Українському читачеві майже несподівано привідкрився новий літературний материк. Кілька місяців як нарешті вийшла нашою мовою перша книжка великої гуцульської епопеї – «На високій полонині». Її автора називають польським письменником (і так воно, мабуть, є – попри італійське та французьке коріння). Та все ж свою польськомовну верховинську «Іліаду» Станислав Вінценз писав іншою мовою – гуцульським діалектом. А відтак робив автопереклад. Але в еміграційному українському середовищі Станислава Вінценза (Вінценца), як виявляється, завжди знали добре. Підтвердженням цьому — оця розмова з ним у студії Української служби Радіо Свобода. 1961 рік. Мюнхен. В нашій студії є з нами Станислав Вінценц — польський письменник, есеїст і філософ. Він народився і виріс на Гуцульщині, йому тепер 73 роки. Від кінця війни він живе у Франції, в Ґреноблі. Серед українського громадянства західніх областей він широко відомий як автор великого твору про Гуцульщину «На високій полонині». Ця книга, написана польського мовою, займає передове місце серед усієї літератури про наших гуцулів. Послухайте розмову між Михайлом Добрянським і Станиславом Вінценцом про українську Гуцульщину. – Пане Вінценц, українці часто порівнюють ваш твір з «Тінями забутих предків» Коцюбинського. Я сказав би так: «Тіні забутих предків» — це прекрасна пісня про гуцулів, а ваш твір «На високій полонині» величава епопея про Гуцульщину. Скажіть, будь ласка, що привело Вас до рішення писати про гуцулів? – Я народився на Гуцульщині в Слободі Рунгурській, звісній копальні нафти. Мій батько був таким піонером дуже звісним — Фелікс. А моя мати родилась у Криворівні; то є столиця Гуцульщини. І наша родина, можна сказати, від 300 років там мешкала. Так що ми були зв’язані глибоко з цілим краєм. Крім того, я знав всіх. Я тепер ще знаю всі родини, цілу ґенеальогію всіх сел. То було, я був для того призначений. – А від чого зачалися ваші зацікавлення Гуцульщиною як письменника? –Я робив багато різних студій: філософію, біологію, навіть психіятрію, санскрит і право, і що хочете, по всіх університетах Европи. І раз я був запрошений моїми приятелями до Англії. Там були такі два мої приятелі — сер Джеймс Беннет і сер Котберт Гедлен — він і тепер є послом до парляменту. То було в 29-му році. Я вернувся з Англії просто на храм. Храм то свято таке церковне, 28-го серпня. – Де це було? –В Жаб’ю. Жінка моя вийшла напроти мене, перебралася гарно по-гуцульськи. І я впав так, як пструг у свою воду. І я подумав: де Льондон, де Гуцульщина. Що їх обходить, що Льондон був тоді Льондон, чи центр світу, що є якісь біржі там, що є централі тих цінностей економічних. Ці жиють собі як птахи. То цілком іншеє життя. Я подумав, то-то є життя з перед 2, 3 тисячів років. А я дуже часто, як і тепер, читав Гомера. Дуже добре знаю Гомера по-грецьки. Я щоднини читаю Гомера, і Плятона також. Я подумав: то є то, о чом говорить Гомер, як показує, що з моря видно якусь колибу далеко і світло. То є ті пастирі споконвіків, з-перед тисячі років. Потому я ліпше зрозумів то, що Плятон говорить; що 10 тисяч років є велика катастрофа людства. І тоді начинають життя наново; як він каже, скромні маленькі іскри життя — то пастирі. І то все вертає. І то перше — так, корінь людства. – Це значить, що ви серед гуцулів знайшли не тільки те первісне, пастирське, але також те вічне, яке є всюди в усіх народів, у всіх часах. –Не знаю чи у всіх народів. То було б дуже сміло тото сказати. Але в тих народів, що створили глибоку культуру. Бо знаєте, там безпосередньо з природи, з води й природи, там виходить правдива культура. Як ви читаєте добре Гомера «Іліяду», то видите на кожнім кроці тото. – Ви напевно спостерегли особливе замилування гуцулів до краси і мистецтва? –Так. – Як ви пояснюєте собі цей спеціяльний... нахил? –Я пояснюю, я то навіть написав. У них є це рівно до мистецтва, як також до магії, до чарів, знаєте. Они мають багато часу до того, їх головним, так сказать, стихією головною, елементом життя — самітність. Вони, як Плятон каже, вони самітні, не в товпі, они мають час любити: любити людей, любити красу і тоже, знаєте, они знають силу