Рада Івано-Франківської міської організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури ухвалила рішення про встановлення анотаційної дошки на будинку міської поліклініки №5 полковому лікареві УСС-УГА, хорунжому Богданові Кисілевському. Це рішення підтримали члени ради обласної організації товариства. Після цього з клопотанням звернулися до міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа. 10 січня 2018 р. за сприяння очільника міста відкрили пам’ятну дошку полковому лікареві УСС-УГА Б. Кисілевському.
За архівними даними, з 1926 по 1942 р. Богдан Кисілевський працював на посаді лікаря-фізіотерапевта в залізничній поліклініці у м. Станиславові (нині Івано-Франківська міська поліклініка №5).
Богдан Кисілевський народився 10 січня 1887 року в родині греко-католицького священика Ізидора Кисілевського (1848-1925) та Олени Левицької (1857-1932) в селі Крогулець на Тернопільщині, в тому ж будинку, в якому свого часу прийшов на світ Богдан Лепкий (1872-1941) – український поет, прозаїк, літературознавець, публіцист і громадсько-культурний діяч. Тож Ізидор добре знав його батька, отця Сильвестра Лепкого (1845-1901) і був з ним у приятельських стосунках. Родини Лепких і Кисілевських у важкі часи чужинецької займанщини не корилися долі, а гуртували галицький люд на боротьбу за національну незалежність. Девізом їхнього життя було – «Бог і Україна».
У сім’ї Ізидора Кисілевського народилося всього дванадцятеро дітей, Богдан був третім. Восьмеро з них померло в ранньому віці. 1902 року, коли син закінчив місцеву школу, батько віддав його до Бучацької класичної польської гімназії. Хлопець закінчив її з відзнакою. Богдан мріяв стати лікарем, однак у священика о. Ізидора були інші плани щодо майбутнього свого сина. «Ні! Ні! Тільки адвокатом. Восени поїдеш до Відня, тож готуйся!» – мовив до сина батько. Отак Богдан Кисілевський у вересні 1910-го став студентом права Віденського університету. Але суха казуїстика законодавства його не цікавила, і на лекціях він страшенно нудився. Тоді Богдан зробив перший чоловічий крок у своєму житті – самовільно перевівся на медичний факультет. Коли про це довідався о. Ізидор, то спочатку дуже розлютився, але невдовзі перекипів і махнув рукою: «Лікарем – то й лікарем!» За час навчання в університеті Богдан опанував латинську, грецьку, польську, німецьку, єврейську та російську мови, навчився грати на цитрі, фотографувати тощо.
1915-го, коли Б. Кисілевський завершував студії, уже повним ходом ішла Перша світова війна (1914-1918). Він вступає добровольцем до корпусу Українських січових стрільців. Служить у моравській Остраві, Перемишлі, Львові. Кисілевський разом з іншими січовиками в складі австрійських військ пройшли з боями через Карпатські Бескиди, гору Маківку, річки Серет, Стрилу, села Семиківці, Соснів, Лисоню та інші. Він дослужився до чину хорунжого, що відповідало званню підпоручника.
Військовий медик Богдан Кисілевський на фронті потоваришував з лікарями Іваном Белеєм і братами Костем та Ярославом Воєвідками. Б. Кисілевський особисто зустрічався з Євгеном Коновальцем та Симоном Петлюрою (див.: В. Романюк «Місто між двома Бистрицями», кн. 3, частина ІІІ, розділ «Родини Петлюр-Скрипників-Вітковицьких»).
Після розвалу Австро-Угорщини Богдан служить в УГА, бореться з поляками, а коли ті витіснили галичан за Збруч, то довелося йому повоювати і з денікінцями, і з більшовиками. В цей вирішальний для України час українські патріоти не могли розійтися по домівках і здати зброю. Майже всі січові стрільці з австрійського полку вступили до Української Галицької Армії під командуванням полковника, а згодом генерала Мирона Тарнавського (1869-1938). Вони погнали більшовицькі орди аж під Київ.
Під час наступу на це місто, у щоденних походах і боях медична служба стикалася з багатьма труднощами і проблемами. Це було зумовлено тим, що воєнні дії на Наддніпрянщині мали партизанський характер. Частини були розкидані на широких просторах без зв’язку між собою, з госпіталями, базами постачання. Стрільці УГА постійно перебували в походах, вели безперервні бої, тож усе зростала кількість поранених і хворих. Не було можливості й необхідного резерву сил, щоби провести медичний розподіл тих поранених та хворих вояків, надати у повному обсязі допомогу, якої вони потребували. Серед військових частіше, ніж серед цивільних, траплялися випадки висипного тифу, а поворотний тиф досяг свого піку. Така епідеміологічна ситуація була в усіх галицьких та наддніпрянських військових підрозділах.
