Заполярне пекло Володимира Аронця - 29 Березня 2013 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Норильське повстання — найбільше і найтриваліше повстання політичних в’язнів проти людиноненависницької комуністичної системи СРСР, яке тривало 61 день. Усі політв’язні Норильського концтабору, понад 70% яких становили українці, як правило, були засуджені на багаторічні терміни неволі — від 15 до 25 років (т. зв. бандерівський стандарт) і на відміну від ув’язнених за кримінальні злочини, на амністію не сподівалися, а режим їхнього утримання був найжорстокішим...

— Народився я 19 квітня 1927 року у Видиневі на Снятинщині в національно свідомій українській сім’ї. Коли прийшли большевики вдруге у липні 44-го, усіх хлопців 1927 року народження мобілізували. і ми відбули 110-годинну військову програму: вчилися стріляти з гвинтівки та револьвера, кидати гранату і т. ін. По закінченні навчання «визволителі» попередили, що нас заберуть в армію в 1945 році, і відпустили. Ми, 17-літні хлопці господарювали, помагали батькам, але через тиждень викликали всіх у військкомат, вибрали 24 хлопців і послали «воєнруками» по школах. Я в школі місяць поробив і придбав коросту. Знову — військова комісія, я кажу, що в мене така біда. «Нічєво! По дорогє на фронт зажівйот», — заспокоїла лікаркаѕ За той час неня привезли мішок з сухарями, а сало й горілку я віддав капітанові Мойсеєнку (вони ж тоді були голодні, як пси), і лише після того поклали мене в лікарню. По тижневи в лікарні, де я мастив себе маззю від корости по чотири рази замість одного, посилали мене під Снятин у Куличині підовчити хлопців до армії з 1927 року народження, так як мене вчили три тижніѕ Але вже через тиждень прибіг лейтенант Бакунішин за нами, бо комісія пакувала всіх на фронт...

— Увечері прийшли до мене мої однолітки Богдан Берлад та Микола ўордіца, які швидше за мене пішли в партизанку, бо пройшли відповідний вишкіл ще в Юнацтві ОУН, і пояснили, що маю робитиѕ На другий день я був в Туловій, а наступного «ястребки» з енкаведистами вже шукали за мною вдома, де перевернули все догори дриром. Забрали дєдє до тюрми і не подивилися, що одного мого рідного брата, жонатого, «совіти» вже взяли в Красну армію, зате пригадали татові, що мій другий рідний брат пішов в СС «Галичину». А тут ще й я невідомо де. Словом, протримали тата в тюрмі два тижні. А я — вже в боївці, куди входили Петро Шевчук, два однофамільці Семени Григорійчуки, згадувані Богдан та Микола. Словом, готуємось з побратимами до відправки в сотню УПА Нам кожному присвоїли псевдо (я отримав — «Сян»). Хочу зауважити, що в Красноставцях була сильна боївка, яка налічувала 120 осіб. Звідти в Красну армію навіть не знаю, чи й хто пішов. Пізніше енкаведисти спалили їхнього півсела, а другу половину вивезли. Багато тоді пропало нашого люду, але багато пропало й москалів. В ту пору якраз три сотні УПА прийшли до Снятина, до яких ми згодом мали приєднатися. Але як сотні УПА спалили два тартаки і міст у Снятині, то швидко відійшли і на нас вже не чекали, бо надійшла велика підмога енкаведистам із Чернівців та Коломиї.

— Самі б ми далеко добралися... Десять молодих хлопців з Красноставців зі мною пішли по зв’язку на Космач через Попельники над Черемошем. Туди потрібно було йти кілометрів сім. Вночі дійшли, перебрели Черемош, в лісі посушились. Хоч надворі стояв грудень, Богу дякувати, не було сильних морозів. Лишень перекусили і трохи відпочили, а тут прибігає зв’язковий і повідомляє, що на нашому маршруті енкаведисти приготували засідку і ми ледь в неї не потрапили. Отож маємо повертатись назад, додому, зі зброєю та чекати на відповідні розпорядження. і ми повернулися з Буковини тим самим шляхом назад у Галичину. Але одного видинівського не долічилися — здався...

