Агатон Ґіллер – видатний польський політик, один із керівників Січневого повстання 1863 року, журналіст, письменник та історик. Ця постать є цікава для нас тим, що останні три роки свого життя він провів у нашому місті Станиславові, де й був похований на цвинтарі «за театром».
У Польщі ім’я цієї людини добре знане, зокрема польський професор історії з м. Каліш Michał Jarnecki минулого року видав чудову монографію «Agaton Giller (1831-1887)» в рамках серії книг «Калішани». У 1938 р. J. Zieliński опублікував в Станиславові невеличку брошуру «A. Giller w Stanisławowie». З українських науковців про цю постать писала літературознавець та культуролог Ольга Цівкач з Івано-Франківська.
Агатон Ґіллер народився 10 січня 1831 р. в містечку Опатувек (тепер Каліський повіт Великопольського воєводства) в багатодітній сім’ї бургомістра Яна Канти Ґіллера і Францішки з дому Шпадковських. В той час багато дітей не доживали до дорослого віку. З восьми дітей залишилися брати Агатон та Стефан (пізніше знаний вчитель і поет) і три сестри: Палемона Юзефата, Хонората і Агрипіна Зюзанна. Агатон був передостанньою дитиною в сім’ї.
На той час Польща втратила свою державність. Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) її території були поділені між Австрією, Пруссією та Росією. Агатон Ґіллер народився в підросійській частині Польщі якраз тоді, коли вирувало Листопадове повстання поляків проти Російської імперії. Воно, як і попереднє повстання Тадеуша Костюшки 1794 р., зазнало поразки, в результаті чого більшість ознак автономії польських земель було ліквідовано. Листопадове повстання вплинуло на зростання національної самосвідомості поляків, посприяло утвердженню ідеї національної державності, поширенню демократичних настроїв, що проявилось у прагненні до здійснення соціальних реформ та модернізації польського суспільства. Поляки усіх трьох «заборів» прагнули об’єднатися в одній незалежній Польщі в кордонах до 1772 р.
В такій атмосфері ріс молодий Агатон Ґіллер. Тогочасна польська молодь надихалася прикладом повстанців, не був винятком і Агатон, який особливо перейнявся визволенням Польщі. Навчався в Калішу, Варшаві й Ломжі. Маючи велику схильність до самонавчання, вивчав польську історію та літературу. Під час Весни народів 1848-1849 рр. молодий, але хоробрий ідеаліст спробував проникнути в Угорщину, щоб підтримати там революціонерів, але в Рацибожі його заарештували прусські жандарми, посадивши до місцевої тюрми, де він провів 9 місяців. Вийшовши з неї в лютому 1850 року, Агатон повертається до підросійської Польщі, де живе під чужим прізвищем і починає працювати домашнім учителем дітей заможних землевласників. Саме тоді він дебютує як журналіст, написавши свою першу статтю до газети «Dziennik Polski» і підписавшись Agaton Piller. Згодом цей фах дозволить йому себе утримувати. У 1852-му переїхав до Кракова і на правах вільного студента вивчав історію в Ягеллонському університеті. Проте австрійська поліція викрили те, що Ґіллер революціонер і нелегально перебуває на території Австрійської імперії. Як підданого Росії, 10 квітня 1853 р. його передали в руки російської жандармерії. За звинуваченням в антиросійській діяльності сидів арештований у Варшавській цитаделі. Згідно з рішенням суду, Ґіллер мав відбувати каторжні роботи у штрафних батальйонах у Східному Сибіру. У кайданах за 16 з половиною місяців він пройшов цей етап пішки. Звільнившись із каторги у 1858 році, був змушений оселитися в Іркутську. Там Ґіллер заснував польську школу, в якій сам викладав.
Повернувшись до Польщі у 1860 р., став працювати журналістом, з чого власне і жив. А з лютого 1861 р. по червень 1863 р. був головним редактором тижневика «Czytelnia Niedzielnia». Брав участь у приготуванні Січневого повстання 1863-1864 рр. на підросійських польських землях. Ставши членом Центрального національного комітету, відраджував радикальних червоних від спроби негайно розпочати повстання й закликав ліберальних білих відмовитися від ілюзії, що заворушення вдасться залагодити мирним шляхом. Ґіллер вважав, що успіху можна досягти завдяки добре приготованим і злагодженим військовим діям. Також був автором концепції створення таємних польських державних структур. У вересні 1862 р. Ґіллер разом із Зигмунтом Падлевським вирушив до Лондона, де вів переговори з Олександром Герценом, редактором російської демократичної газети «Колокол».
Після початку Січневого повстання Ґіллер вийшов із Центрального національного комітету (ЦНК), бо вважав, що воно передчасне. Незабаром, однак, увійшов до складу Виконавчого комітету – повстанського уряду, де керував відділом преси і пропаганди, редагуючи повстанські видання Strażnica, Ruch i Wiadomości z pola bitwy. Разом з Гервазом Гзовськім курував відносини з Галичиною та польськими землями під Пруссією.
Після придушення Січневого повстання емігрував до Саксонії, а згодом до Швейцарії, де перебував з 1864 по 1867 рік. Ґіллер подав ідею створити в цій країні Польський національний музей, яку 1870 року реалізував граф Владислав Платер в м. Рапперсвіль. Тоді Ґіллер написав праці «Подорож в’язня етапами до Сибіру» та «Опис забайкальської країни», що й досі мають наукову цінність. У 1867-му, оселившись у Парижі, Ґіллер випускав газети Ojczyzna і Kurier Paryski. Тут написав 4 томи із запланованих 10-ти праці Historia powstania narodu polskiego w latach 1861-1864 та організував товариство підтримки поляків, що емігрували й навчаються за кордоном. У 1870-му перебрався в Галичину. Співпрацював з виданнями Gazeta Narodowa i Ruch Literacki. За активну польську національну діяльність австро-угорська влада вигнала Ґіллера з країни. Тому 1878 року він переїжджає працювати в Польський національний музей в Рапперсвілі. Саме в Швейцарії Ґіллер запропонував заснувати польську державну скарбницю. Ця ідея, хоча вже і після його смерті, була втілена в життя.
