11 грудня минає сім років з дня відходу у вічність мого рухівського побратима доктора історичних наук, професора, керівника історичної секції Івано-Франківського обласного культурно-наукового товариства «Рух» Ігоря Андрухіва, котрому, як і багатьом із нас, поталанило жити в епоху відродження незалежної соборної Української держави на руїнах найкривавішої імперії світу – СРСР.
Той неповторний час кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття був, здається, просякнутий історією, яка не тільки творилася на наших очах, а й відкривала нам заховані у «спецхранах» трагічні сторінки української минувшини – руйнування Катериною Запорізької Січі, криваву драму гетьманської столиці Батурина, де Меншиков за вказівкою Петра і знищив 15 тисяч жителів, не пожалівши ані жінок, ані дітей.
На світ Божий почали з’являтися твори поетів та письменників «Розстріляного відродження», документальні свідчення кривавих злочинів НКВД-КГБ-КПСС і голодоморів 1918-го, 1932–1933-х та 1947-го років, трагедій Биківнянського лісу і Дем’янового Лазу.
До опрацювання та оприлюднення злочинних дій окупаційної радянської адміністрації на теренах Західної України, і зокрема Івано-Франківщини, мав безпосередній стосунок й Ігор Андрухів.
...1989-й. Спротив, як тоді казали, «совітам» на Прикарпатті стає масовим. В Івано-Франківську та районних центрах області чи не щодня проходять мітинги та маніфестації під гаслами «КПСС – на Чорнобильську АЕС», «Щербицького в дідорню!», «Україні – волю» тощо. Ініціювали проведення цих масових заходів члени культурно-наукового товариства «Рух», крайової філії Української гельсінської спілки та вірні катакомбної Української Греко-Католицької Церкви, яка заявила про свій вихід із підпілля. Та подією, що беззастережно затьмарила усі ці політичні акції, став початок розкопок жертв комуно-більшовицьких катів у Дем’яновому Лазі на околиці Івано-Франківська, яким передувала, без перебільшення, сенсаційна стаття Ігоря Андрухіва в Тисменицькій районній газеті «Вперед» за 17 серпня 1989 року «Станіславські Куропати», яка безпосередньо вплинула на радикалізацію та подальший перебіг політичних подій не лише в нашому краї, а й в Україні. Високофахове, скрупульозне дослідження найкривавіших та найогидніших злочинів «совітів» у Дем’яновому Лазі до початку радянсько-німецької війни, яке провів та оприлюднив Ігор Андрухів, підтвердило той незаперечний факт, що ніякого примирення між тодішньою владою та новонародженою опозицією не буде.
Пригадую, як після мого приїзду зі Львова, де в міському Будинку архітектора 7 травня 1989 року відбулись установчі збори зі створення регіональної (західноукраїнської) організації Народного руху України, до мене підійшов ігор Андрухів і чи то запитав, чи ствердив: «Назад вороття вже не буде?!». Здається мені, що саме в той момент він зробив для себе остаточний вибір на користь нашої спільної справи. Що ж до мене, то своїх ілюзій стосовно соціалізму із людським обличчям я позбувся після знайомства та спілкування із незаперечними авторитетами поміж українського дисидентства, нині покійними Зеновієм Красівським та отцем Ярославом Лесівим на квартирі сина львівського історика Івана Крип’якевича Романа на початку достопам’ятного 1989-гоѕ
Усі, хто хоч трохи був знайомий з Ігорем Андрухівим, захоплювалися його жертовною працею на захаращеному чужинецьким пустоцвітом полі української історії. Особливо цікавили молодого історика її «вибухонебезпечні», як на той час, теми. Такі, приміром, як «радянізація» окупованої «совітами» у 1939 році Західної України, репресії їх каральних органів проти єпископату та духівництва УГКЦ, діяльність ОУН та УПА у середині ХХ століття на теренах Станіславівщини тощо. Особливо обурювало ігоря Андрухіва те, що вже після проголошення КПРС так званої «перестройки» і «гласності» доступ до архівних матеріалів на цю та близьку до неї тематику, особливо на місцевому рівні, так і залишився обмеженим, а то й цілковито закритим. Своїми думками з цього приводу він ділився зі своїми однодумцями. У тому числі й зі мною. На що, здається, я йому відповідав, що така «пєрєстроєчная дємократія» стосовно нашої минувшини цілком у стилі закоріненого на генетичному рівні у російську свідомість великодержавного імперського шовінізму і якщо, приміром, за «крамолу» в Москві «стрижуть» нігті, то в Києві за неї ж відрубують руки...
