Рівно 170 років тому почала виходити «Газета станиславовська»
В суботу своє професійне свято відзначатимуть журналісти. Цей фах набув особливої популярності в останні десятиліття з відкриттям нових газет, теле- та радіоканалів, а  тепер ще й інтернет-порталів. Нині важко віриться у те, що якихось 30 років тому мешканці Івано-Франківська, як і все населення колишнього Союзу,  дивилися програми лише двох телеканалів, а вся франківська преса складалася з двох газет та кількох годин ефіру обласного радіо.

Журналіст-аматор
Історія зберегла для нас ім’я першого журналіста Станиславова. Ним був… аптекар Ян Томанек, який в 1845 році (рівно 170 років тому) почав редагувати рукописну «Газету Станиславовську». Ймовірно, кожен номер «видання», яке виходило чотири роки, існував лише в одному примірнику, що складався з чотирьох аркушів і розповсюджувався серед клієнтів аптеки п. Томанека. 
До наших днів перший міський часопис не зберігся. Історію аптекаря-журналіста в 20-х роках ХХ сторіччя переповів на сторінках часопису «Кур’єр станиславовський» відомий дослідник минувшими Йозеф Зелінський. При цьому пан Йозеф не зазначив, звідки у пана Томанека з’явилося таке хобі. Можливо, його надихнуло читання львівської періодики? До прикладу, «Газета львівська» вела свою історію з 1811 року. В середині ХІХ сторіччя вона виходила тричі на тиждень на 6-8 сторінках формату близького до сучасного А4.
Перше друковане видання в Станиславові з’явилося на хвилі революційних подій 1848 року. Воно мало назву «Дзєннік Станиславовський». Перший номер побачив світ 2 вересня. В ньому повідомлялося, що газета виходитиме двічі на тиждень – в середу і суботу. Придбати її можна не лише в Станіславі, але й у Львові.
Газета мала обсяг 8 сторінок формату близького до сучасного А5. Редакторами видання були Єфстахій Рильський і Ян Валігорський. На останній сторінці зазначалося, що видання виходить друком і накладом Яна Павла Піллера. Тижневик, однак, проіснував лише до початку листопада. Загалом вийшло у світ 18 номерів, після чого у житті міської преси настала більш як 20-річна перерва.
Лише з початком 1870-х станиславівські газети стали постійним атрибутом мешканців міста. Втім, перші видання були нестійкими. «Омнібус Покутський», «Газета Підкарпатська», «Гонець Станиславовський», «Хроніка Станиславовська» та багато інших доволі швидко припинили своє існування.

Газети-довгожителі
Зупинити газетну чехарду вдалося «Кур’єру станиславовському», перше число якого вийшло 4 квітня 1886 року. Цей тижневик друкувався понад півстоліття, до 1939 року. Однак, як і тепер, скласти гідну конкуренцію львівській пресі місцеві видання не могли. Мало того, що львівські газети виходили щодня великим обсягом (по кількадесят сторінок), окремі з них дозволяли собі по два випуски – ранішній та вечірній. «Кур’єр станиславовський» наприкінці своєї історії мав обсяг шість сторінок формату А3. Тираж газети не зазначався.
І все ж робота тодішніх журналістів заслуговує на повагу. Олівець, блокнот, друкарська машинка і стаціонарний телефон – це була вся їхня «зброя». При цьому вони якісно готували матеріал. Приміром, в 1930-х роках на Прикарпатті виходили спеціалізовані спортивні видання – «Відомості спортові» і «Підкарпатське ехо спортове». Левова частка, звісно, відводилася футболу: газети розміщували звіти з матчів, подавали таблиці, розклад наступних поєдинків та іншу таку звичну для наших днів інформацію.
«Кур’єр станиславовський», який є одним з головних постачальників інформації для дослідників минувшини, у франківських архівах представлений лише фрагментарно. Повне зібрання часопису є в бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка. Щоправда, останнім часом чимало видань польського і австо-угорського періоду стали доступними завдяки оцифруванню і розміщенню в електронних бібліотеках…
У вересні 1939 року в Станиславі був заснований новий друкований орган – газета «Радянська Україна», згодом перейменована в «Прикарпатську правду». За часів СРСР вона була єдиною обласною газетою, не рахуючи молодіжного «Комсомольського прапора», який регулярно почав виходити у 1967 році. «Прикарпатська правда» виходила п’ять разів на тиждень (крім понеділка і четверга) обсягом чотири сторінки великого формату А2. Станом на середину 1980-х її разовий тираж перевищував 180 000 примірників.
На хвилі національного відродження у 1990 році в Івано-Франківську з’явилися нові видання – обласна газета «Галичина» і міська – «Західний кур’єр». 