Зокрема, в другій половині жовтня 1919 року помітно погіршився санітарно-епідеміологічний стан у розташуванні УГА. Раптово виникла і стала швидко поширюватись епідемія висипного тифу. Всі військові госпіталі були переповнені, бракувало необхідних ліків. Тож навіть самовіддана праця медичного персоналу не могла стримати поширення епідемії, жертвами якої ставали і лікарі. Наприкінці жовтня 1919-го 70% бійців Галицької Армії хворіли на тиф, одночасно у військових госпіталях перебувало 20 000 осіб, смертність досягла 30%. Це змусило окремі військові підрозділи організувати власні лікувальні установи, в яких, окрім медиків, працювали польові духівники…
Богдан Кисілевський та його побратими в складі корпусу УСС пройшли з боями майже всю Україну. Їхня медична частина розташовувалась у Вінниці, Браїлові, Жмеринці, інших містах і селах.
«Етапні частини бригади, вишкіл на Кіш перебували тоді в районі Ялтушкова. Під час дальшого походу на південь під натиском большевиків з півночі залишилось в тому районі, як також в околицях Браїлова (біля Жмеринки, де розміщувався польовий шпиталь українців – В.Р.), чимало важко хворих У.С.С., яких не можна було забрати в дорогу під час зимової стужі. Цими хворими заопікувався лікар д-р Кисілевський» (УСС 1914-1920. – Львів, 1935 р. – С. 141).
Восени 1919-го разом з підрозділами УГА доктор Богдан Кисілевський потрапив у «чотирикутник смерті»: вони були затиснуті між військами Денікіна, Польщі, Румунії та Червоною армією. У той час медчастина корпусу УГА перебувала під Браїловом. Тут Богдан опікувався пораненими та хворими на тиф січовиками. Вище командування УГА робило все можливе, щоби зберегти лави армії. Навіть підписали на короткий час договір з денікінцями, які в листопаді 1919 року насувалися з півночі. А через декілька днів на медчастину УСС напала більшовицька кіннота і всіх хворих порубали шаблями. Богдан Кисілевський з одним санітаром скочили у вигрібну яму і так врятувалися… Вранці їх помітили і, напевно, також стратили б, але, побачивши на Кисілевському офіцерський мундир, відправили його у штаб на допит. У зв’язку з тим, що Кисілевський був лікарем, його забрали в полон і вивезли в більшовицький концентраційний табір біля Ростова…
Довго тривало приготування січовиків до втечі з концтабору. Все, що могло придатися в такій далекій подорожі по окупованій більшовиками Україні – мапи, баклажки для води, крупи, сухарі, деякі медикаменти, – все те полонені ховали в потаємних місцях.
Богдан Кисілевський досконало володів російською, і це стало йому в пригоді при організації втечі з полону. Він легко заводив контакти з місцевими жителями, які також були не задоволені більшовицькою владою. Все було приготовлено… І нарешті – втеча.
Разом з іншими втікачами Кисілевський вирушив пішки через ворожу територію до Галичини. Подорож на захід тривала майже півроку. Дніпро й річки, що траплялися по дорозі, вони перепливали на саморобних плотах…
Коли Богдан постукав у вікно домівки, тато о. Ізидор і мама Олена його не впізнали. Він мав бороду й вуса, і більше був схожий на Робінзона Крузо. Тільки очі – сиво-голубі – не змінилися. Сльози радості котилися по страшенно схудлому обличчю, коли батько обняв його і поблагословив хрестом, власноруч вирізьбленим. Тихий стогін вирвався із грудей Богдана… «Ото твій хрест, сину. Твоя хресна дорога завдяки нашим молитвам і заступництву Ісуса Христа і Матері Божої вдалася, але перед тобою ще не одне випробування…» – промовив о. Ізидор.
Після втечі з російського полону Б. Кисілевський з 1919-го по 1925 рік працював хірургом і сімейним лікарем у м. Перемишлі. Можливо, там би й залишився, але 1926-го випадково зустрів фронтового друга Костя Воєвідку, який проходив практику в Станиславові. Він і «перетягнув» побратима до цього міста. Кисілевський влаштувався на посаду лікаря-фізіотерапевта в залізничну поліклініку. Нині цей будинок зберігся (на пл. Привокзальній, 17), і досі там поліклініка (тепер це Івано-Франківська міська поліклініка №5). Там же, на верхньому поверсі будинку, медичне начальство виділило йому кімнату для проживання. Богдан Кисілевський добре заробляв – 500 злотих на місяць. Часто повторював, що за ті гроші міг купити дві корови, але навіщо вони йому. Залізнична поліклініка славилася високим рівнем медичного обслуговування, тож там лікувалися не лише колійовці. Крім того, лікар Кисілевський регулярно виїздив на виклики, бувало, що і вночі. Він мав ровер із потужною карбідною лампою.
