Святі отці завжди суттєво впливали на мешканців нашого міста, направляючи їх на істинний шлях і підтримуючи у часи випробувань. Проте в історії Станиславова були й священники, які робили значно більше, ніж того вимагали їхні пастирські обов’язки.
Вони брали активну участь у громадському житті, займалися благодійністю, розвивали культуру, дбали про збереження історичних пам’яток. Спробуймо згадати святих отців старого Станиславова, яким вдалося ввійти в історію міста, пише Західний кур’єр.
Українське духовенство
В 1849 році греко-католицька парафія остаточно переїхала до подарованого їй австрійською владою колишнього єзуїтського костелу, який в зв’язку з цією зміною перетворився на церкву. Це теперішня катедра – архікатедральний собор Воскресіння Христового. Через рік після того утворилося нове греко-католицьке єпископство з резиденцією в Станиславові, але поки що тільки номінально.
Фактично до утворення єпископства та призначення єпископа справа дійшла лише в 1884 році, а в 1886 році до Станиславова прибув новопризначений єпископ Юліан Пелеш, якого дуже урочисто вітала станиславівська громада і представники влади та громадських організацій. В зв’язку з цим парафіяльна церква одночасно стала і єпископською катедрою. Наступниками Юліана Пелеша на єпископському троні були Юліан Сас-Куїловський, Андрей Шептицький, Григорій Хомишин та Іван Лятишевський.
Проте не лише єпископи мали великий вплив на вірян. В історію Станиславова ввійшов греко-католицький священник Василь Фацієвич (1847-1921), який був помітною фігурою в громадському та релігійному житті міста. Він народився в селі Яблунів поблизу Копичинців.
У 1871 році висвятився на одруженого священника, а в 1887 році овдовів. Після висвячення виконував обов’язки адміністратора і капелана парафії Перенесення мощів святого Миколая в селі Фрага біля Ходорова. У 1887 році Василь Фацієвич перейшов до новозаснованої Станиславівської єпархії. В 1901-1904 роках був адміністратором вакантної посади очільника єпархії.
Як відомо, чотири роки Станиславівська дієцезія не мала владики, бо тоді розглядали різних кандидатів на єпископа. Отець Василь теж розглядався як кандидат, але він був вдівцем і за церковними правилами не міг стати єпископом. Проте у той час Василь Фацієвич фактично керував єпархією. Під час його управління було зведено будинок для духовної семінарії. В 1902 році освятили наріжний камінь, а в 1903 році будову завершили.
Отець Василь увійшов у політичну історію краю, зокрема був послом-вірилістом Галицького крайового сейму. Вірилістами тоді називали послів, які входили до законодавчого органу за правом своєї посади, а не обиралися на виборах. Василь Фацієвич також досліджував історію церкви. Його перу належить стаття «Місто Станиславів і його церкви», що була надрукована в Шематизмі греко-католицької єпархії Станиславова.
Василь Фацієвич був відомий блискучими ораторськими здібностями, його часто запрошували на громадські заходи та зустрічі з важливими особами, на яких він фактично представляв українську громаду. Так, у 1908 році він був присутній на зустрічі з відомим політиком Леоном Білінським. У грудні того ж року отець Василь був удостоєний високої нагороди – ордена командорського хреста від самого цісаря.
В травні 1909 року він виїхав до Відня і деякий час мешкав при церкві святої великомучениці Варвари. На станиславівському вокзалі його проводжала багаточисельна юрба вірян, а також представники міської влади і громадських товариств. Помер Василь Фацієвич 26 лютого 1921 року в селі Яблунів (нині Чортківський район Тернопільської області), де його син Осип Фацієвич був парохом.
У травні-червні 2012 року в катедрі проводилася реконструкція головного престолу храму. Майстри зняли металеве окуття, що накривало престол, і виявили вмуровану у стіну кам’яну плиту. На плиті був висічений напис:
«Сей угольний камінь знайдений 18 Мая 1895 в Станиславові при копаню фундаментів під божницю, где стояла давнійше руска церков Воведеньска, вмуровано в головнім престолі катедри Станиславівскої на дни пренесеня мощей Св. О. Николая. 1907. Василій Фацієвич. Мітрат. Архіпресвітер.».
Так завдяки отцю Василю до наших днів дійшла часточка першої української церкви нашого міста.
Польське духовенство
Релігійне життя польської громади спочатку концентрувалося навколо колегіати, яка була резиденцією латинської парафії, що охоплювала Станиславів, Княгинини та околичні приміські села. Під управлінням отців-пробощів Яна Красовського, Якуба Кершки і Юзефа Пяскевича парафія швидко зростала, тому вже під кінець ХІХ століття обсяг завдань переважав можливості невеликої групи священників. Повернення отців-єзуїтів, що відбулося в 1883 році, заповнило прогалину, яка вже сильно відчувалася в польській громаді.
Прибулі отці-єзуїти не змогли зайняти своєї давньої резиденції, яку ще від 1849 року перетворили на церкву, тому вони знайшли тимчасовий прихисток при вірменському парафіяльному костелі. З 1885 року станиславівські єзуїти вже починають створювати свою окрему резиденцію, з великим розмахом провадять місіонерську діяльність у місті та повіті, а в 1887 році вони вже переїхали до своєї резиденції, хоч тоді вона була скромною. На тому місці в 1894 році вони вибудували власний костел (нині Свято-Троїцький кафедральний собор по вул. Грюнвальдській, 1) , який з того часу став центральним осередком релігійного життя польської людності, яка мешкала в Княгинині та північній частині міста. Одночасно з костелом звели триповерховий будинок для ченців.