До речі, вже у незалежній Україні, працюючи у співавторстві із генералом міліції Анатолієм Французом над книжкою «Правда історії. Станіславщина в умовах терору і репресій: 1939–1959 рр.», до якої увійшли розділи про «радянізацію» Західної України у 1939–1941 роках, репресії проти УГКЦ в 1944–1959 рр. та діяльність ОУН та УПА в 1944–1945 рр., Ігор Андрухів, вивчаючи в архівах документи на цю тематику, зіткнувся з відвертим саботажем окремих працівників відомчих архівів УМВС та СБУ (мабуть, тих самих чекістів «пєрєстроєчних» років), які всіляко обмежували йому доступ до документальних джерел. Якби не втручання Анатолія Француза, фундаментальна розвідка «Правда історії...» не побачила би світ. Про це авторові цих рядків розповів син Ігоря Андрухіва проректор Університету Короля Данила та чільник міської організації Народного руху України в Івано-Франківську Олег Андрухів, який продовжує справу батька, оскільки пов’язав своє життя з освітою, наукою та громадською діяльністю.
Портрет Ігоря Андрухіва – педагога, науковця і просто чудової людини був би неповним без його народженого в муках творчості та наукового пошуку дитяти — першого у підрадянській Україні незалежного історичного часопису «Галицька старовина». Згуртувавши навколо себе та історичної секції культурно-наукового товариства «Рух» молодих істориків, що не заплямували себе псевдонауковими розвідками про «золотий вересень 1939-го», півстолітній «ювілей» якого готувалися урочисто відзначити комуністи, він поставив перед ними у той буремний час амбіційну і благородну мету — самим творити власну історію. Так з’явилась на Прикарпатті у далекому 1990-му незалежна від КПРС та її підрозділу ВЛКСМ Асоціація молодих істориків, члени якої на чолі з Ігорем Андрухівим та з допомогою обласної молодіжної газети «Світ молоді» започаткували перші числа «Галицької старовини».
Гортаю пожовклі від часу сторінки цього, без перебільшення, унікального часопису, датованого 22 вересня 1990 року, що відкривається любовними листами часів Першої світової українських січових стрільців до своїх коханих, добірку яких підготував Ігор Перевозецький (тобто ігор Андрухів). Далі йде розділ «Українсько-московські договори XVII-XVIII століть», в якому надруковано статтю Андрія Яковліва «Договір гетьмана Богдана Хмельницького 1654». Помістили упорядники цього числа часопису й матеріали Богдана Купчинського про тишковецький рід Шухевичів, шевченківські свята в Галичині (автор – член Асоціації молодих істориків Катерина Мицан), історичну розвідку Ігоря Андрухіва «Княжий город Галич». Завершується це число «Галицької старовини» «Сміховинками із 30-х», передрукованими із «Календарика для Січових Стрільців і жовнірів-українців за 1918 рік». Не забуваймо, що це був 1990-й. Попри «пєрєстройку» в СРСР існували ще КПРС та її «бойовий загін» КГБ. До ГКЧП залишалося менше року...
Хочеться низько вклонитися членам редакційної колегії «Галицької старовини» Сергієві Колеснику, Богданові Купчинському, Романові Шацькому, Катерині Мицан і, звичайно ж, голові обласної Асоціації молодих істориків нині, на жаль, покійному ігореві Андрухіву за їх політичну позицію та громадянський подвиг в ім’я насильно позбавленої ворогами історичної пам’яті українського народу...
