В Україні видали факсимільну копію Галицького Євангелія 1144 року. Унікальна книга десятиліттями і навіть століттями була недоступною для дослідників – її ретельно оберігали від очей у стінах Державного історичного музею Росії у Москві. Цікаво, що коли ця унікальна пам'ятка була створена, то самої Москви ще й не існувало, – знаємо ж бо, що офіційною датою заснування теперішньої російської столиці є 1147 рік. Що ж до Галицького Євангелія, то його вивчення для нас лише починається і науковці сподіваються на чимало відкриттів.
Історія перевидання Євангелія інтригує: допомогли несподівані люди і випадок. Дорога до її перевидання зайняла кілька років. Перевидати Євангеліє для українського читача вдалось завдяки меценату франківчанину Ігорю Олійнику. Наклад не великий, але тепер воно буде доступним для дослідників.
«Ми повинні собі відкрити ідентичність Української Греко-Католицької Церкви, а відтак усіх спадкоємців Київського християнства. Сьогодні тут, у Святій Софії Київській, ми згадуємо наше коріння. Ми багато чуємо останнім часом про Києво-Константинопольський вимір нашого християнства. Ми згадуємо, що Церквою-матір'ю для всіх синів Київського християнства є Церква Константинополя. Коли Україна веде дискусії про єдину помісну Церкву, зокрема в її православному вимірі, багато хто роздумує над виміром Київ-Москва. Але сьогодні ми хочемо показати Києво-Галицький вимір ідентичності Київського християнства», – сказав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) під час презентації копії Галицького Євангелія у Софії Київській.
Окремою книгою також вийшов 12 том видавничої серії «Київське християнство» – «Духовна спадщина Давнього Галича», в якому є детальні дослідження Віри Фрис про Євангеліє, а також стаття доктора історичних наук Ігоря Скочиляса про Галицьку єпархію до XVIII ст.
«Z» поспілкувався про книгу із завідувачкою відділу “Музей книгодрукування” Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, відомою дослідницею стародруків кандидаткою історичних наук Вірою Фрис.
– Вік книжки, а це майже 900 років, безперечно, вражає. Але, окрім цього факту, чим особливе Галицьке Євангеліє?
– Насправді власне вік має надзвичайно велике значення. По-перше, книга точно датована – 1144 роком. Для книжок того часу це надзвичайна рідкість. Переважно датування втрачалось, оскільки було на перших чи останніх сторінках, а вони у багатьох випадках не збереглись. У цій книзі датування є всередині і воно дійшло до наших днів. Частина книги дописана трохи пізніше, очевидно, в XIV ст. Йдеться про додатки-вказівки, що і коли читати. Можемо припустити, що їх доробив хтось з користувачів.
Що дуже важливо, Галицьке Євангеліє – найдавніший точно датований тетр, написаний кирилицею. Йдеться не лише про терени України, а про увесь культурний ареал, який користувався кирилицею. Про що йдеться? Існує два види Євангелія – тетр і апракоси. Апракоси – це євангелія, які для зручності священика поділені на уривки, відповідно до їхнього читання протягом літургійного року. Для початкового періоду християнства характерні власне вони, бо не змушують священика шукати: він відкриває певний день і читає потрібний фрагмент. Інша справа тетр – послідовно чотири рази викладені історії Ісуса Христа чотирма різними євангелістами.
Для нас також цікаво, що ця книга походить з Галицько-Волинських земель. Запис про це теж міститься на сторінках книги у нотатці єпископа Галицького, Львівського та Кам’янця-Подільського Гедеона Балабана, який приїхав в літо 1576 від різдва Христового.
– Наскільки детально сьогодні можемо відтворити історію Галицького Євангелія? Чи знаємо, зокрема, хто і для кого його створив?
– Ім’я першого власника цього Євангелія не збереглось. Історії створення ми не знаємо. Знаємо, що Євангеліє появляється в часи виникнення Галицької єпархії. Завдяки збереженим на берегах книжки записах нам вдалось реконструювати не лише історію її створення, а і зміну власників, зміну географічного перебування. Довгий час воно лежало в Успенському кафедральному соборі Крилоса (давнє місто Галич, – Z). І там, як вже згадувалося, 1576 року його виявив єпископ Гедеон Балабан.
