти, поки не поллється кров. Не здався… Оглух… Витримав…
З цього часу розпочався етап по концтаборах: Караганда, Норильськ, Магадан. У концтаборах доводилося важко: холод, нестача харчів, одягу, важка праця, боротьба за «своє місце» між політичними та кримінальними в'язнями. Іноді здавалося, що живим з концтаборів не повернеться ніхто…
Звістка про смерть Сталіна вселяла промінь надії щодо пом’якшення умов перебування членів ОУН-УПА у концтаборах. Але цього не сталося. Амністія не стосувалася політичних в’язнів, які у таборах становили близько 60-70% від загальної кількості ув’язнених. Це стало причиною акцій саботажів, бунтів та повстань українців у всіх концтаборах ГУТАБу.
Норильська група концтаборів налічувала 40 одиниць. Саме в одному з них перебував у 1953 році 23-річний Павло Вагилевич. Він приєднався до повстання, яке підняли українці на Великдень 5 квітня 1953 року. Вбивши охоронців, повстанці забарикадувалися в одному з бараків та висунули вимоги: амністія політичним в’язням та бійцям УПА. Звичайно, що їх вимоги ніхто не виконував, а до табору направили додаткові загони МВС. Бунтарів оточили, а охорона була впевнена, що українці довго не протримаються через нестачу харчів та питної води, проте, вони помилялися… Навики, загартованість, витривалість, здобута у боях, та вміння виживати тепер стали у нагоді. Як їжу повстанці використовували цукор, пів мішка якого вдалося приховати. Посеред бараку викопали глибочезну яму, щоб дістатися до підземного джерела з водою. Харчувалися цукром, який розчиняли у воді. Порції такої їжі були обмеженими: одна порція — один ковток, щоб вистачило на тривалий термін. Однак через кілька тижнів цукор закінчився, повстанці здалися, кожного десятого розстріляли.
Павло вкотре залишився живим. Його перевели у концтабір Магадана.
Серія повстань прокотилася по всіх таборах ГУТАБу, повстанців чекав неминучий розстріл. Усі це розуміли, проте з гідністю боролися за свою свободу до останнього подиху. Усі повстання були придушені, проте влада була змушена піти на поступки та пом’якшити режим у таборах, а згодом — ліквідувати цілу систему ГУТАБу.
25 липня 1956 року у віці 26 років Павло Вагилевич був звільнений за рішенням Комісії Президії ВР СРСР за недоцільність подальшого тримання під вартою зі зняттям судимості та обмеження прав. Місцем його проживання було визначено село Суетиха Тайшетського району Іркутської області.
Після звільнення з табору Павло потрапив до лав Збройних сил СРСР на Уралі. Після закінчення строкової служби познайомився з дружиною Ольгою Михайлівною Шмигельською з села Світле Монастирисього району на Тернопіллі, сім’я якої була розкуркулена та депортована до міста Зима Іркутської обл. 14 січня 1958 року вони одружилися. У них народилося троє дітей: Ярослав, який помер немовлям, Ігор та Наталя. Життя почало налагоджуватися.
Павло працював водієм, а дружина виховувала дітей. Але бажання повернутися в Україну не зникало, адже хотів побачити маму та сестер. У 1964 році Павло з родиною переїхав до Калуша та поселився на орендованій квартирі в районі Хотіня, адже за умовами звільнення можна було оселитися 50 км від місця народження. Дружина Ольга пішла працювати у колгосп, а 34-річний Павло — водієм автобуса у Долину, а згодом — інструктором в автомобільній школі ДТСААФ Калуша та водієм автобуса. Його захопленням стала фотографія, а настільною книгою — родинний оберіг «Русалка Дністровая».
З проголошенням незалежності України розпочався процес реабілітації учасників УПА. Павло Андрійович Вагилевич був реабілітований 22 травня 1992 року (8619 П.). З цього часу і до кінця життя він був учасником Всеукраїнського братства УПА та Калуської станиці братства ОУН-УПА імені полковника Андрусяка «Чорний Ліс». Хоч вік та тяжкі умови в таборах далися взнаки, адже втратив слух, зір, мав астму, Павло Андрійович брав активну участь у діяльності цих організацій.
У 1995 році відкривав родинний музей Івана Вагилевича в селі Ясень, у якому розміщена експозиція і про нього. Павло Вагілевич був гостем на відкритті меморіальних дошок, пам’ятник знаків та пам’ятників борцям за волю України по всій Івано-Франківській області. І завжди в руці міцно стискав «свою останню кулю», що проніс крізь життя.
Павло Андрійович Вагилевич відійшов у засвіти 6 лютого 2015 року у віці 85 років.
Ольга ХАМУЛА, учениця 9-Б класу Калуського ліцею №3
Лілія МИКИТИН, вчитель історії Калуського ліцею №3 | 
