У нашому місті досить багато архітектурних пам’яток, пов’язаних із важливими подіями української історії та життям видатних українців. Серед них є будівлі, добре відомі широкій публіці, однак є й такі, що незаслужено обділені увагою мешканців і гостей Івано-Франківська. Спробуймо дізнатися більше про деякі з них.
«Біологічна» вілла
Будинок на вул. Низовій, 4 належав видатному українському вченому і громадському діячеві Івану Яхну. Точна дата будівництва невідома, вважається, що будинок був зведений між 1868 і 1893 роками. Він зазнав сильних пошкоджень під час Першої світової війни, адже в нього влучили аж три снаряди. Шкода була оцінена у 28 600 корон, що дорівнювало майже половині вартості споруди.
Іван Яхно народився у 1840 році у Дрогобичі, закінчив місцеву школу василіан, після якої навчався у Самбірській гімназії. Згодом продовжив навчання на філософському факультеті Ягеллонського університету в Кракові. Після отримання ступеня доктора філософії продовжував удосконалювати здобуті знання в університетах Відня, Берліна та Гайдельберґа. Певний час мешкав у Львові, а в 1871 році переїхав до Станиславова, де викладав біологію у вчительській семінарії. В 1884 році він видав ґрунтовну працю «Систематичний опис галицьких рослин за Ліннеєм з особливою увагою до ґатунків, які ростуть в околиці міста Станиславова і Коломиї». У своїй праці автор описав 542 роди і 1161 вид рослин, причому кожну назву подав українською, латинською і польською мовами. Фактично це була перша ґрунтовна праця про рослинний світ Прикарпаття, а її автора можна вважати творцем української природничої термінології.
Є обґрунтоване припущення, що в гостях у Яхна бував Іван Франко. Тим паче, що у 1892 році він проводив віче радикалів у розташованій через дорогу лазні, яка тоді належала Яхну. 7 червня того року члени української радикальної партії, одним із лідерів якої був Іван Франко, запланували провести віче в нашому місті. З цією метою вони спробували винайняти приміщення ресторації Седельмаєра, що колись знаходилася на місці входу до Фортечної галереї «Бастіон» з вулиці Кардинала Любомира Гузара. Влада, яка прагнула перешкодити зібранню радикалів, відмовила їм під приводом, що це приміщення перебувало в аварійному стані. Проте Франко та його товариші швидко знайшли вихід із ситуації й провели збори у почекальні лазні.
До речі, син Івана Яхна Володимир був відомим інженером і винахідником. Він мав незакінчену освіту інженера-механіка, працював технічним помічником геометра та займався виготовленням планів оборонних валів. У 1900 році преса повідомила про цікавий винахід, що називався «телефоно-графофон», і його автором був Володимир Яхно. Цей прилад працював на електричному струмі й міг записувати звуки з великої віддалі через телефонні дроти, а потім їх відтворювати з носіїв, які преса називала «скляними пластинками». Апарат складався з двох частин – репродуктора і реактора. Реактор приймав звуки і записував їх, а репродуктор відтворював.
Пам’ять про юність міністра ЗУНР
Будинок на вул. Академіка Гнатюка, 13 відомий тим, що він пов’язаний із юністю Дмитра Вітовського – видатного українського військового і державного діяча. Дмитро Вітовський був ідеологом та одним із неформальних лідерів українських січових стрільців, пізніше державним секретарем військових справ ЗУНР. Він проживав тут у 1904-1907 роках, будучи студентом Станиславівської гімназії.
Будинок зведений у 1890-х роках у стилі класицистичного модерну. Спочатку він належав міщанину Я. Борису, як і сусідній будинок № 11, але навесні 1904 року обидві споруди за 31 тис. корон придбала філія Українського педагогічного товариства для розміщення учнівської бурси. Бурсами тоді називали гуртожитки, де поселялися учні того чи іншого навчального закладу, які мешкали в інших місцевостях. Філія Українського педагогічного товариства заснувала свою бурсу, щоб відокремитися від москвофілів, які взяли під свій вплив бурсу святого Миколая (нині розібрана будівля на вул. Чорновола, 9). У приміщенні бурси в різні роки знаходили притулок 60-90 учнів українських шкіл Станиславова, а з 1910 року заклад приймав лише студентів української гімназії. Бурса в цій будівлі знаходилася до 1932 року, аж поки не припинила своє існування. Після закриття бурси будинок придбав купець М. Безен, який здавав його в найм. Тут проживали п’ять родин.
До речі, з життям і діяльністю Дмитра Вітовського пов’язана ще одна кам’яниця – на вул. Незалежності, 19. У цьому будинку, якраз над популярною кав’ярнею «Уніон», знаходилася контора українського адвоката Йосипа Партицького. Він почав роботу в новій конторі з 1 травня 1911 року, а раніше працював на вул. Сапєжинській, 33. Саме в Партицького проходив практику молодий адвокат Дмитро Вітовський, випускник правничого факультету Львівського університету.
