Багатосніжна лютнева студінь 1950 року скувала братишівські пагорби, але на подвір’ї Івана Головатого було гаряче: галас, плач, лемент... Велика родина Гринишиних прийшла попрощатися з Головатими, яких чекала депортація на спецпоселення до Сибіру. Добре закутавши і вмостивши на санях семирічного Михайлика поруч зі старшими сестрами Марією, Ганною та братом Василем, вмиваючись сльозами, обезсилена тривогою і безнадією Параска Головата у розпачі просила: «Ти, Ганнусю, бери мисник з тарелями та горшками, а ти, Настуню, забирай скриню з сердаками та всім добром, може, пригодяться. А ви, сусідоньки мої, беріть кому що потрібно, бо я не знаю, чи звідти вернусь. Не треба нам з Іваном уже ні коней, ні плугів, ні борін, не треба нам нічого...».
Вирок партійних «законників» був остаточний і оскарженню не підлягав. За активну співпрацю з ОУН-УПА, допомогу повстанцям продовольством і ліками та через спротив колективізації родину Головатих «депортувати у Сибір на 15 років з конфіскацією майна». А господарство у Головатих було добротне. Діда Михайла, ілька Микитовича, обирали за Польщі війтом села, він добре знався на садівництві та рільництві, мав чималий шмат поля, сад та ліс, звів новий будинок для великої родини. До землі та праці на ній змалку привчав своїх дітей, але особливі надії покладав на івана, який був не лише терплячий до нужденної праці, а й брав активну участь у громадсько-політичному й культурно-просвітницькому житті села, входив до управи товариств «Рідна школа» та «Просвіта». Мати ж Михайла Параска була учасницею куховарсько-господарського курсу та Союзу українок...
Уже за часів незалежності у своєму робочому журналі, переданому до шкільного музею, в розділі «Дорогою мук і страждань» краєзнавець
М. Головатий так опише цей період з нашої історії: «Депортація розпочалася вранці у п’ятницю, 24 лютого, першого ж дня Великоднього посту, і тривала до кінця травня 1950 р.; Товмач, Станіславів, Брошнів, Львів, містечко Асіно, спецпоселення Кареліно. Годі передати ті жахіття, що пережили протягом трьох місяців сім’ї Палюгів, Ластовецьких, Шеремет та інших семи братишівських родин!!! Сьогодні багато з них — ще живі свідки тієї трагічної добиѕ».
Напіврозваленими бараками, бездоріжжям, непрохідними хащами, лісами та болотами зустріла необжита томська земля галицьких трударів. Через тисячі кілометрів споконвічні хлібороби, як і за часів Столипіна, несли азіатам свою хліборобську мудрість і духовну культуру. Доклавши титанічних зусиль, обмиваючись потом і сльозами, в короткім часі вони розорюють придатні для сільського господарства землі, обзаводяться криницями та хатньою живністю, будують добротні ошатні дерев’яні будиночки, біля яких турботливі господині щовесни висівають мальви та чорнобривці, а на дозвіллі на високому професійному рівні організовують художню самодіяльність, про що свідчать світлини депортованого фотомайстра Левона Сахацького з Тернопілля.
Здавалось би, восьмирічному хлопчині, вихованому у нужденних повоєнних умовах галицького села, буде непросто засвоїти чужинську мову, пристосуватися до нових звичаїв. Однак напрочуд швидко всебічно обдарованому та настирливому до знань учневі вдається осягнути прогаяне. Десятирічне сумлінне навчання дає підліткові ррунтовні знання як з природничих, так і з гуманітарних дисциплін. Директор місцевої школи А. Осовський у дописі до районної газети «Заря Сєвєра» за 4 червня 1959 р. відзначає, що «ѕсеред випускників десятих класів Білоярської середньої школи особливо добрі знання з німецької мови та при написанні твору з російської мови і літератури за романом О. Горького «Мати» виявив Михайло Головатийѕ». Почуття гордості за успіхи сина охопили батьків під час випускного вечора, коли в присутності районної, освітянської та селищної партноменклатури його, уродженця бандерівської родини, депортованого з далеких Карпат до напівдикого Сибіру, відзначають як найбільш здібного, нагороджують грамотами, удостоюють висловити слова «подяки» партії і Лєніну, вчителям за терпіння і здобуті знання.
Нині на теренах Прикарпаття ім’я М. Головатого відоме як публіциста, гуманітарія, дослідника й історика-краєзнавця, але далекого 1959-го він своє майбутнє вирішив пов’язати з фізикою, електронікою, електротехнікою. Перед ним, відмінником навчання, що тяжів до точних наук, постав широкий вибір провідних вищих технічних навчальних закладів Сибіру — в Красноярську, іркутську, Томську, Новосибірську. Якихось особливих труднощів при вступі до Красноярського політехнічного інституту та в навчанні у ньому він не відчував, але після двох років навчання перевівся до Томського інституту радіоелектроніки та автоматизованих систем керування, що було тісно пов’язано, на мою думку, з реабілітацією родини Головатих і її поверненням на Прикарпаття.