«Доктор Воєвідка познайомив тата з єпископом Григорієм Хомишиним. У той час владика мав великі болі хребта. Оглянувши хворого, батько призначив йому терапевтичне лікування… А одного вересневого дня 1936 року тата запросили бути анестезіологом при важкій операції аспірантці Станіславі Лукасевич (1908-1971). Він погодився, операція пройшла успішно. Відтоді їхні відносини переросли із дружби в кохання… Вони вирішили повінчатись. Але мама була полькою, а тато – українцем. Він запропонував коханій перейти з римо-католицької у греко-католицьку віру і взяти шлюб у Катедрі. Вона на це погодилася. З того приводу єпископ Хомишин надіслав листа митрополитові Андреєві Шептицькому до Львова і невдовзі отримав благословення», – розповідає нині Богданів син Ігор Кисілевський.
8 травня 1937-го Богдан Кисілевський одружився зі Станіславою Лукасевич. У станиславівському катедральному соборі Святого Воскресіння хор заспівав їм «Многая літа», а владика Григорій Хомишин на завершення шлюбної церемонії поблагословив нову сімейну пару. Були на їхньому весіллі і Богданові бойові побратими – в минулому січовий стрілець, а згодом окружний лікар Станиславова і Станиславівщини Кость Воєвідка та хірург залізничної поліклініки, єврей Кох, якого родина Кисілевських через кілька років, під час німецької окупації, переховуватиме на стриху своєї старої кам’яниці…
25 січня 1938-го у молодого подружжя народився син Ігор, 1941-го – Борис, а 1943-го – Ярослав. Після цього головний лікар залізничної поліклініки одразу дав Кисілевським трикімнатну квартиру на вулиці Ломоносова (тепер Маланюка), 18.
Після того, як 1941 року німецькі окупанти зайняли Станіслав, вони оголосили про зустріч адміністрації з місцевою інтелігенцією. «Запросили» на ту зустріч і Богдана Кисілевського. Підслухавши розмову офіцерів, він зійшов із балкона міського театру і, ховаючись, пішов додому. А інших – адвокатів, архітекторів, лікарів, учителів, митців, урядників, котрі прийшли на цю зустріч, – під конвоєм відвезли до павлівського лісу і там розстріляли…
«У 1942 році батька викликав німецький комендант Станіславської тюрми і запропонував йому роботу лікарем. Тоді в’язниця (належала до ІІ класу, називалась «карно-слідчою» – В.Р.) містилась на вул. Новаківського (нині вул. Сахарова). Там ледь не щодня вбивали людей, і лікар був більше потрібний для констатування смерті. Батько знав повадки німців і, нічого не відповівши їм, пішов порадитися до окружного лікаря Івана Белея, з яким служив у січових стрільцях. «Богдане, тікай звідти! – одразу сказав той. – У Маріямполі є вакантне місце завлікарні (колишній лікар, жид, утік від німців), отож їдь туди…» (Зі спогадів сина Ігоря).
Невдовзі родина Кисілевських переїхала на десяти фірах до Маріямполя. Кілька фір були повністю завантажені книжками: Богдан Кисілевський мав чи не найкращу в Станіславі медичну бібліотеку. На новому місці він одразу здобув симпатії людей, оскільки багатьох врятував від вивезення в Німеччину. Кисілевський вводив їм у м’язи перекип’ячене молоко, від чого люди діставали сильну гарячку та висипку, подібну до тифу. Німці таких до роботи не брали, а штучна хвороба тривала тиждень і людина переносила її нормально.
Маріямпіль на той час являв собою чудесне містечко на Дністрі. Тут був замок часів Галицького князівства, парк, велика школа, костел, дитячий будинок, Народний дім, млин, пекарня, молочарня, три крамниці, аптека. Тоді Богдан Кисілевський організував у цьому містечку лікарню. Мав у Маріямполі багато друзів і приятелів – це директор школи Корнелій Монастирський, священики о. Онуфрій, о. Шкредко, пани Черняхівські, Каменецькі, Кочути, Волошини, Тарасевичі… Вони часто разом обговорювали події на фронті, слухали «Голос Америки» тощо.
