У житті українців церква завжди відігравала важливу роль. Від часу хрещення Київської Русі у 988 році християнство стало не лише релігійною основою, а й ключовим чинником формування національної ідентичності нашого народу.

Українське село неможливо уявити без церкви. Вона є місцем, де знаходять спокій душа і серце, де від покоління до покоління бережуть святі надбання предків.

Для нас, жителів села Довге-Калуське, таким духовним осередком є церква святого Василія Великого, яка в архівних документах згадується серед перших на Калущині. Станом на 1565 рік церкви були в Калуші, Загір’ї, Довгому, Пійлі, Копанках, Підмихайлі, Вістовій та Новиці. Цьогоріч минає 460 років від часу першої письмової згадки про нашу церкву.

З архівних документів, шематизмів Львівської митрополичої архієпархії та інших джерел дізнаємося, що церкву мешканці Довгого-Калуського будували чотири рази.

Перша церква прослужила людям 155 років. На її місці в 1720-му була зведена друга, яка проіснувала 149 років. У цьому ж році з матеріалів першої церкви побудували дзвіницю. У шематизмі зазначено, що вона була «крита ґонтою на чотири дзвони, скріплена дубовими кілками без єдиного цвяха чи клямри». Ця споруда стоїть до сьогодні. Третю церкву було побудовано в 1869 році. Причин, через які церкви споруджували тричі, в архівних документах не вказано. Можемо лише здогадуватися, що це могло бути пов’язано зі стихійними лихами, поганим станом будівель тощо.

У 1820 році жителі села побудували резиденцію для священників нашої парафії. Першим туди був поселений о. Лука Целевич. Протягом її існування в ній проживали зі своїми родинами до кінця свого життя о. Василь Головацький — 20 років, о. Симеон Стефанович — 18 років, о. Іоан Каратницький — 11 років, о. Михаїл Олексій — 19 років. Усі вони поховані на церковному подвір’ї. У 1951 році резиденцію спалили енкавеесівці.

В один із днів 1911-го мешканців села знову настигло лихо. Із спогадів старожилів відомо, що тоді раптово і дуже голосно задзвонили дзвони – горіла церква. Полум’я охопило будівлю цілком, виривалося з усіх вікон. Через деякий час на її місці залишилася купа попелу, люди плакали й молилися разом зі священником о. Михаїлом Олексієм, якого нещодавно перевели на нашу парафію із села Грабівка. Врятувати нічого не вдалося. Зосталися тільки ключі від вхідних дверей і стародавня книга служби Божої, яка отримала благословення на видання від його преосвященства кир Сильвестра Любинецького і Рудницького, Луцького і Острозького екзарха всієї Русі й була надрукована в чудотворній лаврі Почаївській чину святого Василія Великого в 1773 році. Вона на той час знаходилася в резиденції.

Згоріла й бібліотека церковних богослужбових і метричних книг, а також записи з життя церковної громади, починаючи з 1565 року. З ініціативи та під керівництвом провізора Федора Мельника парафіяни села побудували тимчасову богослужбову каплицю. Богослужіння проводилися лише до перших морозів, хіба потрібно було провести похорони чи вінчання. Дітей хрестили в хатах.

Весь тягар будівництва нової церкви ліг на плечі провізора Федора Мельника та його небожа Петра Мельника, що був його заступником. Із розібраної калуської церкви привезли дерев’яні тесані плиниці, однак матеріалів не вистачало, тож на церковному подвір’ї Федір організував розпилювання колод на пересувних пилорамах. На кізлах, вистелених дошками, з допомогою шнурів викочували очищені від кори колоди, прибивали їх клямрами до дощок. Один чоловік був угорі, інший – унизу, і так вручну трацькими пилами розрізали колоди на необхідні бруси й дошки. Місце від згорілої церкви розчистили і за розмірами калуської почали копати канали під фундамент, збирати каміння на Лімниці, яке фірами звозили на церковне подвір’я, укладали й пересипали піском.

Участь у будівництві брали жителі сусідніх сіл. Михайло Фідик з Тужилова цілий тиждень допомагав перевозити з Калуша розібрані плиниці. Багато допомогли новицькі майстри. Серйозну підтримку в цій справі надавала Павліна Тиніцька — багата міщанка, яка мала великі площі земельних і лісових угідь навколо Калуша, а в місті — крамниці й кав’ярні.