Уже з перших курсів навчання здібну студентську молодь, у тому числі і М. Головатого, залучають до актуальних перспективних науково-пошукових досліджень, спонукають брати участь в інститутських науково-практичних конференціях. При Томському інституті відкривається кафедра кібернетики, де діють лабораторії наукової та практичної електроніки, математичних машин та автоматики, сюди приїжджають читати лекції та брати участь у наукових студентських конференціях провідні наукові світила цієї галузі з усього Сибіру. Збережені у домашньому архіві світлини тієї доби засвідчують, що перспективний науковець у галузі електроніки бере активну участь у наукових студентських конференціях, робить перші передачі про роль кібернетики та електроніки в житті людини на Томському телебаченні, стає активним учасником інститутської художньої самодіяльності, його запрошують до ансамблю пісні і танцю Сибірського військового округу...
Трепетні та ніжні листи від родини з Братишева не дають спокою батькам, ятрять молодечу душу Михайла, породжують ностальгію за Галичиною, рідним краєм, селом, вулицями дитинства. Після успішно складеної сесії 1960 р. він разом з усією родиною, зібравши у декілька клунків весь сибірський заробок, повертається на Прикарпаття, у своє рідне село Братишів, де всіх чекає гірке розчарування. Батьківську хату конфісковано, її перетворили на медпункт, заріс бузиною та здичавів недоглянутий десятиліттям родинний сад, сільська влада відмовила у місцевій приписці всій родині Головатих, через що вона змушена шукати «комірне» у Братишеві та Драгомирчанах.
Зі щемом і болем у серці від побаченого й пережитого покидає майбутній інженер рідний Братишів, повертається на навчання до Томська, де успішно завершує п’ятирічне навчання. Проблем із вибором місця працевлаштування талановитий радіоінженер не мав, йому пропонують одну з перспективних науково-конструкторських організацій Омська, час від часу Михайло Іванович навідується до великої родини на Прикарпатті, плекає надію влаштуватися на роботу в одне з підприємств обласного центру.
У 1972-му М. Головатий повертається до Івано-Франківська, влаштовується в конструкторське бюро ВАТ «Промприлад», налагоджує взаємини з краєзнавцями П. Арсеничем, М. Паньківим, В. Грабовецьким, В. Полєком, публікує на сторінках місцевої періодики перші розвідки з історії міста. Ті, хто знав М. Головатого, дивувалися його багатогранній діяльності: незмінний соліст ансамблю «Черемош» та голова ТУМ ВО «Промприлад», депутат облради і екскурсовод, заступник начальника обласного управління туризму і публіцист, один із засновників НРУ та науковий редактор тому «Звід пам’яток історії та культури України. Івано-Франківська область».
М. Головатий — автор близько 200 публікацій у центральній та обласній пресі, ведучий радіопередач на обласному радіо «Старий Станіславів», телепрограми «Вулиця», автор та співавтор багатьох книжок з історії забудов Станіславова. В останній книжці «івано-Франківськ: погляд крізь століття» його колега по перу іван Бондарев ділиться: «Рівень його знань воістину вражає. Здається, розбуди Головатого вночі та назви йому будь-яку адресу — і він з точністю вкаже рік побудови, власників та архітектурні особливості будинку...».
Але такі знання не прийшли самі по собі, вони — результат титанічної 40-річної скрупульозної праці, це, без перебільшення, гори опрацьованих і занотованих архівних та періодичних видань. Як зізнався сам краєзнавець в одному зі своїх інтерв’ю, він опрацював майже всі джерела, що стосуються забудови міста від 1848 року.
На хвилі всенародного піднесення як щирий патріот рідного села він разом з ансамблем «Черемош» 5 травня 1991 р. бере участь в освяченні могили «Борцям за волю України», святкуваннях 110-річчя від дня народження Марійки Підгірянки, 80-річчя Григорія Крука, прилучається до відкриття історико-краєзнавчого музеюѕ Жодне сільське культурно-просвітнє чи громадсько-політичне дійство в його рідному селі не обходиться без участі М. Головатого, його однодумців.
З ініціативи організованої ним телепрограми «Вулиця» знято передачі з історії багатьох сіл Тлумаччини, зокрема Обертина, Тлумача, Нижнева, Братишева, а ім’я п’ятьох найвизначніших громадсько-політичних та культурно-просвітніх діячів району увіковічено у назвах вулиць Івано-Франківська: Северина Даниловича з Петрова, Миколу Сабата з Обертина, івана Макуха з Тлумача, Григорія Крука та Северина Снігуровича з Братишева.
Кажуть, час — найкращий лікар, бо, мовляв, загоює всі рани. Але водночас він — і великий лиходій, бо стирає з нашої пам’яті дати, події, звичаї, традиції, імена. Плекаємо надію, що ім’я невтомного ентузіаста краєзнавчої справи, містознавця ще довго буде на устах його послідовників, а зібрані ним у тому числі й досі неопубліковані краєзнавчі дослідження ляжуть в основу нових, ще не висвітлених сторінок історії давнього Станіславова.
Петро БОДНАРЧУК. Член НСКУ, директор музею с. Братишева на Тлумаччині |
