За традицією, в одному з перших номерів року «Репортер» окремо розповідає про життя старого Станиславова. І щоразу ми забираємось усе далі й далі в його минуле. У цьому нам допомагають різні документи, зокрема записи краєзнавця Михайла Головатого.
Сьогодні поговоримо про Станиславів у 1893 році, пише Іван Бондарев у Репортері.
Синагога мусить бути
Цей рік для Станиславова був доволі важливим. На перший погляд, у місті не відбувались якісь грандіозні події, не здавались в експлуатацію численні об’єкти, але саме тоді закладались підвалини для майбутніх великих звершень.
Так, 14 січня створили Товариство святині ізраелітської у Станиславові. До нього увійшли представники міської інтелігенції та великого бізнесу, що належали до поступової (прогресивістської) течії іудаїзму. На установчих зборах постановили розпочати підготовку побудови великої сучасної синагоги. Для цього серед присутніх зібрали 7 000 злотих ринських, а також висловили надію, що невдовзі кількість членів товариства збільшиться і вдасться зібрати 60 000.
Дохід з вистави «Шлюби панянські» передали на будівництво синагоги.
Гроші прогресивісти збирали де лиш могли. Наприклад, у березні в міському театрі зіграли п’єсу «Одне слово до міністра» та комедію «Шлюби панянські», прибуток від яких передали на будівництво синагоги.
А в грудні міська рада, до складу якої входило багато євреїв, передала товариству ділянку в центрі міста, де до того був рибний базарчик. Передала абсолютно безкоштовно, втім, із двома умовами:
Поступовці впродовж трьох років мусять приступити до зведення своєї святині.
Будівництво синагоги має відбуватись за планом, який погодить магістрат.
Товариство умови виконало і вже у 1895 роботи почалися, а завершили святиню у 1899 році.
«Сокіл» крутить носом
У березні відбувся конкурс на кращий проєкт будинку казино. Загалом надійшло 15 проєктів, з них шість – авторства тутешніх зодчих. Перемогу здобув уродженець Станиславова Теофіл Вісньовський, який на той момент жив у Кракові. За свій проєкт під робочою назвою «Вавель» він отримав 100 злотих нагороди. Другу премію – 50 злотих – дали місцевому інженеру залізниці Каролю Регеру.
Цікаво, що за кілька днів управа казино визнала беззаперечні переваги проєкту Вісньовського, але зауважила, що він не враховує специфіки будівлі. Відтак, креслення доручили доопрацювати, але не автору, а його супернику – інженеру Регеру. Водночас наголосили, що кошторис будови не має перевищувати 40 000 ринських злотих. Кароль Регер із завданням впорався, і в 1896 році казино урочисто відкрили. Нині це бібліотека для юнацтва на стометрівці – Незалежності, 19.
А ось із будівництвом для польського спортивного товариства «Сокіл» усе було не так гладко. Влітку міська рада хотіла подарувати товариству земельну ділянку під забудову. Однак, всупереч приказки, що дарованому коню в зуби не дивляться, «соколята» ділянку забракували – мовляв, маленька, та й місце нездале.
Тоді рада виділила 3000 злотих ринських на придбання землі. Втім, для забаганок товариства цього явно забракло. Коли містянин Рубчак хотів їм подарувати свою парцелю на вулиці Вовчинецькій, його дар теж не прийняли – бо далеко від центру.
Нарешті «Сокіл» попросив половину скверу, що належала школі імені Міцкевича. Депутати посперечалися та у вересні проголосували за безоплатну передачу землі. А через два роки там постане один із найгарніших будинків Станиславова, де нині обласна бібліотека для дітей.
Будова століття
Ще наприкінці 1892 році у пресі з’явилися повідомлення, що у Відні вирішується питання щодо створення нової дирекції залізниць. Серед претендентів на розміщення називались Чернівці, Перемишль, Коломия і… Станиславів. Наше місто було найменшим за кількістю населення, але завдяки потужному лобі в особі очільника Державної адміністрації австрійських залізниць Леона Білінського, ми таки виграли запеклу конкурентну боротьбу.
Ще не було офіційного рішення про створення дирекції, але в березні 1893 року «Кур’єр Станиславівський» вже писав, що магістрат домовився у Відні про спорудження будинку майбутньої дирекції па площі Потоцького, що біля катедри. Місто зобов’язувалось власним коштом збудувати дирекцію, яка повинна мати чотири поверхи та налічувати 70 покоїв і 30 кабінетів. Площа забудови не мала перевищувати 1600 квадратних метрів, а кошторис – вкластися у суму 160 000 злотих ринських. Здати об’єкт мали до 1 липня 1894 року. Потім залізничники мали взяти споруду в оренду, за винятком першого поверху, де планували розмістити заклади торгівлі.
7 травня зі столиці надійшло Найвище розпорядження про створення дирекції залізниць у Станиславові. Будова почалася 3 липня. Такого масштабу та інтенсивності робіт у місті ще не бачили. Щодня тут працювали 350 людей, з яких 90 були майстрами-каменярами. Але й їх не вистачало, тому незабаром число каменярів збільшили до 130.
