В середині 80-х років ХІХ століття на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрії, піонеркою жіночого руху була Наталя Кобринська, яка заснувала у 1884 р. у Станіславі «Товариство руських женщин». Вона бачила потребу економічного, політичного, побутового розкріпачення жіноцтва і ставила собі за мету долучити інтелігентних жінок до популяризації нових суспільних ідей. Це стало поштовхом до створення жіночих організацій на всій території Галичини та Буковини. Саме це товариство стало підґрунтям для заснування у 1921 році «Союзу українок», який плідно працював до 1939 року, коли і був ліквідований більшовиками. Відродився він разом з українською державою у 1991 році як Всеукраїнська жіноча організація. Велика заслуга письменниці і в тому, що вона була ініціаторкою видання альманаху «Перший вінок» у 1887р., чи не першої у світі антології жіночої творчості, зібраної, відредагованої та виданої жінками. «Перший вінок» відтворює високу духовність жінок-редакторів, письменниць, дописувачок, які самовіддано працювали на теренах збереження української культури та розвитку національної свідомості. Наталя Кобринська є прикладом становлення світогляду української жінки на ґрунті літератури, що згодом стала її основним знаряддям у здійсненні найголовнішої справи життя, полем її діяльності, яке, за її твердим переконанням, повинно дати свої плоди – допомогти українській жінці побачити і зрозуміти своє підпорядковане становище. Пам’ятаючи про свою ідеологічну наставницю, члени Галицького районної організації «Союзу українок» вирішили поїхати в місто, де вона жила більшу частину свого життя, і покласти квіти до її пам’ятника. 17 серпня одягнені у вишиванки галицькі союзянки з молитвами та піснями поїхали у Болехів. Прибувши у місце призначення, спершу знайшли монумент галицької письменниці. У спільній молитві помолились за неї. Відвідали музей Наталії Кобринської. Тут дізналися, що ініціатором створення музею був бібліотекар і краєзнавець Роман Скворій. Спочатку ним було організовано створення меморіального кутка Наталії Кобринської, а згодом – кімнати (1950-1964 рр.). Внесок у розбудову музею зробила також вчителька Тяпчанської школи Ольга Дучимінська. Інформацію про життя громадської діячки збирали по крихтах, адже після ретельного «прибирання» більшовиків важко було знайти хоч якісь речі, пов’язані із Н.Кобринською. Але рік за роком працівникам музею вдалось зібрати чимало цінних експонатів. Дослідники життя і творчості Н.Кобринської доклали чимало зусиль, щоби пам’ять про письменницю, громадську діячку і просто жінку ніколи не згасла, вірили, що нащадки оцінять її вагомий внесок у просвіту населення нашого краю, бо вона всім серцем любила свій народ та Україну. Члени Галицької районної організації «Союзу українок» прослухали лекцію про життєвий шлях, громадську та літературну діяльність Наталії Кобринської, долю її родини, а ще дізналася про її друзів. Поїхали на кладовище і поклали квіти на її могилу. На хресті читаємо коротку епіграфію самої Н. Кобринської: «Мені вже серце не болить». Це ніби примирення зі світом, що не розумів її, був часто жорстоким до неї та водночас лаконічне прощання з українцями непересічної жінки. Аріна Сивак, "Галицьке слово" |