А ранньої весни 1990-го після повернення автора цих рядків із Вільнюса та Каунаса, куди я їздив із заступником голови культурно-наукового товариства «Рух» Ярославом Шевчуком та звільненим із лав Збройних сил СРСР із поміткою в особовій справі офіцера «склонєн к націоналізму» рухівцем Ігорем Гуком і активістом підпільної УГЦК Зеновієм Слободяном на зустріч із чільниками литовського «Саюдіса» та отримання для розповсюдження на теренах Івано-Франківщини латвійської антикомуністичної газети «Атмонда», до мене підійшов Ігор Андрухів і попросив декілька примірників цього часопису. А через декілька днів після цього сказав, що «щось на зразок «Атмонди» буде і в нас». Чи мав він на увазі згадувану нами «Галицьку старовину», ми, на жаль, не знаємо... Та як би там не було, важко переоцінити ту роль, яку відіграло це видання накладом понад 46 тисяч примірників у пробудженні національної свідомості та незамуленої пам’яті галицького суспільства і чи не в першу чергу його інтелігенції, яка, за незначним винятком, зайняла вичікувальну позицію у протистоянні влади та національно-демократичних сил, що гуртувалися довкола Народного руху України.
Та попри все предметом особливого професійного зацікавлення історика Ігоря Андрухіва була трагічна доля єпископів та священиків Української Греко-Католицької Церкви у післявоєнний період. інтерес до цієї тематики у нього з’явився задовго до проголошення незалежності України. Уже на початку 1989-го вірні УГЦК на чолі з єпископом Павлом Василиком почали шукати контакти із активістами культурно-наукового товариства «Рух» для спільної діяльності на шляху виходу нашої багатостраждальної Церкви з підпілля. Невдовзі такі контакти стали повсякденністю, що й привело надалі до створення Комітету сприяння УГКЦ. Очевидно, цей факт і вплинув на вибір саме цієї тематики у його подальших наукових зацікавленнях. Крім цього, як вроджений гуманітарій та професійний історик ігор Андрухів не міг не розуміти, що саме через підпорядковану Москві Православну Церкву, яка після остаточної дискредитації комуністичної ідеології стала чи не єдиним ідеологічним осередком конаючої червоної імперії, її вожді за всяку ціну намагатимуться зберегти так звані «духовниє скрєпи» режиму. Вихід із підпілля УГКЦ покладе край цим проімперським намірам кремлівських вождів. Принаймні на теренах історичної Галичини. Тому й працював так наполегливо над цією тематикою молодий історик Ігор Андрухів.
Спілкуючись із його сином Олегом, автор цих рядків відкрив для себе досі незнані штрихи із біографії свого побратима. Зокрема довідався від нього, що «батько створив себе сам». Народився у багатодітній селянській родині, він самотужки долав труднощі на своєму шляху, сподіваючись тільки на власні сили. У 40 років захистив кандидатську дисертацію, у 49 – докторську. Коли отримав першу наукову ступінь, мама, яка не мала навіть шкільної освіти, запитала у нього, чому він так довго вчитьсяѕ Наприкінці свого короткого життєвого шляху (прожив лише 54 роки) Ігор Андрухів став полковником міліції, начальником кафедри теорії та історії держави і права Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, лауреатом багатьох премій. А останнім місцем роботи став Університет Короля Данила, де ігор Андрухів був радником ректора – о. Івана Луцького, на жаль, теж уже покійного, який свого часу був одним із організаторів виходу УГЦК з підпілля.
Та попри завантаженість педагогічною і науковою діяльністю Ігор Андрухів знаходив час для редагування «Галицької старовини», на сторінках якої друкував заборонених за часів радянщини авторів Михайла Дяченка (Марка Боєслава), Юрія Шкрумеляка, Марійку Підгірянку, Василя Пачовського та інших, був люблячим батьком трьох дітей, мав власну наукову школу. Постійно з-під його пера виходили ррунтовні наукові дослідження на історичну та правову тематику.
Ігор Андрухів не втомлювався повторювати, що ми, українці, самі повинні писати свою історію. інакше за нас її писатимуть наші вороги. Цитував з цього приводу Шевченкові слова про неприпустимість того, щоби чужоземці диктували нам «історію Нашу». Подякою за його жертовну та самовіддану працю стало відкриття у рідному селі Перевозець на Калущині гімназії імені професора Ігоря Андрухіва.
Роман Гладиш |
