Як виглядав старий Станиславів, ми більш-менш уявляємо завдяки австрійським поштівкам. Проте вони з’явилися відносно пізно — перші датовані 1897 роком. А яким місто було ще раніше?
З неї все почалося «Вежа старого ратуша» — так називалося найдавніше фото Станиславова у каталозі історичної виставки, яка відбулась у місті в 1928 році. Датовано фото 1860 роком і досі вважається найдавнішою міською світлиною. Тут бачимо другу станиславівську ратушу, яку звели ще у 1695 році. Невдовзі вона загине під час «мармулядової» пожежі, й на її руїнах зведуть іншу. На жаль, у кадр потрапила не вся ратуша — лише верхня частина. Добре видно оглядову галерею, годинник і цибульчастий купол із довгим шпилем. Нижню частину ратуші від глядачів затуляють дахи будинків. На передньому плані бачимо невеличкий городик в якомусь внутрішньому подвір’ї. Звідки робили зйомку? Якщо уважно придивитись, то лівіше ратушної вежі видно верхівку куполу із хрестом. Це — катедра. Отже, фотограф стояв десь у районі вірменського костелу. Тоді за храмом ще зберігався один зі старих фортечних бастіонів (сьогодні там Біла хата). Можливо, цей городик був саме на подвір’ї того бастіону? У будь-якому разі дивує той факт, що у пошуках вигідного ракурсу ратуші фотограф не вийшов на площу Ринок, а тулявся десь по задвірках.
Маленький-чистенький Перша залізниця Галичини була приватною. У 1864 році створюється акціонерне «Товариство Львівсько-Чернівецької залізниці», яке одразу приступило до прокладання колії між цими населеними пунктами. Залізниця проходила через Старе Село, Галич, Станиславів, Коломию та Снятин. Тоді не тільки прокладали рейки — будували вокзали, мости, інші об’єкти. Перший потяг вирушив маршрутом Львів-Чернівці 1 вересня 1866 року. На всьому шляху його з музикою зустрічали офіційні делегації міст і містечок. З нагоди введення колії в експлуатацію видали фотоальбом. В елегантній шкіряній папці з літерами «LE» (Lemberg Eisenbahn*) зберігаються 26 фото розміром 40 х 52 см. Якість їх вражає. Кожен кадр супроводжує пояснювальний підпис, що зовсім не зайве, оскільки за останні 150 років багато змінилось. Є у папці й фото Станиславова. Головним залізничним об’єктом міста безперечно був вокзал. Його збудували у 1866 році у мавританському (арабському) стилі. Автор проекту точно не відомий, але дослідники припускають, що ним був Людвиг Вежбицький. Той вокзал, який маємо сьогодні, з’явився у 1906 році завдяки розбудові старого залізничного палацу. Старий вокзал був значно меншим за теперішній, проте на той час його повністю вистачало. Над головним входом розташовувався годинник — другий у Станиславові після ратушного. Вокзал так і сяє своєю новизною й чистотою. На фото добре видно перепад висот, який частково зберігся до сьогодні. Аби потрапити до привокзального скверу, необхідно спуститися сходами. Привертає увагу відсутність забудови навколо. У середині ХІХ століття це була околиця міста, й туди вела лише одна вулиця — теперішня Гаркуші. За вокзалом містились залізничні майстерні — прообраз сучасного локомотиворемонтного заводу. Їх збудували в одному стилі з колійовим палацом. У довгу, подібну на стайню споруду заходили дві колії. Там одночасно могли ремонтуватись кілька паровозів. До речі, один із них видно на задньому плані. У майстернях працювало багато німецьких працівників, яких спеціально запросили до Станиславова, де вони утворили свій «мікрорайон» — Німецьку колонію.
Пожежне вітання Про «мармулядову» пожежу написано багато. Нагадаємо, що свою гастрономічну назву вона отримала через грубе нехтування правилами пожежної безпеки однією панянкою, яка на відкритому вогні смажила мармуляду (повидло). Це сталося 28 вересня 1868 року. Сильний вітер сприяв роздмухуванню пожежі й тоді вигоріла чверть міста. Наступного дня фотографи зробили кілька знимків панорами велетенського попелища з кількох ракурсів. Один із негативів пізніше використали для поштівки «Вітання зі Станиславова», яка побачила світ наприкінці ХІХ століття. На ній видно спустошені вогнем квартали середмістя. Найбільше дісталося ратуші: верхня частина її вежі обвалилась, крила понівечені. Вірменський костел також постраждав, купол лівої вежі повністю спалений. А от катедра виглядає цілком пристойно. Від багатьох житлових кам’яниць залишилися тільки стіни й димарі… З правого боку видно перспективу сучасної вулиці Мельничука. Ліворуч будинок Гендліха, який тодішні журналісти називали «маломіським палацом». Він дожив до наших часів. Ще лівіше починаються суцільні руїни. Пізніше там побудують поступову синагогу та міський театр (філармонію). А на передньому плані бачимо невеличкий скверик. Сотні років він залишався незайманим, проте сьогодні його успішно забудовують багатоповерхівкою. Прямо під боком Білої хати.
Дядьки з лопатами А це фото має точну дату — 21 травня 1891 року. Тоді у Станиславові почали будувати театр, і ми бачимо урочисте закладання першого каменю. Судячи з одягу бородачів, весна того року була прохолодною. Хто ці люди, зараз сказати важко — можливо, чиновники з магістрату та активісти Музичного товариства імені Станіслава Монюшка, яке було ініціатором побудови театру. Поки що ідентифіковано лишень одну особу. Четвертий зліва — інженер залізниці Юзеф Лапіцький. Саме його архітектурний проект виграв конкурс. Але хто б не були ці дядьки, ясно одне — незабаром вони кинуть лопати та й підуть по своїх справах, а горбатитись на будові буде отой вуйко праворуч та йому подібні. Іван Бондарев | 