Навколо отців-єзуїтів були сконцентровані всі організації міста, пов’язані з ушануванням Діви Марії. Однак потреби постійно зростали, виразом чого вже під кінець цього періоду став поділ станиславівської парафії й виокремлення нової парафії святого Юзефа, що мала свою резиденцію у збудованому в 1913 році костелі святого Юзефа в Княгинин-Колонії.
У давній міській пресі особливо часто згадується ім’я отця Юзефа Пяскевича, який правив у колегіаті і відігравав важливу роль у житті міста. Фактично він став духовним лідером станиславівських поляків, і без його участі не обходилася жодна важлива подія в житті громади. Він багато зробив для збереження будівлі колегіати – унікальної історичної пам’ятки (тепер Музей мистецтв Прикарпаття). Так, у листопаді 1900 року «Кур’єр станиславівський» надрукував його допис, у якому отець виражав своє занепокоєння долею храму:
«Наш старий, але гарний історичний костел уже частково знищений часом, тож потребує повного ремонту, щоб він відповідав своєму призначенню й зберігав пам’ять про засновників міста, а також показував добрий приклад нашим нащадкам, як потрібно дбати про пам’ятки старовини. Нещодавно було дещо зроблено в цьому напрямку. Костел відремонтували зовні завдяки щедрій пожертві пана Кароля Білінкевича, члена спостережної ради Міщанського банку, заново відлили один дзвін, який уже багато років був тріснутий. Не забули й про внутрішнє облаштування. Два роки тому було відновлено підлогу – та так, що нам тепер можуть позаздрити кафедральні костели столичних міст. В цьому році збудували нові органи, при цьому ретельно наслідуючи стиль і структуру давніх інструментів. Костел оздобили різьбами з зображенням Хресної Дороги, які подарував тутешній мешканець Францішек Червінський. Щоб ремонт костелу не став тягарем для убогої людності нашого міста, його робили за рахунок добровільних пожертв…».
Вірменське духовенство
Душпастирську діяльність також виконувала вірменська парафія, яка вже від половини ХІХ століття помітно зменшилася, бо стало менше парафіян вірменського обряду. Вірменською парафією в ті часи керували Михайло Ромашкан та Ісаак Ісакович, який пізніше став львівським архієпископом вірменського обряду. Серед вікаріїв того костелу особливо відомим було ім’я вірменського священнослужителя Юзефа Теодоровича, чудового проповідника і вельми заслуженої особи.
Найбільш відомим вірменським священнослужителем Станиславова був Ісаак Миколай Ісакович (1824-1901). Він походив зі шляхетської вірменської родини, що вела своє походження з Семигороду – так колись називалася Трансільванія, історична місцевість у Румунії. Після закінчення середньої школи в Станиславові Ісакович у 1844 році вступив до Вищої духовної семінарії у Львові. В 1848 році був висвячений на священника вірменським архієпископом Самуелем Стефановичем.
В 1848-1849 роках служив священником у Тисмениці, згодом – у Станиславові. Певний час провів у Буковині, аж поки знову не повернувся до Станиславова, де у 1865 році зайняв посаду кустоша – священника, який від імені капітули управляв колегіальною чи кафедральною парафією. В 1877 році Ісакович уже став деканом – священником з певними адміністративними функціями. Паралельно провадив активну громадську й підприємницьку діяльність, входив до групи засновників міської каси ощадності, яка під його управлінням стрімко збільшувала капітал. Також займався благодійністю, зокрема у 1869 році заснував товариство, яке опікувалось долею станиславівських сиріт.
Після смерті архієпископа Григорія Йосифа Ромашкана вірменське духовенство 12 січня 1882 року обрало його на архієпископа. Помер Ісаак Ісакович 29 квітня 1901 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. Після смерті Ісаковича заснована ним організація отримала назву «Товариство охоронки і бурси імені священника-архієпископа Ісаковича».
Як зазначає краєзнавець Іван Бондарев, до цього товариства входило понад сто учасників, які сплачували річні благодійні внески, що на початку ХХ століття становили шість корон. За ці гроші товариство утримувало дім сиріт, де безкоштовно жили десять хлопців. Їх забезпечували харчуванням, одягом, книжками і канцтоварами, влаштовували до міських народних шкіл. Повне утримання дому сиріт коштувало дорого, а благодійні внески всіх витрат не покривали. Тому керівництво товариства додатково створило бурсу, де проживали діти з навколишніх сіл, які вчились у станиславівських школах і гімназіях. За харчування і проживання вони платили, і частина тих коштів ішла на допомогу сиротам.
На другу половину ХІХ століття припадає також створення євангелістської громади, сконцентрованої у вигляді колонії у передмісті Станиславова – Княгинин-Колонії. В 1885 році збудували євангелістську кірху, а керівництво євангелістською громадою взяв на себе пастор Теодор Цьоклер, який мав надзвичайно великі заслуги у справі розвитку місцевої німецької колонії. Саме він спричинився до того, що євангелістська громада Станиславова висунулася на перше місце серед усіх євангелістських громад краю. Тут видавався і редагувався центральний друкований орган німців-євангелістів у Галичині – «Evangelisches Gemeindeblatt» («Євангельський общинний листок»). Редактором цього друкованого органу з 1907 року також був Теодор Цьоклер, а німецька колонія в Станиславові стала однією з найкраще організованих німецьких осередків у Галичині.
Олена БУЧИК | 
