Михайло Мулик. Дух, що тіло рве до бою... — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. — 216 с.; Михайло Мулик. Під сонцем Італії. Московські морози. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2013. — 124 с. Цьому чоловікові вже пішов 93-й. Народився в селі Горожанці Підгаєцького району Тернопільської області в 1920-му. Член ОУН із 1937-го. До української дивізії «Галичина» вступив у листопаді 1943-го. Стрілець-радист у курені зв’язку. У боях під Бродами потрапив у полон. Засуджений на 10 років позбавлення волі та на 5 — позбавлення прав. У середині 60-х років повернувся із заслання. Нині очолює Івано-Франківську станицю Галицького братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії (1 УД «Галичина») Української Національної Армії. Його часто можна зустріти на вулицях Івано-Франківська. Сухорлява постать з ціпком у руці. Йде поволи, але твердо. Таке враження, що ціпок у нього лише для годиться. Звати його Михайло Мулик. Один із останніх українських дивізійників, який продовжує вести свою боротьбу за Українську державу. Він і сьогодні вірний клятві, яку дав 1943-го: «Присягаю Всемогучому Богові перед святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров’я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну». Михайло Мулик сьогодні бореться словом. Він написав і видрукував дві книги спогадів і матеріалів про УД «Галичина», допомагав у виданні альбому «івано-Франківська станиця галицького братства колишніх вояків 1-ї Української Дивізії (1 УД «Галичина») Української Національної Армії» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2012. — 224 с.), до якого написав ще й післямову — «Українцям треба реально оцінювати своє минуле». Він один із небагатьох представників того покоління, яке зі зброєю в руках захищало ідею Української держави, і хто сьогодні мислить дуже реально, за потреби ще вистачить йому сили й взяти зброю у руки проти нового окупанта. Я не говоритиму про Українську Дивізію «Галичина» в лікнепівському стилі. Літератури сьогодні про цю сторінку збройної боротьби за Українську державу більш ніж достатньо. Я підтримую міркування Михайла Мулика: «Нам потрібно позбутися нав’язування ззовні комплексу вини та реально й об’єктивно, ні на кого не озираючись, оцінювати своє минуле». Додам лише: не переоцінювати, але й недооцінювати. А сказати публічно тим воїнам, які ще залишилися, що вони не прожили даремно і що їхня участь у збройній боротьбі не була злочином, колаборацією, а була одним із можливих способів боротьби з окупантами різних мастей. Українців — всіх тих, які воювали проти совітського большевицького режиму і проти гітлерівського режиму, і тих, які воювали на боці совітів проти гітлерівського режиму, — не можна оцінювати з погляду представників цілісних національних і державних утворень. Україна тривалий час була розірвана між різними імперіями, й українці 30-50-х років вписуються в ту політичну схему, в якій сьогодні перебувають сучасні курди, які теж продовжують боротьбу за свою державу. Якщо ми цього не зрозуміємо, ми матимемо не історію боротьби, а історію «націоналістичних злочинів» і національних комплексів. Кожен день боротьби, в якій домінувала національна ідея і державницька мрія, є сторінкою людської гідности і національної величі. Тільки так ми зможемо вийти на державне стратегічне розуміння і національне примирення. Не захочемо зробити кроку, завжди будемо вразливі до будь-якого роду політичних спекуляцій і маніпуляцій. Михайло Мулик розповідає про своє становлення воїна, своє «ходіння по муках». Маю єдину «претензію» — дуже схематично він відтворює сторінки власної біографії, більше зосереджуючись на тій боротьбі, яку й сьогодні проводить за очищення доброї пам’яті дивізійників від брехні, наклепів, безпідставних звинувачень. У другій своїй книжці — «Під сонцем італії. Московські морози» він дає інформацію про Комісію Дешена і статтю Василя Вериги «Звіт комісії Дешена», в якій той розкриває факт перевірки канадської сторони звинувачень дивізійників у нібито військових злочинах проти жидів. Висновки комісії були виправдальними, а звинувачення у військових злочинах проти дивізії «Галичина» не було доведено. Ці книги Михайла Мулика є свідченням тієї боротьби за Українську державу, яка не припиняється й нині. і Михайло Мулик у цій боротьбі — й досі на передньому фронті. Він використовує не тільки засоби публіцистики, документалістики, а й вдається до художньої практики (у першій книзі маємо дві драматичні спроби автора: одна присвячена Голодомору 1932—1933 років; друга — постанню Української Дивізії). Цей чоловік не дозволяє собі сумнівів і зневіри. Він є воїном. і цей гарт у Михайлові Мулику є найголовнішим та вартий і поваги, і наслідування. Євген БАРАН |