1944-го, коли німці відступали, їхній лікар запропонував Богданові виїхати до Німеччини, навіть давав своє авто, але Кисілевський відмовився покидати рідну землю… Вже через місяць прийшли обдерті, з карабінами на шнурку, ковпаківці, а ще через тиждень – регулярні війська НКВС. У краї встановили радянську владу, яка почала переслідувати й арештовувати українську інтелігенцію. Чекісти забрали отця Онуфрія і ще багатьох містян, яких здали донощики-сексоти…
За «других совітів» Богдан Кисілевський оперував ночами у криївках українських повстанців, передавав зв’язковими упівським командирам інформацію про наміри енкаведистів. До нього часто приходили поляки із села Вовчкова. Вони поважали Кисілевського, хоча знали, що він підтримував зв’язки з ОУН. Богдан допомагав грішми, медикаментами, лікував поранених, навіть робив хірургічні операції. А оскільки в той час було сутужно з бинтами, марлею, перев’язувальними матеріалами, то вечорами дружина доктора і його син Ігор рвали-різали простирадла, скручували стрічки в бинти, а Богдан Ізидорович дезінфікував їх у «Біксі» й передавав через зв’язкових повстанцям у криївку, що була на «Лимковій скелі»…
З архівних документів і матеріалів Станиславівської округи ОУН дізнаємося: «…27.08 (1945 р. – В.Р.) залога большевиків з Маріямполя і Делієва та Горожанки, коло 500 чол., обступили ліс коло с. Кінчаки, де кватирував ком. Чорний з трьома сотнями. Побачивши підходячих большевиків, ком. Чорний дав наказ до наступу. Перший наступав сот. Сапер, сот. Гроза заступав большевикам дорогу, а сот. Богун зістав на заставі в лісі. Бій розпочався о год. 17-ій і тривав півтора години. О год. 18.30 большевики на знак білої ракети стягнулись до села, а сотні відійшли дальше… Переходячи полем бою, сот. Сапер захопив 6 ворожих кулеметів. Люди говорять, що другого дня большевики назбирали по лісі поверх 100 трупів, які повезли на трьох автах. По нашій стороні втрат не було… 5.09 в с. Деліїв больш[евики] арештували Щурик Параску та обіцяли випустити тоді, коли вона скаже, де криється її сестра. Параска нічого не сказала большевикам, тільки переказала голові с/ради, щоб сказав сестрі, щоб та прийшла, бо вона за неї терпіти не буде, а скаже все, що знає. Сестра не прийшла і Параску забрали до району… 23.5.[19]46 р. на большевицьку засідку під Деліївським лісом вийшов др. Ярема зі стрільцями. Двох стрільців упало вбитими, а др. Ярема відбиваючись кулеметом відступив…».
На початку 1946-го Богдана Кисілевського викликали до району – в Жовтень (нині Єзупіль) – і запропонували організувати новий лікарський кущ із лікарнею в с. Деліїв, за 7 км від Маріямполя. Разом із сім’єю Кисілевський виїздить до пункту призначення, де організовує лікарню на 20 ліжок і поліклініку на 8 сіл. Тут він до 1955 року займав посаду головного лікаря.
«Хтось із жителів цього села (напевно, М. Шевчук) написав анонімку, що мій батько був у січових стрільцях і тримає зв’язки з ОУН-УПА. Довго нас перевіряли, кілька разів провокували різними методами і нарешті головного лікаря звільнили з роботи на тій підставі, що нібито диплом австрійського університету не є дійсним на території СРСР. Наприкінці 1956-го батька знову поновили на роботі – вже лікарем-терапевтом», – розповідає Богданів син Ігор Кисілевський.
16 січня 1957-го, на 70 році життя, доктор Богдан Кисілевський відійшов у засвіти. Ритуальний обряд здійснювали його рідний брат о. Нестор (1888-1964) і ще два священики. Панахиду відправляли в церкві Св. Дмитрія села Делієва, що неподалік від м. Галича. Прощаючись навіки з полковим лікарем УСС-УГА, деліївці заспівали стрілецьку пісню…
І лише в часи незалежності України, коли зникла загроза для родини Кисілевських, сини посадили на могилі батька червону калину. Нехай росте і нагадує всім про нелегку долю надзвичайно доброї людини, яка усе своє життя боролася і працювала в ім’я ідеї вільної України.
Велика і прекрасна наша українська земля, але густо-густо вона засіяна могилами своїх синів і дочок, тому називають її «землею хрестів і могил». Ріка часу стерла з лиця землі могили наших предків, та пам’ять про них повинна жити в наших серцях і передаватися з роду в рід.
Василь РОМАНЮК, лауреат премії ім. І. Вагилевича, член НСЖУ |
