Якось до мене звернувся працівник Музею мистецтв Прикарпаття Віктор Доскалюк із незвичним проханням. У родинному архіві його дружини Наталі зберігалися кілька світлин, зроблених під час якогось заходу у Станиславові.

Потрібно було визначити, що ж там відбувається. Висловив припущення, що це похорон відомого політика Льва Бачинського, виявилося, що таки мав рацію. І то був геть нетиповий похорон для Станиславова, пише «Репортер».

Кошляве здоровля

Про життя Бачинського написано багато, адже він залишив яскравий слід в історії Галичини. Народився у 1872 році у Серафинцях, що на Городенківщині. Заочно закінчив Чернівецький університет, здобув ступінь доктора права. Активно займався політикою: обирався депутатом австрійського парламенту, був віце-президентом Національної Ради ЗУНР, послом до польського сейму. У міжвоєнний період Бачинський жив у Станиславові, де тримав адвокатську канцелярію у приміщенні теперішньої обласної бібліотеки на Чорновола. Помер 11 квітня 1930 року у Відні. Аби довідатись причину смерті, довелося добряче покопирсатися у джерелах.

В інтернеті вдалося відшукати, що це сталося «після тривалої і важкої недуги». Енциклопедія Львова взагалі пише нісенітниці, мовляв, політик помер від побоїв поліції у сеймі. Справді, у 1928 році його кілька разів затримували правоохоронці, але через кілька годин відпускали. І то без важких тілесних ушкоджень. Тогочасна газета «Громадський Голос» повідом­ляє, що Бачинський мав «плохе, кошляве здоровля, хворий жолудок, нирки не в порядку, склєроза, нерівномірне биття серця…». Щоправда, це не заважало йому «полоти грядки, кормити в клітках птички, крілики і дріб».

Історик Ганна Паска у книзі «Лев Бачинський – творець соборності України» стверджує, що у листопаді 1929 пан посол захворів на грип, який переріс у запалення легень, що не піддавалось лікуванню через проблеми з серцем. Аби поправити здоров’я, 26 лютого 1930 він поїхав до Авст­рії, де помер 11 квітня у санаторії Грімменштайн.

Товариш Бачинського і його заступник по Українській соціалістичній радикальній партії Іван Макух вказує іншу причину смерті. Дійсно, у його друга були проблеми з серцем, до яких додалась хвороба горла. Він лікувався у Авст­рії, але під час операції помер. Розтин показав наявність горляних сухот – туберкульозу горла.

Непроглядні маси

Ховати Бачинського вирішили у Станиславові, куди його тіло мали доставити потягом з Відня. 18 квітня на вокзалі зібрався величезний натовп. Дехто навіть виліз на сходи пішохідного мосту, аби краще роздивитися дійство. Сучасники згадували про 50 тисяч, які прийшли попрощатися з одним із лідерів української громади Галичини. Радикальна партія активно долучилась до організації похорон. Вантажівками приїхали численні делегації з цілого Покуття, Львівщини, Тернопільщини.

Зазвичай покійників везли до цвинтаря катафалком, але цього разу вирішили відійти від шаблону. Віз із тілом тягнули три пари круторогих волів – згідно з українською традицією. Труну покривала червона китайка з вишитим тризубом.

На імпровізованому мітингу виступили заступник УСРП Макух, віце-спікер сейму Руг, представник президії Адвокатської палати Догилевський.

Від вокзалу процесія рушила вулицею Грюнвальдською. На світлині видно, як хода досягла перехрестя з Гаркуші. Крім українців, проводити в останній шлях Бачинського вийшло багато євреїв і поляків. Усі тротуари були забиті людом, за порядком стежили численні поліціянти, яких розставили уздовж маршруту.

Іван Макух згадує, що «такого величавого похорону не бачив не то Станіслав, але й Львів. Сотні вінців несли учасники, багато теренових. Непроглядні маси народу йшли поважно і скупчено. Вулиці були залляті людьми на цілу широчінь. Похід тягнувся майже два кілометри. Початок походу доходив уже до цвинтаря, а кінець був ще коло двірця».

Особисті рахунки єпископа Хомишина

Львівська газета «Діло» від 24 квітня 1930 замітку про прощання з Бачинським завершує фразою: «Духовенство у похороні участі не брало». Дійсно, на світлинах не видно жодного священника. Чому церква проігнорувала такий масштабний захід?

Справа в особистих стосунках Бачинського та станиславівського греко-католицького єпископа Григорія Хомишина. У двадцятих роках владика вирішив запровадити у своїй єпархії целібат, тобто безшлюбність священників. Отці не горіли бажанням до кінця віку зберігати цнотливість, тож активно пручалися. Їхній спротив підтримали українські політики, які пов’язували целібат з полонізацією та окатоличенням Галичини. Одним із полум’яних борців за священницькі шлюби став Лев Бачинський, який провів кілька народних зібрань у Станиславові в 1924 і 1925 роках. Відтоді його стосунки з єпископом і зіпсувались.

Після смерті адвоката його дружина та діти клопотали, аби священники взяли участь у похоронах і справили панахиду. Втім, Хомишин заборонив духовенству туди пхатися, мотивуючи тим, що покійний нібито був безконфесійним.

«Лише хрест, що його ніс попереду похоронного возу один з учасників похорону, вказував, що то похорон християнина», – згадував Макух.

На світлині якраз видно того селянина з хрестом. Процесія крокує вулицею Третього Мая – теперішньою Грушевського, попри ліцей № 7.

Ця впертість потім вилізла боком єпископу та його підлеглим. Прості селяни казали:

«Якщо міг бути похований без священника великий Бачинський, віце-президент ЗУНР, то і я, скромна людина, можу бути похований просто так!».

Священників стали рідше запрошувати на похорони, церква несла збитки…

Посмертні мандри

Отже, жалобна хода вийшла на вулицю Сапіжинську (Незалежності) і нею, вже нікуди не звертаючи, попрямувала на цвинтар.

Посеред некрополя мітинг отримав продовження. Заслуги покійного перелічували різні достойники – від українських послів сейму до селянина із Серафинців – рідного села Бачинського. Дружина планувала спорудити чоловікові склеп, а поки його не було, тіло помістили у гробівці знайомої родини.

Коли сімейний склеп Бачинських був готовий, труну тихо перенесли туди. (№ 5) Але на цьому посмертні мандри політика не завершились. У другий половині сімдесятих років зі старого цвинтаря почали забирати на Чукалівку могили червоноармійців і партійних діячів. Франківськом поповзли чутки про знесення некрополя. Шансів зберегти склеп віце-президента «буржуазно-націо­налістичної» республіки не було жодних. Та, коли бульдозери трощили могили, поховання Бачинського там уже не було.

Ще у 1978 році колишній вояк УПА Василь Гривінський винайняв кран з вантажівкою і таємно перевіз гробівець на нове кладовище у Чукалівці. Задля маскування він замурував епітафію, відтак склеп став безіменним. Цвинтарне начальство зробило вигляд, що нічого не бачило, хоча знало, хто там лежить. Рештки політика пережили нищення старого некрополя на початку вісімдесятих, коли загинули надгробки багатьох визначних діячів. У 1996 році, вже за незалежної України, гробівець Бачинського повернувся на своє історичне місце.

Іван Бондарев