Нинішнім жителям Івано-Франківська важко уявити, наскільки важливу роль відігравав театр у житті Станиславова ХІХ століття, адже вибір розваг тоді був дуже обмеженим. Причому активне театральне життя в місті тривало ще до будівництва сталого театру.
І хоч умови для проведення вистав були доволі скромними, це не зупиняло глядачів, спраглих до яскравих видовищ і насичених емоціями сцен, пише Західний кур’єр.
Популярна розвага
Сучасні іванофранківці вважають театр високим мистецтвом, однак у ХІХ столітті містяни сприймали його радше як популярну розвагу. Особливо відвідуваними були комедійні п’єси та любовні драми. Газети повідомляли про репетиції п’єс, які мали ставитися невдовзі, а також про події з життя акторів. Мешканці з цікавістю стежили за афішами та коментували ролі, які мали зіграти актори.
Перед квитковими касами часто доводилося відстоювати чергу, особливо коли до міста приїздили з гастролями відомі театральні трупи та знамениті актори. Проте, отримавши такий бажаний квиток, любитель театру не міг бути певним, чи зможе насолодитися виставою. Адже крісло перед ним могла зайняти дама у великому капелюшку, повністю затуливши йому вид на сцену. Деякі чоловіки йшли в театр не стільки для того, щоб подивитися виставу, як щоб насолодитися виглядом ніжок актрис під час танцю на сцені. Адже тоді дами носили довгі сукні, тому чоловікам рідко випадало таке задоволення. Поширеною проблемою були «зайці», які намагалися проникнути на виставу без квитка, і шахраї, які перепродували квитки чи взагалі обіцяли дістати квитки, брали за них завдаток, а потім зникали.
В сучасному Івано-Франківську театральні актори щиро радіють, коли чують оплески глядачів. Важко повірити, але у ХІХ столітті актори інколи сприймали оплески як перешкоду у своїй грі. Справа в тому, що в ті часи глядачі поводилися в театрі значно емоційніше, ніж зараз. Вони, бувало, голосно вигукували, коментували виставу і гру акторів, а також плескали у долоні після сцен, які їм особливо сподобалися.
Актори мусили стояти на сцені і терпляче перечікувати оплески, щоб далі продовжити виставу. В давній пресі можна знайти враження глядачів від візиту до театру: «Вдаряю в долоні раз, другий, даю вихід своїм емоціям. Стукаю ціпком об підлогу, тупочу ногами і волаю: браво, біс! Поспіхом згадую прізвища акторів, які грають у виставі, і вигукую їх, але, видно, не всім сподобалася їхня гра, бо мої сусіди не поспішають мене підтримати. Здається, що від криків і шуму трясеться будівля. Я чуюся задоволеним і досконало розваженим за свої гроші». В деяких європейських театрах бувало, що в акторів, чия гра не сподобалася, кидали протухлі яйця чи підгнилі овочі. Але в Галичині, тим паче в Станиславові, такого не траплялося ніколи, адже галичани у ті часи славилися своєю ґречністю. Своє невдоволення акторською грою вони висловлювали хіба що в приватних бесідах чи газетних рецензіях.
Досить поширеним був продаж апельсинів перед театральними виставами. Причому театрали купували їх у вуличних торговців не лише для того, щоб поласувати під час вистави і, боронь Боже, не для того, щоб кидатися ними в акторів, які, на їхню думку, погано грали. Справа в тому, що рівень гігієни в ХІХ столітті залишав бажати кращого, а запах цитрусових хоч трохи освіжав важку атмосферу, сповнену запахом десятків розгарячілих від емоцій тіл.
Головною театральною сценою міста спочатку була зала у готелі Сакса, причому вона не виглядала особливо затишно і привабливо. Польський історик мистецтва Кароль Естрайхер взагалі зазначає, що вона більше нагадувала стайню, ніж святилище муз. Втім, особливого вибору у тодішніх театралів не було. Цей готель у 1830-х роках збудував заможний землевласник Леон Сакс. Двоповерхова будівля стояла трохи правіше нинішнього головного корпусу медуніверситету, а під час Першої світової війни вона була зруйнована обстрілами.
Довшим фасадом, що налічував 11 вікон, будинок виходив на теперішню вул. Галицьку, ще чотири вікна виходили на сучасну вул. Сотника Мартинця. Пан Сакс був енергійним підприємцем і невдовзі розширив свій бізнес. У 1846 році він обладнав у готелі простору бальну залу, де відбувались бали та інші урочисті події. Незабаром у готелі відкрили ще й театральну залу, де давали вистави мандрівні трупи. Вона служила головною сценою міста аж до побудови стаціонарного театру. У 1850-х роках заклад придбав підприємець Абрахам Гальперн, який дав готелю назву «Європейський». Цікаво, що важливим культурним закладом цей готель був навіть на початку ХХ століття. Там час від часу відбувалися бали, творчі зустрічі і навіть виставки-продажі різних товарів.
Театральні гастролі
В 1820-1826 роках до Станиславова приїздив на гастролі львівський театр під керівництвом директора Яна Непомука Камінського (1777-1855). Директору доводилося не лише керувати артистичною діяльністю та навчанням акторів, дбати про репертуар і декорації, а й залагоджувати всі фінансові проблеми театру. Попри підтримку з боку деяких галицьких губернаторів і віце-маршалка Галицького сейму Тадеуша Василевського, львівська публіка рідко ходила до театру, і були періоди, коли треба було закривати його на кілька місяців. Тут якраз і виручали гастролі до провінції.
Протягом 1830-1839- х років львівський театр час від часу на кілька місяців оселявся у Станиславові, даючи вистави. В репертуарі театру були й п’єси самого Камінського: «Дивак з упередження», «Гелена, чи Гайдамаки в Україні», «Болеслав Сміливий». У «Гайдамаках» Камінський зіграв роль Івана Ґонти.
