На зламі ХІХ і ХХ ст. у Галичині дуже відомою була родина Іммердауерів, яка володіла земельними наділами, ошатними будівлями та іншими маєтками. Незважаючи на такий респектабельний фасад, історія цієї родини приховувала деякі неприємні таємниці.
Голова сім’ї Лейзор Іммердауер почав свою кар’єру з торгівлі тютюном, продавав також дріжджі. В 1860-х рр. він спорудив у Станиславові млин на тому місці, де зараз п’ятиповерховий будинок по вул. Грушевського, 22. Іммердауер був людиною дуже багатою – володів не лише млином, а й нерухомістю у Львові й Винниках, де народився. Родині Іммердауерів належали також велика будівля в Станиславові по сучасній вул. Франка, 19 (тепер тут школа № 5), склад тютюну поруч з нею й кам’яниця між вул. Камінського і Кілінського (тепер вул. Франка і Лепкого). Були вони й співвласниками земельної ділянки на перехресті сучасних вулиць Грушевського і Мельничука.
Однак почуття естетики й прагнення до охайності Лейзору Іммердауеру, очевидно, не були знайомі. В дворі млина панував феєричний гармидер – валялися гілки дерев, каміння, різноманітне сміття, зужиті запчастини. Пейзаж доповнювали купи гною, соломи й болота. Вулиця Третього Мая, на якій був розташований млин, пролягала близько до центру, тому такий вигляд аж ніяк не тішив мешканців міста. Як бачимо з повідомлення в газеті "Християнський союз" від 12 грудня 1897 р., вони звернулися до магістрату зі скаргою, щоб він якось вплинув на неохайного багатія, бо ця антисанітарія вже ставала причиною епідемій у місті. Жителі благали, щоб власник млина, якщо вже сам не наведе порядок, хоча б дозволив це зробити за громадський кошт.
Лейзор Іммердауер мав аж п'ятнадцять дітей, тож свій заповіт постарався скласти так, аби між ними не виникло суперечок. Більшу частину майна протягом п’яти років після його смерті належало продати, а виручені гроші рівномірно розподілити між усіма спадкоємцями. Виконавцем своєї останньої волі старий Іммердауер призначив сина Германа.
На початку ХХ ст. Лейзор помер, а Герман став розпорядником по заповіту і фактичним управителем фірми батька та усього майна. Мабуть, управляв він не дуже добре, бо у березні 1903 р. згорів млин Іммердауера, який був одним з найбільших промислових об’єктів Станиславова. Причину загоряння точно встановити не вдалося, виявили тільки, що вогонь спалахнув на четвертому поверсі, ймовірно, через погано змащені деталі млинарського механізму. Млин вигорів зсередини дотла, пожежники не змогли його врятувати, але не дали вогню поширитися на інші будівлі. Будівля млина, машини і зерно були застраховані на кругленьку суму – 500 тис. корон. До речі, та пожежа була не першою катастрофою в млині Іммердауера. В грудні 1889 р. там вибухнув котел, через що загинув один з робітників і потріскали всі вікна у сусідній будівлі.
Кількома роками пізніше Герман Іммердауер повідомив, що розпорядився батьковим майном. Він представив звіт, який стосувався заповіту, й переконливо доводив: старий Лейзор був бідним, як церковна миша. Він не мав жодного майна, лише купу боргів, які сягали величезної суми – 150 тисяч корон. Проте сестри і брати Германа були впевнені, що батько мав значний маєток, і доручили адвокатам розслідувати, куди ж він так загадково зник. Розслідування виявило цікаві речі: за життя батька Герман жодного майна не мав, жив лише з частки 20% у його фірмі. А після смерті старого Іммердауера раптом перетворився на казкового багатія, навіть став членом Торгово-промислової палати у Львові.
Ретельне вивчення документів показало, що весь батьків маєток Герман придбав… у себе самого, адже він був розпорядником по заповіту. Для покупки він використав векселі Лейзора Іммердауера, які начебто викупив після його смерті. В 1906 р. розглядом справи жадібного спадкоємця зайнявся львівський суд, а сам процес затягнувся на роки. В лютому 1913 р. на 54 році життя Герман Іммердауер раптово помер на віденському вокзалі. Подейкували, що в нього був серцевий напад, але обставини його смерті не були до кінця з’ясовані.
А що ж інші члени родини Іммердауерів? Вони теж нерідко давали газетярам приводи для сенсаційних повідомлень. Так, у січні 1915 р. газета "Кур’єр львівський" повідомила про рідного брата Германа – Мавриція Іммердауера. Він володів кам’яницею у Львові й збирав з квартирантів оплату за проживання. Деякі жильці відмовилися заплатити, бо не мали чим, адже в тій кам’яниці мешкали в основному небагаті люди. Розлючений власник схопив якусь залізяку й жорстоко побив боржників. Одну жінку через це побиття навіть забрали у лікарню, а самим власником кам’яниці зайнялася поліція. Ось таким "веселим" було життя членів цієї відомої родини.
Олена БУЧИК |