— За п’ять кілометрів від Видинева, в Рудниках, стояв курінь УПА, і там 1 січня стався бій з енкаведистами. Курінь відступив через Рожнів на Косів, а важкопораненого вояка Тараса Берлада залишив у нашому селі. Він був війтом у селі за німців, націоналіст, а коли рестапо (таємна поліція фашистської Німеччини) почало проводити масові арешти ОУН, то Тарас пішов в УПА. і під час бою Берлад дістав декілька розривних куль «дум-дум» з автоматної черги енкаведиста. Кулі повиривали кавалками тіло і потрощили кістки, з руки і плеча було одне суцільне криваве місиво, почалася гангрена. Коли ж я прийшов 6 січня на святвечір додому, то мені поручили його сторожувати. Він мене просив: «Слухай, Володимире, застріль мене!». Я ж йому: «Вибачай, не маю права. Я виконую наказ!». Тоді мене просить: «То відріж мені руку!..». Видно, біль був нестерпнийѕ Це вже згодом я дізнався, що при таких пошкодженнях у тих часах залишалося лише сподіватись на чудо, і в таких випадках важкопораненому залишали «патрон милосердя»ѕ Ніч і на саме Різдво коло нього був я, а ввечері мене змінили і його перенесли в другу хату, де господарювала старенька раздиня. На другий день Різдва, на Пречистої Марії, впала на село облава енкаведистів, баба хату закрила з вояком, а сама втекла. Облавники побродили під тою хатою та й пішлиѕ і того ж дня під вечір, коли його забрали до іншої господи, він помер, а вночі його поховали. Пізніше розказували мені, що грабар викопав кілька могил на цвинтарі, аби запутати іродів, коли б ті захотіли відкопати тіло повстанця.

— Під час облави на Йордан, 18 січня 1945 року, мене взяли з карабіном та 40 патронами. Це вже зараз я би дав собі якось раду, а тоді без досвіду, в 17 з половиною роківѕ Так я потрапив у снятинську тюрму. Там били куди і чим попало два дні. Для того нелюди використовували метрові залізні пластини до шести міліметрів товщини та двох з половиною сантиметрів ширини, з яких підкови кували. Ставали навколо тебе три садисти-енкаведисти і лупили ними, куди рука ляже. Наші «стребки» тільки конвоювали, а там уже били офіцери й солдати. 28 лютого перевезли нас, 28 чоловік, зі снятинської до станіславської тюрми, де запхали усіх у підвал на карантин в одну маленьку камеру площею три на чотири метри. Там ми відсиділи у холоді й голоді цілий березень. Спали «валєтами» — оден на другого ноги клали. Було так, що по чотири дні не було хліба, часто не було й зупи, хоч яка то зупа, — вода синя з піском і мишами... А на початку квітня всіх нас, 28 чоловік, перевели на третій поверх, але в таку саму за площею камеру-одиночку. Єдине, що вирізняло її від попередньої, це вікно.

ня зі сталінського табору під № 0043272* (за штемпелем 626483). З неї видно, що Аронець В. С. «осужден Военным трибуналом Войск НКВД Станиславской обл. от 25 мая 1945 г. по ст. ст. 54-1-а КК УССР». Це, інакше кажучи, присуд на п’ятнадцять літ каторжних робіт з висилкою за «ізмєну Родінє»). — Дають мені останнє слово, я й кажу: «Не розумію, за яку зраду Україні ви говорите! Я виховувався в українському національному дусі за Польщі і Вітчизни не зрадив. Я також не був «гражданіном» СРСР, не був вашим ні комсомольцем, ні піонером. і присяги в армії не складавѕ». Договорити не дали: «Увєсті!», — завересканив високим голосом «предсєдатєль». На тому суд і закінчився. До речі, ці чотири місяці та сім днів тюрми «визволителі» так і не зарахували мені в термін покарання, але я знаю: Бог добрий, Він їм відплатитьѕ Далі відправили етапом до Львова, де зібрали таких, як я, до трьох тисяч народу. Там ми перебували в таборі неподалік залізничного мосту. А зі Львова — товарняками, як худобу, повезли нас через Білорусь і Росію, до Молотовська неподалік Архангельська. З їжі — солена риба й кавалок хліба. А потім усіх покидали в трюм американського вантажного парохода «Діксон», і попливли ми Білим морем, через Карські ворота на Єнісей в Дудінку. Там побули день. Звідтам вузькоколійкою відправили даліѕ

— Норлаг, «Особый лагерь №2», Горлаг («горный лагерь») — в різні часи по-різному називалася ця система сталінських концентраційних таборів для політичних каторжан із центром у Норильську. А ув’язнених у ньому на початок 1953 року налічувалось більше 20 тисяч, серед політичних більшість становили українці. Засуджених за кримінальними статтями, так званих «битовиків», було лишень 60 осіб. Хоч росіяни пишуть, що перший концтабір у Норильську утворили 1935 року, коли розпочали будувати гірничозбагачувальний комбінат, але українець-каторжанин дядя Вася говорив мені, що сидів він там ще з 1932 року. Щодо «заполярної столиці таборів» — це правильно, бо навіть по війні Норильськ ще залишався «посьолком» одного-двох десятків вільнонайманих, тисячі-другої табірної охорони та десятків тисяч каторжан, які розміщувалися у тюремних зонах й мали одну електростанцію.