Цегла станиславівського виробництва виявилась низької якості, тому її завозили аж із львівського передмістя Сихів. Земельні роботи завершили наприкінці липня, а 8 серпня відбулось освячення закладного каменя. Його помістили над цоколем, з лівого боку від входу, попередньо вклавши туди капсулу з передісторією будови.
Станом на 1 жовтня стіни вже вимурували та взялися до монтажу дерев’яних дахових балок. Аби не платити солідну неустойку, міська ґміна зробила все можливе і неможливе, для здачі дирекцію згідно з графіком.
Справи церковні
13 липня вийшла постанова цісаря про створення греко-католицьких дієцезіальних семінарій – у Львові, Перемишлі та Станиславові. Для пошуку відповідного будинку сюди прибув представник намісництва радний Шабель. Він у компанії з інженером Гавришкевичем пригледів двоповерхову кам’яницю пані Ванди Копачової. Вона стояла на вулиці Липовій, мала 19 кімнат і шість кухонь. Власниці обіцяли платити 7 000 злотих на рік, а з часом розширити приміщення та звести капличку, на що заклали ще 50 тисяч.
Хоча, журналіст львівської газети «Діло» нарікав, що звідти далеко добиратись до катедри, тому краще розмістити семінарію у будинку державної гімназії (нині – морфологічний корпус мед університету), а ще краще – збудувати новий. Тим більше, що часу достатньо, адже підготовка майбутніх священників, за побажанням цісаря, мала розпочатись не пізніше 1895 року.
Втім, цісарю довелось чекати довго. З пані Копачовою про оренду домовитись не вдалося, а питання зведення нового приміщення впиралось у відсутність земельної ділянки, на яку ніхто не поспішав виділяти гроші. Лише у 1899 році єпископ Андрей Шептицький придбав землю навпроти свого палацу на вулиці Липовій. Ще через три роки почалася будова, а перші семінаристи сіли за парти тільки у 1907.
А ось у отців єзуїтів слова зі справами не розходились. 18 жовтня провінціал ордену отець Щепковський повідомив про своє рішення будувати новий костел, представив план і наказав звозити матеріали. У червні наступного року почалася будова, а 6 жовтня 1895 храм освятили під іменем святого Станіслава Костки. Нині це Святотроїцький кафедральний собор ПЦУ на Грюнвальдській.
Найкращий готель міста
Заради справедливості відмітимо, що у 1893 році будинки не лише закладали, а й здавали. Найбільшим об’єктом став готель «Імперіал», що прикрасив собою вулицю Казимирівську (нині Гетьмана Мазепи, 3). Його відкрили 1 липня, і «Кур’єр Станиславівський» буквально співав дифірамби новому закладу:
«Елегантністю і послугами він повинен перевищувати всі існуючі готелі в Станиславові, надавати усі можливі вигоди для гостей і не поступатись першорядним готелям столичних міст».
Збудував кам’яницю господар парового млина Юзеф Вайсгаус, хоча власником готелю значився бізнесмен Маргулес. «Імперіал» став найбільшим готелем Станиславова. Він налічував 30 покоїв, які здавались за досить помірними цінами – від 80 сотиків за місце та 1,6 корони за номер. Окрім того, у кам’яниці містилось шість квартир, в одній з яких мешкав сам власник Маргулес.
Преса також повідомляла, що незабаром тут запрацюють кав’ярня і ресторан, які зроблять відпочинок гостей ще більш комфортним.
Калейдоскоп подій
І коротко про інші цікаві факти.
• У квітні місцеві купці звернулись до львівської дирекції пошт і телеграфів з проханням запровадити у Станиславові телефонну мережу. Охочих було 21, ще 20 думали. Влада пішла назустріч підприємцям і наступного року в місті залунали перші телефоні дзвінки.
• 7 травня в родині станиславівського різника Якуба Остера народився хлопчик Даніель. Він проживе бурхливе життя і залишив свій слід в історії. У 1937 став першим єврейським мером Єрусалиму, у 1948 поставив свій підпис під Декларацією незалежності Ізраїлю, а в 1949 році був одним із засновників ООН від єврейської держави.
• 24 липня спеціальна комісія із представників магістрату, староства та війська постановила, що військовий шпиталь має бути перенесений до іншого місця. Він понад сто років містився у колишньому палаці Потоцьких. Комплекс споруд не відповідав медичному призначенню, «просякнутий різними хворобами, що викликає значну смертність серед населення і загрожує ділянкам середмістя».
Але на запитання, куди саме треба перенести шпиталь, комісія відповіді не дала. Тому військова лічниця продовжувала функціонувати аж до 2004 року, доки міністр оборони Євген Марчук шпиталь не ліквідував, а споруди отримав тоді ще прикарпатський олігарх Олег Бахматюк.
Іван Бондарев, Михайло Головатий | 