Ми не знаємо, чи він залишив книжку там, чи взяв із собою. Але вже через 100 років книжка у руках Досифея Сучавського – молдавського митрополита. Він багато подорожував, зокрема до Львова і Москви. Ми не знаємо, як книжка опинилась у нього, але в одній із поїздок до Москви він у 1679 році зазначає, що книгу необхідно відіслати на її місце, у Крилос. Але книжка залишається в Москві. Знову ж таки, ми не знаємо достеменно, чому. Можемо припустити, що усі речі пакували служники, і при цьому книжку могли просто вкрасти. Це моя версія. Далі маємо запис, що книжка належить вже Тимофію – справнику друкарського двору. Після його смерті, через неповних 20 років, книжку передали на друкарський двір. А вже згодом, коли його ліквідовували, 1786 року Євангеліє за імператорським указом разом з іншими стародавніми книгами двору передано в Московську Синодальну бібліотеку.
– На відміну від багатьох давніх книг, які в нас асоціюються з розкішними мініатюрами та великими форматами, ця доволі скромна. Чим це можна пояснити?
– Давні рукописні книжки були трьох видів за оформленням та ставленням до них. При цьому це ставлення закладалось ще на рівні замовлення. Тобто той, хто замовляв книжку, дуже чітко розумів, де і як її будуть використовувати. Наприклад, знали, чи книжку замовляють для свого вжитку, чи до церкви. Знали, до якої церкви: простої чи столичної.
За приклад можна взяти Остромирове Євангеліє середини XI ст., прикрашене фантастичними ілюстраціями. Між ними проміжок у сто років, але різниця насправді не у роках. Це напрестольна парадна книга, що визначило її вигляд.
Другий тип книжок – масові, і вони були призначені для загальних церков. Але вони теж були великоформатні та гарно оздоблені.
Ще один тип – книжки для приватного користування, які були найскромнішими.
У той час частими були випадки, коли парафія не могла утримувати священика. Треба пам’ятати, що селища були маленькі і парафії теж. Священик приїздив у певні дні, не обов’язково щонеділі, з усім необхідним для служби. Це була загальноєвропейська практика. І власне для цього священики мали книжки, що були меншого формату, а отже, легші і практичніші у перевезенні. До таких і належить Галицьке Євангеліє 1144 року: воно скромно оздоблене, але містить багато поміточок, які полегшують відшукування потрібного тексту. Це була особиста книжка, але для використання під час служіння у церкві. І навіть у випадку, коли у церкві було старе Євангеліє, йому швидко треба було знайти потрібний уривок і відчитати його. Це не завжди було легко: могла відрізнятись редакція, могли бути мовні особливості, а ще варто пам’ятати, що у старих книжках текст писали майже без поділу на слова і щоб читати, треба було його добре знати і робити правильні паузи. Простіше було мати з собою книжку, до якої звик. Тому, припускаю, що навіть якщо в церкві було напрестольне Євангеліє, священики могли надавати перевагу власним книгам.
– Десятиліття і навіть століття дослідники не мали доступу до цієї книги. Чому? І які відкриття чекають на нас тепер?
– Ця книжка здавна привертала увагу дослідників: істориків, філологів, перекладачів, краєзнавців. Десь у 2010-х роках ми вже мали понад 80 публікацій, присвячених цій пам’ятці. Але більшість були репліками або випадковими дослідженнями. Заховану в Державному історичному музеї в Москві, її не видавали нікому для досліджень. Навіть такий дослідник української рукописної книги як Яким Запаско не зміг її дістати.
Це Євангеліє є дуже цікавим артефактом з початкового періоду становлення української національної культури. Лише кілька годин попрацювавши з ним, фахівці знайшли кілька слів, які беззаперечно дотепер вживають в українській мові тут, у нас на Галичині. Це дуже яскраве пояснення, чому треба видавати такі речі.
Коли книжку просто зберігають, навіть якщо не в Москві, а в Києві чи у Львові, не кожен має доступ до неї. Коли книжка перевидана, її можна ґрунтовно досліджувати, придивлятись, перечитувати тощо. При цьому працювати з нею можуть різні науковці – мистецтвознавці, історики, мовознавці – і без шкоди для видання. Навіть розуміючи цінність та унікальність цих речей, дослідники часто не можуть належно оцінити, наскільки вони потрібні і які відкриття дозволить зробити таке факсимільне видання.
Розмовляла Мирослава ІВАНИК |
