Сучасні франківці часто незадоволені владою і залюбки критикують чиновників. "От за Австрії, – кажуть деякі, – був порядок, влада була чесною, а чиновники – сумлінними”. На жаль, давня преса безжально розвіює ці ілюзії, адже і сто років тому серед службовців часто траплялися люди, зовсім не варті своїх посад.
Наприкінці ХІХ ст. в Австро-Угорській імперії, та й у Галичині, чиновницьке свавілля було аж ніяк не рідкісним явищем. Особливо багато скарг було на судову систему. Судові чиновники допускали різноманітні зловживання, а на скарги у кращому разі реагували відписками. Тож у 1886 р. у пресі все частіше звучали заклики провести судову реформу.
Як приклад недобросовісної роботи судових чиновників газета “Кур’єр львівський” навела випадок, який трапився з одним купцем зі Станиславова. Він подав скаргу до центральної судової інстанції Галичини, а замість відповіді отримав свій же лист із написом німецькою мовою: “адресат згідно з власним твердженням виїхав”. Як іронізували газетярі, така “відповідь” чиновників дуже нагадувала давній анекдот про негостинного господаря, який удавав свого слугу, ховався за зачиненими дверима і говорив гостям, що “нема пана вдома”.
В жовтні 1901 р. львівський суд розглядав справу станиславівського судді Юзефа Праґловського. Газета “Кур’єр станиславівський” від 20 жовтня 1901 р. повідомила, що суддю звинувачували в тому, що він заводив карні справи проти станиславівських підприємців – інколи обґрунтовано, а часом і на “притягнутих за вуха” підставах. Кримінальну справу він завів і проти відомого в місті банкіра – Каселя Кіслера, тоді власника кантора обміну валют. Придершись до якихось дрібних формальностей, суддя зажадав від нього хабар у розмірі 10 тис. злотих ринських за закриття справи. Але банкір не погодився платити, натомість поскаржився на нахабного служителя Феміди.
В процесі проти судді свідками виступили 7 шанованих мешканців міста, у тому числі бургомістр Артур Німгін. Але засудити високого посадовця так і не вдалося. Суд присяжних виправдав його, і цей вирок підтвердив також дисциплінарний трибунал. В Станиславові такий результат процесу викликав загальне обурення. “Хтось зацікавлений постарався представити аферу Праґловського як витівки інтриганів, але ми в Станиславові аж надто добре знаємо, як насправді треба розглядати реабілітацію цього судді”, – писала міська преса.
В 1908 р. комусь із владних мужів Станиславова прийшла в голову “геніальна” ідея – забудувати парк принцеси Ґізели (тепер Вічевий майдан). Після Мармулядової пожежі 1868 р. в Станиславові відбудували ратушу, і в ній розмістився магістрат. Однак роки йшли, збільшувалася кількість міських службовців. У будівлі магістрату панувала страшенна тіснота, тому влада міста шукала варіанти, де розмістити чиновників. “Через велику тісняву, що панує у нинішній будівлі магістрату, існує намір збудувати новий будинок для кабінетів міських чиновників, – повідомила преса. – Він має розміститися в парку Ґізели по вул. Сапєжинській”.
Як іронічно коментували цю новину журналісти, таке рішення цілком відповідає правилам громадської гігієни і вимогам розміщення у місті якомога більше відкритих площадок та зелених зон. Імовірно, ідея нищення парку виявилася неприйнятною для свідомих депутатів міської ради та станиславівської громадськості, тож вона так і не була втілена в життя. В 1914 р. звільнилася будівля Дирекції залізниць (тепер центральний корпус медуніверситету) і втомлені тіснявою чиновники нарешті переїхали.
Траплялися свавільні службовці і у лавах поліції. В 1905 р. перед станиславівським судом постав поліцейський Ян Вербер з Делятина, який всіляко знущався над гуцулами. Він змушував невинних людей зізнаватися у злочинах, яких вони не скоювали, бив їх по обличчю, колов шаблею, плював в очі. Для ще більшого приниження він наказував їм танцювати на одній нозі. Дивно, але за таку обурливу поведінку суд призначив йому досить м’яке покарання – 25 корон штрафу, звільнення зі служби й заборона в подальшому займати будь-які посади в поліції.
А от у 1886 р. гучно “прославилися” поштові службовці. На зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть пошта знаходилась у кам’яниці по вул. Смольки (вул. Бачинського, 4) і мала ще дві філії – на сучасній вул. Дністровській та на вокзалі. У вересні 1886 року до однієї зі станиславівських торгових фірм надійшла поштівка, відправлена з румунського містечка Іцкань (нині частина міста Сучава). Приблизна віддаленість цього містечка від Станиславова складала 220 км.
Керівник фірми, якому доставили поштівку, глянув на дату відправлення і… буквально втратив дар мови: 12 жовтня 1874 р. Виходило, що поштівка йшла до адресата дванадцять років! Ніяких пояснень від поштовиків щодо такої, м’яко кажучи, запізнілої доставки, отримати не вдалося. Зате щасливий адресат заволодів цінною реліквією, якою міг пишатися і про яку написало багато часописів. Адже ця поштівка побила всі рекорди тривалості доставки.
Олена БУЧИК |
