Сьогодні вона є найкоротшою у Франківську. Її довжина – лише 60 метрів. Ми знаємо її як вулицю Бачинського, втім таку назву вона отримала лише у 1990 році.
На мапах ХІХ століття її нема. Точніше є, але як початок вулиці Липової (Шевченка). У грудні 1900 року магістрат вирішив від’єднати її частину від площі Франца Йосифа (Вічевого майдану) до вулиці Собеського (Січових стрільців). Нову вулицю назвали на честь Францішека Смольки(1810-1899) – польського патріота й політичного діяча. Він понад 10 років був президентом австрійського парламенту. Мешкав у Львові, де виступив організатором насипання кургану Люблінської унії, який нині увінчує Високий замок.
У часи ЗУНР вулиця носила ім’я українського історика Драгоманова, потім знов Смольки, а потім Петлюри – за німців. Після війни совіти увіковічнили тут пам’ять Фрідріха Енгельса.
Ще перед розвалом СРСР вулицю, одну з перших у місті, перейменували на честь державного діяча Левка Бачинського. В історію він увійшов як віце-президент ЗУНР, потім працював тут адвокатом, похований на старому станиславівському цвинтарі. Вже за незалежності на початку вулиці встановили меморіальну дошку скульп­тора Августа Басюка.
Незважаючи на скромні розміри, вулиця Смольки таки потрапила на австрійську поштівку. На ній бачимо її парний бік, що складається з двох будинків-близнюків – № 2 і № 4. Їх між 1874 та 1880 роками збудував єврейський купець Марк Ландау. Після нього кам’яницями володів якійсь Адольф Бик, а в нього нерухомість купив калуський пивний магнат Аба Мюльштейн. Останньою власницею маєтку в 1940 році значилася Фанні Шпіндель.
Якщо уважно роздивитися пош­тівку, то на балконі другого поверху ближчої до нас кам’яниці можна побачити герб Австро-Угорської імперії. Це свідчення того, що у будинку розташовувалась якась державна установа. Одразу після побудови більшу частину приміщень кам’яниці № 4 орендував Австро-Угорський банк. Втім фото зроблене пізніше, коли тут хазяйнував уже інший державний винаймач.
23 вересня 1889 року кілька кімнат у кам’яниці Адольфа Бика зайняла міська пошта, яка не мала власного приміщення. Через п’ять років у Станиславові відкрили телефонну станцію. Попервах вона мала лише 12 абонентів. Її також розмістили тут. Для пошти, телеграфу й телефонної станції апартаменти були відчутно затісні. Газета «Кур’єр Станіславовский» писала, що «міська пошта і телеграф містяться, на відміну від залізничної (пошти – Авт.), у тісній приватній кам’яниці по вулиці Смольки. Єдині вузькі сходи ведуть на другий і третій поверхи, в разі пожежі треба хіба вискакувати через вікна».
У 1909 році пошта переїхала у нове приміщенні, будинок знову став житловим.
Зауважте, що за Австрії рекламні оголошення вішали на спеціальний щит, а тепер хаотично ліплять на стіну. Культурний регрес?
Кам’яниця, яка дальша від нас, має № 2. Тут, у невеличкій кімнатці на першому поверсі ініціативна група готувала перший номер польської газети «Кур’єр Станіславовський», який вийшов 4 квітня 1886 року. Її засновником і першим редактором був один із керівників антиросійського повстання Агатон Гіллер. Газета виходила до 1939 року і далеко обійшла конкурентів по довголіттю і накладах.
На початку 1960-х у наріжній частині будинку працював популярний пивбар, де замість столиків стояли масивні дерев’яні колоди. Пізніше його замінило кафе «Пончики», яке особливо любили маленькі відвідувачі. Дещо лівіше містився гуртожиток музучилища.
А ось величної кам’яниці, яка нині стоїть праворуч, на австрійській поштівці немає. Її спорудили перед самою війною – у 1914 році. У радянські часи там працював великий меблевий магазин, а з 1987 року – крамниця фототоварів «Об’єктив».

Іван Бондарев, Михайло Головатий