Нічне радіо
В другій половині 1920-х років населення Станиславова отримало ще один «канал» інформації – радіо. 1 лютого 1925 року о 18.00 на хвилі 385 метрів вийшла у пробний ефір радіостанція у Варшаві. З 1928 року в «Кур’єрі станиславовському» стала регулярно з’являтися програма радіопередач. В основному, вона складалася з пізнавальних і музичних випусків. Щонеділі велася пряма трансляція богослужінь. Щоденно о 19.05 слухачі дізнавалися прогноз погоди.
Перші приймачі були доволі примітивними і недешевими, а сигнал – нестійким. Літня спека є найбільшим ворогом радіохвиль, – розтлумачував на своїх сторінках «Кур’єр станиславовський». Найкраща якість програм уночі. В цей час на довгих хвилях можна упіймати передачі з Варшави, Ковно (Каунаса), Берліна і навіть Москви.
До речі, в Радянському Союзі радіофікація відбувалася головним чином релейною системою – шляхом будування радіовузлів та подальшої ретрансляції дротами до підключених репродукторів – гучномовців. Ефірні радіоприймачі вироблялися у незначній кількості, щоб унеможливити масовий прийом передач з-за кордону. Радіоприймач був грізною зброєю. Під час воєнних дій всі радіоприлади, як мінімум, підлягали реєстрації, а то й узагалі конфісковувалися.
Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР тут також перейшли на  релейну систему мовлення. 15 січня 1940 року вперше вийшло в ефір обласне радіо, яке продовжило свою роботу у повоєнний час. Воно мало певний час виходу програм. Починаючи з 1960-х років, популярності набирають транзисторні радіоприймачі, які могли приймати сигнали закордонних станцій. Втім, всі небажані «голоси» глушилися радянськими спецслужбами…
В середині 1990-х мешканці Івано-Франківська почали ловити сигнали FM-станцій. Першою частотою, на яку налаштовувалися слухачі була 104,3 МГц. На ній сьогодні виходить радіо «Західний полюс», прем’єрний вихід якого датований 25 грудня 1995-го. 

Дітям до 16-ти...
З початком 1960-х в домівки прикарпатців увійшло телебачення. Щоправда, з технічних причин приймати програми всесоюзного і республіканського ТБ вони не могли. Мовлення вели Львівська і Чернівецька телестудії. Програми розпочиналися після 18-ї години телехронікою. Далі було кіно, вистава чи концерт. Закінчувалися передачі до опівночі. І лише в неділю програма стартувала дещо раніше, о 12-й. Варто зауважити, що до березня 1967 року в СРСР був шестиденний робочий тиждень.
В програмі телепередач 1960 року привернуло увагу застереження: «Дітям до 16 дивитися цей фільм не дозволяється». Так були позначені стрічки «Дільниця Б» і «Сімплонський тунель», які розпочиналися близько 10-ї вечора. Звичайно тодішнє «до16-ти» і теперішнє, як кажуть в Одесі, це дві великі різниці. Та й, зрештою, що можна було розгледіти на тодішніх мініатюрних «голубих екранах»…
Розширити мережу телемовлення вдалося лише наприкінці 1960-х, після того як в обласному центрі звели сучасну телевежу. З 1967 року в тутешній телеефір пробилося республіканське ТБ, а з початком 1970-х – всесоюзне. Місцевого телебачення в Івано-Франківську не було аж до початку 1990-х. 1 липня 1991 року вийшла в ефір перша прикарпатська телекомпанія «40 Канал» на 40-му ДМВ-каналі, відома нині під назвою «Канал 402».

Інтернет
Що ж до «всесвітньої паутини», то іванофранківці познайомилися з нею порівняно недавно. Перші інтернет-провайдери відкрилися у місті десь у 1997-98 рр. Нині це чи не найбільш популярний засіб отримання інформації. Щоправда, новини на різноманітних порталах писані, наче під кальку…

Володимир Горощак