Колиска вільної преси
Будівля на вул. Гетьмана Мазепи, 10 відома краєзнавцям як кам’яниця Ґоттесмана. В 1912 році її придбала видавнича фірма «Вайденфельд і брат» за 324 тис. корон. Протягом наступного року кам’яницю розбудували, щоб було де розмістити друкарське обладнання. Саме в цій друкарні за часів ЗУНР друкувалися газети «Република» і «Нове життя». Газета «Република» була заснована після переїзду керівництва ЗУНР до Станиславова і виходила з лютого по травень 1919 року під керівництвом головного редактора Івана Кревецького. Це видання висвітлювало політичну, адміністративну й організаційну діяльність УНРади та Державного секретаріату ЗУНР. Так, газета «Република» від 2 лютого 1919 року опублікувала великий репортаж про свято Злуки 22 січня 1919 року в Києві з публікацією офіційних документів про об’єднання двох українських республік. Поряд із документами та матеріалами офіційного характеру в часописі друкувалися замітки про становище в республіці, новини з Наддніпрянщини, міжнародні події. Автори статей зачіпали проблемні теми економічного, соціального, культурного життя, діяльності місцевих органів управління, розвитку освіти. Частина інформаційних матеріалів із посиланням на Українську телеграфну агенцію та Українське пресове бюро передруковувалися в урядових та в повітових часописах.
Доволі самостійну лінію редакційної політики провадила щоденна станиславівська газета «Нове Життя», яка видавалася впродовж перших чотирьох місяців 1919 року. Її редакторами були Л. Рудий, пізніше І. Чепіга. До редакційного комітету видання входив видатний український діяч Роман Заклинський – письменник, літературознавець, історик і педагог. Газета висвітлювала широке коло суспільних проблем, критикувала негаразди в державному управлінні республіки, звертала увагу на негативні явища, зокрема прояви спекуляції, хабарництва, службових зловживань. За розпорядженням Державного секретаріату внутрішніх справ 24 квітня 1919 року газета була закрита.
Цей будинок відомий ще й тим, що з 1983 по 1999 рік тут працював Михайло Фіголь – український художник, педагог і мистецтвознавець.
Українська «рукавичка»
Багато іванофранківців ходять повз будівлю на вул. Шевченка, 82 мало не щодня, але не всі знають, яку величезну роль вона відігравала в житті української громади Станиславова. Вона чимось нагадувала казку про рукавичку, адже тут завжди було людно, розміщалося багато українських закладів і вирувало життя. Цю кам’яницю збудували близько 1897 року на замовлення містянина Зендера Дуба, що здавав у ній квартири в найм. У лютому 1909 року кам’яницю придбала місцева філія товариства «Просвіта» й розмістила тут «Селянську бурсу», яка могла прийняти 110 вихованців.У 1923 році тут розмістилася ще й жіноча гімназія «Рідної школи», згодом філії «Просвіти». Серед перших випускниць була Дарина Макогон, згодом відома як письменниця Ірина Вільде. В міжвоєнний період у будинку також містилася невеличка ремісничо-промислова бурса, а з вересня 1938 року – ще й українська купецька гімназія, яку більшовики закрили в 1944 році. Крім того, тут часто проводилися різноманітні виставки, творчі зустрічі та інші освітні й культурні заходи.
Будівля на вул. Шевченка, 82 пов’язана також із початками українського музейництва. Газета «Діло» повідомила, що «в жовтні 1937 року засновано при філії товариства «Просвіта» у Станиславові музейну секцію для збирання та зберігання пам’яток рідної культури на Станиславівщині. Ця секція під управою д-ра Я. Хмілевського при допомозі громади та фінансових установ Станиславова цілий рік вела підготовну працю. В одній кімнаті зібрала експонати з галузей археології, етнографії, церковного мистецтва та національно-культурного життя Станиславівщини. До 18 листопада 1938 року інвентаризовано 978 предметів».
Тут мешкав син Каменяра
Трохи далі по вул. Шевченка, 95 бачимо невеликий, але ошатний будинок у стилі класицистичного модерну. Він збудований близько 1898 року і належав родині Будзінських. Будинок привертає увагу перш за все арковими вікнами з декором у вигляді лев’ячих голів і ліпниною з рослинним орнаментом. Тут часто змінювалися мешканці, бо будинок здавався в оренду. Відомо, що у 1900 році тут мешкала родина Еленбахів, голова якої був старшим офіцером восьмого полку уланів.
Зіркова історія цієї елегантної вілли розпочалася в 1939 році, коли до Станиславова прибула сім’я Тараса Франка – сина великого Каменяра. Він відомий також як поет, письменник і педагог. Починаючи з 1913 року, окремими виданнями вийшли дев’ять книжок Тараса Франка, серед яких особливу цінність становлять його спогади «Про батька». Він також був автором оригінальних віршів і переспівів, переважно римських і грецьких поетів, написав «Нариси історії римської літератури» та збірку гуморесок «Вздовж і впоперек».
Як франкознавець він брав участь у підготовці двадцяти томів творів Івана Франка (1956 р.).
У Станиславові Тарас Франко і його сім’я перебували до 1945 року. Спочатку Тарас Франко викладав у гімназії, а після вторгнення нацистської Німеччини працював у Станіславській торгівельній гімназії. Спочатку він разом зі своєю сім’єю – дружиною Катериною, дочками Зіновією та Дарією і сином Роландом – мешкав у монастирі василіянок і лише у 1942 році перебрався до вілли на Шевченка, 95. Із серпня 1990 року фасад будинку прикрашає меморіальна дошка, яка нагадує нам про перебування тут сина великого Каменяра.
Олена БУЧИК |