На прохання парафіян села вона підтримала ініціативу Калуського деканату й калушан щодо передачі розібраної церкви святого Архистратига Михаїла в село Довге. Павліна Тиніцька та Федір Мельник пожертвували кошти для закупівлі оцинкованої бляхи на покриття церкви, пані Павліна також розпорядилася зрізати у своїх угіддях дуби, необхідні для підвалин. Майстрів-покрівельників запросили із села Цінева з-під Рожнятова.

Будівельні роботи тривали загалом недовго, адже було використано матеріали з розібраного калуського храму, звідти ж привезли іконостас, престоли та іншу церковну атрибутику.

Будівництво завершили у 1916 році, про що свідчать записи у шематизмах Львівської архієпархії:

«Церква святого Василія Великого уведена в дію в 1916 році. Основна матірна. Дочірня — у селі Тужилів, святого мученика Ігнатія. Власник – правительство. Парох — отець Михаїл Олексій. Число душ — 1190. Школа однокласна, викладання українською мовою. Дітей — 105. Діє читальня «Просвіта», молочний кооператив. Церква застрахована у страховому товаристві «Дністер». Приведена в порядок і відповідає всім вимогам для здійснення богослужінь та інших релігійних обрядів. Парох мешкає в мурованому домі резиденції у Довгому. Суд, податковий уряд, пошта, телеграф і залізнична станція — все в Калуші, на відстані 6 км від села».

Урочисте богослужіння та освячення новозбудованої церкви святого Василія Великого відбулося у 1916 році на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Цей день став другим храмовим празником у нашому селі, перше ж відзначають у січні — у день святого, іменем якого названа церква. На святкуванні зібралося багато людей і священників із сусідніх сіл — Новиці, Пійла, Берлогів, Голиня, Тужилова.

Під час урочистої промови отець Михаїл Олексій сказав:

«Сьогодні у нас щасливий день. Хочу привітати всіх із величним святом – відкриттям та освяченням церкви. Історія нашого села сповнена подій, які ми повинні пам’ятати й передавати з покоління в покоління. Це безцінна спадщина предків, що несе в собі історичні й духовні цінності, які мають жити й надалі в серцях наших нащадків. Пам’ять про минуле збагачує світ людини, надаючи йому глибшого змісту. Відбудова церкви – це початок нового духовного шляху, що веде кожного християнина до віри й любові до Бога і ближніх. Від імені жителів села хочу висловити подяку всім, хто допомагав у спорудженні церкви: Павліні Тиніцькій з Калуша, Михайлу Фідику з Тужилова, майстрам-будівельникам з Новиці, майстрам-бляхарям із Ціневи. Найбільша ж подяка — усім мешканцям села і, зокрема, провізорові Федору Мельнику та його заступникові Петру Мельнику. Вони – фундатори й доброчинці нашого храму, які впродовж п’ятьох років опікувалися його будівництвом».

* * *

«Історію творять особистості» — цей вислів якнайкраще відображає шлях нашого храму. Адже за його становленням стояли люди, які цілковито віддали себе цій справі. Без їхньої наполегливості та жертовності сільська святиня не змогла б набути того вигляду і значення, яке вона має сьогодні.

Федір Мельник— керівник та організатор спорудження церкви в 1911–1916 роках, заможний господар, який у спадок від батьків отримав млин, лісові та земельні угіддя. Разом із дружиною Розалією виховали восьмеро дітей. Поважна й авторитетна особа, мав веселу вдачу, умів толерантно вести розмову, завжди приязно ставився до оточення. Його шанували не лише в селі, а й за його межами та в духовних колах Калуша. Виконував обов’язки провізора парафії понад 20 років.

Петро Мельник — спочатку заступник свого стрийка Федора, після смерті останнього в 1933 році громада передала йому обов’язки провізора. Петро був батьком 16 дітей, але лише четверо з них дожили до повноліття. Віддано і чесно виконував свої обов’язки до останніх днів.

Сім’ю Петра Мельника спіткала нелегка доля. За участь сина Дмитра в ОУН радянська влада у 1945 році вислала рідних в Архангельську область. Сам Петро не доїхав до місця заслання — помер від серцевого нападу перед посадкою у вагон. Його дружина Марія, діти Михайло й Настуня знайшли останній прихисток в холодній сибірській землі.

За щиру, натхненну працю, вкладену в будівництво церкви, провізори Федір і Петро Мельники були удостоєні честі бути похованими на церковному подвір’ї поруч зі священниками. Це символічне визнання їхнього внеску в духовне і культурне життя громади.

Василь ПАРЦЕЙ, краєзнавець, житель села Довге-Калуське