Вівторок, 23.04.2024, 12:52:05

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2019 » Листопад » 10 » Попри війну: 100 років тому епідемії косили мешканців Прикарпаття краще за зброю
18:32:53
Попри війну: 100 років тому епідемії косили мешканців Прикарпаття краще за зброю

В історію Прикарпаття 1918-1923 роки увійшли як період боротьби, звитяг і поразок, а також численних людських втрат.

Жертви були спричинені не лише війнами – інфекції косили людей навіть ефективніше за зброю, пише Репортер.

 

«Майже ніякого знаку життя»

Сто років тому на Станиславівщині склалася дуже важка санітарно-епідеміологічна ситуація. Війна принесла злидні, а з ними прийшли хвороби.

Наприклад, коли мешканці Павелче (нині Павлівка) Станиславівського повіту на початку 1918 року повернулися з евакуації, то застали таку картину:

«Там, де пишалися білими стінами, заквітчані квітами чепурні хати й господарські забудовання, стриміли обпалені недогарки, як жахливе цвинтарище…».

Донька місцевого священника Ярослава Пушкар стверджувала, що жодна хата не залишилась цілою. Селяни розбирали військові бліндажі та зводили тимчасові житла-комірки. Особливо сутужно було з харчами, тому варили лободу й кропиву.

У схожому становищі опинилися мешканці Ямниці. У селі були знищені всі будинки на головній вулиці, громадський дім, школа, кузня, млин і навіть церква. «Неуправлені поля, поперерізувані на перехрест глубокими ровами, де колись закопи (окопи – Авт.) були, тут і там довжезні насипи збірних могил, погорілі хати і будинки та майже ніякого знаку життя. Це був звичайний вигляд підгірських сіл», – писав громадський діяч, син ямницького пароха Микола Струтинський.

Крім того, завершення Першої світової війни призвело до масового переміщення цивільних і військових. Повертаючись із таборів для інтернованих, колишні військовополонені привозили різні хвороби. Виснажені від голоду, вони вмирали на вулицях і в придорожніх ровах, так і не діставшись додому. Тільки через Станиславів у листопаді 1918 року щоденно переїжджало 50-60 тисяч військових. Таке скупчення людей очевидно вело до поширення епідемій.

«Громади людських скелетів, босі, у кропив’яних лахміттях, ішли без стриму, хоч надворі холодно й мокро… Українці впускали їх до своїх зруйнованих хат по десять-п’ятнадцять – скільки лише могли стіни помістити. Вони виїдали все варене, печене й сире, вони залягали долівки, лави, скрині, припічки, сіни, комори, стайні, стодоли, де тільки можна було приклонити голову. У заміну за це вони залишали нашим родинам цілі стада вошей, червінку*, тиф і холеру», – згадував сучасник Михайло Шарик про вояків російської армії, які поверталися з австрійського полону.

Щоб зарадити ситуації, адміністрація новоствореної Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) формувала спецзагони добровольців, які мали ховати трупи. Для тих, кому у важкій подорожі пощастило залишитися живим, облаштовували харчові й санітарні пункти.

 

Тиф – як бактеріологічна зброя

Через масову міграцію, голод, а також низький рівень гігієни на Прикарпатті поширилися туберкульоз, коклюш, кір, скарлатина, дифтерія та грип (тоді його називали «іспанкою»). У світі пандемія «іспанки» тривала півтора року та вбила, за різними оцінками, від 50 до 100 млн людей**. У Галичині пік захворювання був у вересні-жовтні 1918 року.

Однак найбільш небезпечною стала епідемія тифу. Зараз більшість дослідників вважають її результатом застосування бактеріологічної зброї. Такі ж припущення висловлювали й сучасники, серед яких сестра-жалібниця польового шпиталю УГА Марія Янів.

У Станиславівському повіті показник смертності від тифу становив 15-50 %. Хворіли цілими родинами, що значно ускладнювало догляд. Наприклад, із звіту про санітарний стан села Залуква від 2 березня 1919 року дізнаємося, що у сім’ї Андрія Мацерути захворіли п’ятеро: сам господар, віком 44 роки; сімнадцятирічний син і чотирнадцятирічна донька, а також малі діти п’яти і трьох років.

У деяких селах через смерть господарів пов­ністю спорожніли садиби. Бракувало дошок для виготовлення домовин. Особливо важким було становище у Ямниці. Звідти, як засвідчують документи обласного архіву, недуга розпов­сюджувалася на мешканців навколишніх сіл.

Бракувало й медперсоналу, адже більшість лікарів були мобілізовані до УГА. Нерідко вони й самі ставали жертвами недуги. Загалом у лютому-травні 1919 року на тиф захворіли 34 військові лікарі, з яких 14 померли. На початку 1920 року втрати серед медиків у Східній Галичині становили вже 65 людей.

 

«На все воля Божа…»

Як боролися з хворобами та чи боролися взагалі? Влада ЗУНР зробила, що змогла. За словами історика Лева Давибіди, вони видавали санітарні нормативи і приписи, організовували санінспекції, курси й вишкіл дезінфекторів. Засновувалися також спеціальні військові й цивільні епідемічні шпиталі. До того ж Державний секретаріат військових справ 2 квітня 1919 року зобов’язав військових лікарів допомагати цивільному населенню.

Не залишалася осторонь і громадськість Станиславова. Так, газета «Република» повідомляла про створення при численній участі станиславівських міщан 27 лютого 1919 року місцевого відділу товариства «Український Червоний Хрест» (голова – Остап Прийма). До керівництва товариства ввійшли відомі громадські діячі: директор державної української чоловічої гімназії Микола Сабат, священик-катехит Іван Фіголь, професор Гнат Павлюх, парох Підпечар Климентій Кульчицький, лікар і меценат Володимир Янович. Останній виїжджав до важко хворих у села і виступав із санітарно-гігієнічними доповідями.

Такі доповіді були вкрай необхідними, оскільки селяни часто нехтували санітарними приписами та інфікувалися під час похоронів чи відвідування хворих. У більшості випадків їм доводилося самотужки боротися із недугами. Майбутній діяч націоналістичного підпілля Лука Павлишин стверджував, що «від грипу, тобто «гішпанки», ніхто нікого по-справжньому не лікував – бідним не було за що, та й лікарі далеко – тільки у містах. Уповали на Бога. «Що буде, то буде, на всьо Божа воля» – казали».

Згадуючи про рідне Павелче, Василь Щербій підкреслював, що його односельці могли розраховувати лише на власні сили:

«На огнищах гріли кип’яток. Обмивали хворих. Заварювали зілля, яке обнижувало гарячку».

Отож, через брак медикаментів і їхню високу вартість, найчастіше використовувалася народна медицина. Родичі ставили хворим компреси, давали їм більш калорійну та якісну їжу, теплий трав’яний чай. Як дезінфікуючий засіб застосовувалося звичайне вапно. У таких умовах селяни повністю покладалися на імунітет хворого та опіку Всевишнього.

Оксана Дрогобицька, історик, ПНУ

 

*Червінка – дизентерія.
** Цікаво, що епідемію грипу 2009 року спричинив вірус того ж серотипу (A / H1N1) як і «іспанка», однак рівень смертності цього разу не набув таких катастрофічних масштабів.


Переглядів: 233 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024