духа людського, посилати, як то називають течі, гейби стріли магічні. То дуже розвито, так, як в Персії колись. – У вашій книзі «На високій полонині» ви спеціяльно звертаєте увагу на міти і леґенди гуцулів. Ви певно добачаєте в тому якийсь глибший сенс? – То є дуже глибокий сенс. Бо то є, прошу вас, образова філософія життя. Великий фізик анґельський Кельвін, лорд Кельвін сказав, що дійсність можна ухватити, або математикою, або образом. Се мітичне, мітичний світогляд — то є образовий світогляд. Там глибокий сенс, символіка глибока. Єсли придивитися добре, то то є дуже глибокий символізм, дуже стародавнього людства. – Чи ви гадаєте, що це питомі тільки для гуцулів їхні міти, і символіка, чи там є теж елементи універсальні, вселюдські? –Я хочу іменно показати в моїм 4-м томі, які імено міти є універсальні, і котрі, як то мені здається, повинні бути знані цілому людству. – Ви згадали про 4-й том. Вийшов у світ тільки перший том «На високій полонині». –Так. – Були друковані деякі фраґменти з 2-го і 3-го тому? –Були друковані по-польськи, по-німецьки, в Швайцарії, в Німеччині, друковані по-французьки й по-італійськи тепер, і був вибір друкований «On the High Upplands» — вибір з 3 томів по англійськи. В фірмі Гейчисон у Льондоні. – А хто перекладав? –Перекладав пост і слявіст англійський Гаррі Стівенс. Дуже здібний чоловік доброї волі. Гарно переклав. – Цікаво, чи робляться якісь заходи, щоб вийшло українське видання; бо, властиво, українці повинні бути найбільш зацікавлені тою книгою. –Я вам скажу, пане редакторе. Моя мрія є, щоб то вийшло наконець по-українськи. Я би сказав, від вдячности моєї, що я винен гуцулам. Я сказав, я би хотів вернути тоту книгу українському язику. Я сам не можу, бо я пишу по-польськи. Тому я дуже рад: тепер мій приятель доктор Вінтоняк думає і має гадку, щоби тото видати по-українськи за границею, на еміграції. – Ви писали цю книгу польською мовою, але то є спеціяльна мова. Там так багато гуцульського кольориту, що читаючи книгу мусиш прийти до переконання такого: автор напевно думав разом з гуцулами, думав їхніми поняттями, іхніми ідеалами ... –Ви дуже добре вгадали, пане добродію, дуже добре. Бо я завжди, як щось маю важного, то я наперед подумаю по-українськи в гуцульськім говорі, і потому я шукаю слів, а головним ділом, я шукаю музики, бо той язик має спеціяльну музику. І єсли я не милюсь, то щось подібного є в музиці Полтави, у Полтавщині я стрічав і я стрічав тоже в кубанських козаків. І я завжди в польськім стараюсь, дуже осторожно, щоби не робити ніякого макаронізма, стараюсь віддати тоту музику. – Хто читає вашу книгу, пане Вінценц, бачить, як там багато елементарно людського, правдивого гуманізму, не книжного гуманізму, а живого. Я гадаю, що воно в першу чергу походить від самого автора, а в другу чергу, правдоподібно, і від гуцулів. Що ви думаєте? –Прошу вас. Дуже часто говориться, що то примітивна культура. Нема більшого глупства і тоже знаєте такої якоїсь, я не знаю, як сказати, тото, «пресомпсіон» французи кажуть. – Зарозумілість? –Зарозумілости, що називають таких багатих духово людей — примітивні. То знаєте є наслідство тисячі років, то не вчера. Тепер тото найновіші викопалиська в Азії, в 20-ти язиках, то показують, що дуже старе все, а нам здається, як у нас казали, что ми Господа Бога за ноги вхопили. – Значить, що серед гуцулів збереглися елементи дуже старовинні, універсального значення. –Значення культури глубокої. І то подивіться на їхні манери, на їх чемність. Нігде нема такого сальона чемности: він вас вітає півгодини. І він уміє вітати так, як в найліпших сальонах Версалю може така чемність була, як у них єсть тепер. Всі були, знаєте, сердечні. Тото, що Плятон сказав: самітність успособила їх так, щоб вони любили людей. – Пане Вінценц, я дуже дякую за те, що ви прийшли нас відвідати. Зокрема дякую за ті прекрасні слова про гуцулів, які ви ось тут нам сказали. –Я дуже рад. Я дуже вам вдячний, бо напевно на Гуцулії ще мене пам’ятають. І я вітаю всіх моїх земляків милих, над обома Черемошами. Вони пам’ятають мене. Колись мене звали малий Стасько, а тепер старий Стасько. 18. 6. 1961. |