В 1830-х роках до Станиславова час від часу приїздила чернівецька трупа, а в 1846 році до міста завітав Марцелій Зенопольський (1818-1873) – один із найвідоміших комедійних акторів того часу. В Станиславові він зіграв у кількох кводлібетах – міні-п’єсках жартівливого характеру. Публіці дуже подобалися його чистий і дзвінкий голос, надзвичайно рухлива міміка і розкішне темне кучеряве волосся. Сучасники вважали, що своєю мімікою Зенопольський досконало передає гру почуттів і пристрастей.
В 1851 і 1853 році з гастролями в Станиславові перебував краківський театр на чолі з директором Теофілом Борковським. До трупи, яка налічувала 43 особи, ввійшло багато молодих акторів. Коли краків’яни виїхали, до міста прибув Томаш Хелховський (1802-1861) – відомий культурний діяч, який очолював театральні трупи у різних містах – Львові, Любліні, Кракові та в кількох менших провінційних містах. Його театральна трупа перебувала в Станиславові близько півроку і давала в основному комедійні вистави, в яких грала відома у ті часи комедійна актриса пані Ґроховська.
В 1856-1857- х роках у Станиславові знову гостював львівський театр, але тепер уже під керівництвом іншого директора – Яна Непомука Новаковського (1796-1865), який також був відомим актором і співаком. За ці роки львівська трупа дала у місті сім вистав.
В 1860- х роках у місті давала вистави трупа Юзефа Бенди (1826-1880) – відомого театрального діяча, який у різні періоди очолював театри в Тернополі, Бережанах, Золочеві і Перемишлі. До цієї трупи належала акторка пані Слівінська, яка була дуже відомою не стільки талантом, скільки надзвичайною вродою. Але слава про її красу, звісно, позитивно позначалася на касових зборах.
Початки сталого театру
У березні 1867 року в Станиславові утворився театральний колектив під керівництвом Мілоша Штенґеля (1844 -1877) – театрального діяча і актора. Новоспечена трупа зіграла вистави «Мазепа» і «Марія Стюарт». У репертуарі були також п’єси Шекспіра, Фредра та інших відомих авторів. Ця трупа була мандрівною і, зігравши у Станиславові 36 вистав, вирушила у мандри містами і містечками Галичини. Зокрема актори дали вистави у Бережанах, Тернополі, Перемишлі, Ланцуті та інших містах.
Справа організації в Галичині постійного українського театру особливо активно розгорнулася лише в 1860-х роках. До цього часу всі спроби створення театру зводилися до поодиноких аматорських вистав. За цю важку, але важливу справу взялося товариство «Руська бесіда», добре відоме своєю культурно-просвітницькою діяльністю. «Руська бесіда» організувала збір коштів на театр, отримала дозвіл на проведення вистав і подбала про місце постійного розташування театру у Львові. В цей час великої популярності набув Омелян Бачинський, який працював у мандрівних трупах і мав неабиякий акторський досвід.
Бачинського і його дружину Емілію, теж талановиту артистку, «Руська бесіда» запросила у новостворений театр. Бачинський став директором і режисером. Першу виставу театр відіграв 29 березня 1864 року, а в 1871 році театральна трупа під керівництвом Бачинського прибула до Станиславова на гастролі і відіграла кілька п’єс українською мовою. Цікаво, що в українському перекладі були представлені й п’єси польських авторів, наприклад, «Галка» Олександра Фредра. Лише у 1911 році в Станиславові постановкою вистави «Наталка-Полтавка» в залі Д. Єґера по вул. Газовій (тепер вул. Дністровська) розпочав свою діяльність сталий Український народний театр ім. Івана Тобілевича, який спочатку діяв як аматорський гурток.
В 1871 році в Станиславові було організовано Товариство любителів музики. Воно стало першим музичним товариством у Станиславові і згодом отримало назву на честь композитора Станіслава Монюшка. Його заснував талановитий піаніст-аматор барон Францішек Ромашкан, який від самого початку (понад п’ятдесят років) був його головою. Станиславівська газета «Haslo» за 1874 рік повідомляла, що «музичне товариство розвивається тут зі справді похвальним прогресом. Всі заслуги за це належать панові барону Ромашкану, який із пристрастю знавця і прихильника мистецтва ревно опікується цим товариством і вносить на його користь немалі пожертви, а також панові Урбану, секретарю музичного товариства, який використовує всі можливості, щоб спонукати суспільство до різнобічного розвитку»
У 1887 році учасники товариства прийняли рішення створити власний театр, провели активну рекламну кампанію та організували збір коштів на будівництво. Магістрат виділив земельну ділянку, а місцева Каса ощадності обіцяла допомогти з коштами. 21 травня 1891 року заклали перший камінь, а вже 22 грудня урочисто відкрили театр. Першою виставою, яку зіграли на сцені у день відкриття, стала п’єса Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» у виконанні львівської трупи «Руської бесіди» під керівництвом Біберовича.
Але повноцінно станиславівський театр імені Олександра Фредра запрацював з 18 квітня 1892 року, а до того приміщення ще чотири місяці оздоблювали всередині. Сезон відкрила п’єса «Панські шлюби». Наступним номером програми були танці – під «Блакитну мазурку» Франца Легара танцювали шість пар. Потім глядачам представили сценку, яка супроводжувалася кантатою у виконанні учасників товариства імені Монюшка. Так у Станиславові розпочався новий період культурного розвитку, сповнений ще більшим розмаїттям театральних подій і незабутніх вражень.
Олена БУЧИК |