— Одних каторжан кинули на працю в шахти, а другу групу, до якої належав і я, повели на Далдекан під Норильськом, де ми прокладали дорогу до аеродрому. Там ми й подумали вперше про втечу. На чолі задуму був один лікар-німець, який і розробив її план. Охочих набралося десь до 40 добровольців серед більш як 200 каторжан. Вирішили, що заберемо в «лагерного» конвою карабіни, візьмемо із собою каву, хліб, цукор і підемо в тундру. За день до втечі, коли розбиті на п’ятірки в’язні вже були готові виконувати поставлені завдання, нас здав старий православний батюшка з Києва, який працював реєстратором у лікаря-німця. і тут вивели усіх з бараків, вишикували, зробили перекличку — і пару чоловік забрали. Все, план зірвався. Прийшли на роботу — знову пару-другу взяли. Бригадир прийшов до мене й каже: «Бачу, наша пора приходить». А коли прийшли з роботи, то вночі зі словами «Вставай, сволоч!» розбудили вже і мене, наділи наручники, вивели за зону, де нас чекало полковницьке начальство. і зранку завантажили «заводіл» на платформу та вузькоколійкою всіх відправили до тюрми «Шмідтіха» в Норильську. Там коротке слідство: «Що, хотів тікати?» — «Хотів!», — кажу. і в такий спосіб усіх 40 чоловік «переслухали» та відправили «в штрафну командіровку в «БУР» («барак усілєнного режима»). Там розпорядок такий: зранку поїв, виходиш з бараку, наділи наручники і на вахту — в копальні, а краще сказати — на каторгу в бутовий кар’єр. Ми довбали кайлами, дробили і возили вагонами бутове каміння. В такий спосіб руками каторжан тоді почали будувати і цементний завод, і розбудовувати гірничо-металургійний комбінат, втім, як і саме місто. Там, у копальнях, рарували ми до кінця квітня 1946 року.

— На Таймирському півострові в часі мого перебування до мінус 75 градусів доходило! 280 днів на рік там — стабільні морози, 130 днів — зі сніговими заметілями. Нас водили на роботу навіть коли термометр показував мінус 50. Потрібно знати також, що Норильськ займає четверте місце у світі за максимальною середньою швидкістю вітру. Але кожного дня перша та друга категорії в’язнів від 8 год. ранку до 8 год. вечора мали 12-годинний робочий день повноцінної каторги. В бутовому кар’єрі простою не було — вагони завжди мусили бути повні! Умови утримання найкраще передати одним російським словом — «ужас!». Жили в бараках, які ділилися на праву і ліву секції, де розміщувалися по 100—150 чоловіків на подвійних нарах. Посередині секції стояла залізна грубка. В центрі табору була сушарка, де чергові сушили тільки валянки каторжан. А решта одягу сушили своїм тілом. Щодо «розкошів» харчування — на день був гарантійний пайок у 600 грамів хліба та столова ложка цукру, але не щодня. Сніданок і обід: на перше — півлітра пісної зупи, на друге — 200 грамів ріденької каші, яка розпливалася по «котєлку» чи по банці, — миски не було. Правда, були і свята, коли до зупи кидали «трєбуху» (нутрощі) з оленя, тоді в ній плавали «жирні» лайнякиѕ Вечеря — півлітра зупи. Ну і «кіпятку» — скільки душа бажає, бо до вбиральні недалеко: вона стояла у сінях у вигляді обрізаної залізної бочки з «вухами».

— Перестали надівати наручники, а решта — те саме: крок уліво, крок управо — стріляють без попередження. Втім, мені пощастило, бо коли я заробив великий чиряк під пахвою лівої руки, то декілька днів перебував в ОП — «оздоровчому пункті». А звідтам мене забрав до обслуги кип’ятильні добрий старий українець дядя Вася, про якого я згадував. Але се щастя тривало не довго, бо під весну 1947 року мене знову закрили в «БУР», тобто ізолятор, за «спробу до втечі». Найсмішніше в цій ситуації було те, що я не збирався нікуди втікати. Але уповноваженому емгебістові потрібно було «продати» начальнику другого «лареря» робочу силу. Тож мене і ще одного політичного каторжанина разом з 18-ма «блатними» (кримінальниками) перевели на Середній лагерний пункт, де будували дорогу на «водокачку». Коли ми вийшли разом з «блатними» на роботу, то я відмовився працювати. Люди від непосильної праці гинули, як мухи, і така мене лють від безвиході взяла, що сам собі сказав: «Робити на начальника не буду!». А на другий день взагалі не вийшов на роботу, за що отримав три доби штрафного ізолятора із 300-ма грамами хліба і півлітрою окропу на добу.