Заслання в Сибіру, стреси пережиті під час конспірації та повстання, серйозно підірвали його здоров’я – він захворів на астму, ревматизм, почалися проблеми з очима. Щоб його поправити, Ґіллер кілька разів під час свого перебування в Швейцарії взимку їздив у сонячну Італію, де найбільше полюбив Неаполь. У подорожі йому фінансово, а також житлом допомагали друзі-поляки, які проживали на Апеннінському півострові, зокрема польський поет та скульптор Теофіл Ленартович. В Італії він зупинявся також у Болоньї, Флоренції, відвідував Базиліку Святого Петра у Римі.
Прагнув повернутися на польські землі. За допомогою друзів йому вдається отримати дозвіл на переїзд до Галичини. У вересні 1884 р. А. Ґіллер приїжджає до Станиславова і починає жити у своєї сестри Агрипіни Коперніцької та її чоловіка Францішка Коперніцького, який теж був колишнім повстанцем і працював на той момент директором станиславівського відділення Каси ощадності. Францішек був офіцером російської армії, що під час Січневого повстання перейшов на іншу сторону. Поразка повстанських сил змусила сім’ю Коперніцьких втекти до Молдавії, а звідти вони перебралися в Галичину – спочатку до Львова, а пізніше до Станиславова. Агатону Ґіллерові австрійська влада, після неймовірних старань, також дозволила проживати в Станиславові, але з умовою, що він кожного кварталу повинен поновлювати прохання на проживання в Галичині. Сім’я Коперніцьких проживала в одноповерховому будинку на розі сучасних вулиць І. Франка і М. Драгоманова, зліва від теперішнього Івано-Франківського природничо-математичного ліцею.
Оскільки Ґіллер мав активний та діяльний характер, то дуже швидко влився в місцеве середовище. Тоді господарем міста був доктор права Ігнацій Камінський. Як ветеран повстання 1863 р., був заприязнений з Агатоном. Цілком ймовірно, він теж сприяв Ґіллеру у дозволі на проживання в граді Ревери. Поява цієї авторитетної постаті пішла на користь польській громаді Станиславова, долаючи її провінційність. Власне, це йшло на благо і всього міста, адже інші національні групи, конкуруючи з поляками, намагалися триматися з ними на рівних, а тому переймали і багато хорошого. J. Zieliński подає цікавий факт, що свідчить про повагу до Ґіллера у місцевому соціумі. Коли у 1886 р. відбулося урочисте перенесення праху Вікторії Потоцької з Лещинських з греко-католицької катедри до крипти під колегіатою (тепер Музей мистецтв Прикарпаття) на пам’ятному акті, виданому з цього приводу, поміж чиновників і місцевих відомих людей є і його підпис як єдиного з-поза місцевої еліти.
Вікторія була дружиною гетьмана Юзефа Потоцького, подружжя фінансувало будівництво єзуїтського костелу у 1720-1729 рр., який фактично повністю перебудували (завершили у 1763 р.) через тріщини, а у 1849 р. цісарським циркуляром передали українцям під основну парафіяльну церкву Святого Воскресіння). Очевидно, тіло Вікторії як мецената і фундатора було поховане єзуїтами в костелі. У 1885 р. була утворена Станиславівська греко-католицька єпархія (а відповідно, мала отримати єпископа), і церква вже стала Станиславівським Катедральним Собором Святого Воскресіння. Можливо, саме з цим було пов’язане перенесення решток дружини гетьмана саме до римо-католицького храму поруч.
Саме Агатон Ґіллер став натхненником і провідним засновником польськомовного «Кур’єра Станиславівського», перший номер якого вийшов 4 квітня 1886 р. У невеликій кімнаті на першому поверсі будинку за теперішньою адресою Бачинського, 2 збиралася ініціативна група цієї нової газети, тут же було і перше місце розташування її редакції. У 1889-1891 рр. редакція вже працювала в приміщенні теперішнього Історико-меморіального музею Олекси Довбуша на вул. Мазепи, 1. Попередні газети, хоч і засновані були раніше – 1848 р., 1870 р. та пізніших років, але більше одного-двох років чи навіть кількох місяців не втримувалися. Власне, Kurier stanisławowski був першою постійною міською газетою і видавався аж до приходу «совітів» у 1939 р. Один із його засновників, доктор Артур Німхін (згодом бургомістр Станиславова), так згадував роль Агатона для молодого періодичного видання: «…Він керував нашими першими кроками в журналістській професії, і йому завдячуємо, що перші номери «Кур’єра» були з великою симпатією прийняті в польській журналістиці…». Також Ґіллер регулярно дописував до «Рочніка Самборського» та іноді до львівської «Газети Народової», «Кур’єра Польського в Парижі» та навіть далекої «Газети Польської» в Чикаго.
Непосидючий за характером, А. Ґіллер їздив по Галичині, попри слабке здоров’я. У січні-лютому 1885 р. провів місяць у Львові у свого хворого товариша Т. Жулінського, 15 лютого поліція змусила його повернутися до Станиславова. У липні 1885 р. побував на церемонії вінчання племінниці у Кракові, повертаючись назад через Львів. Взимку 1885-1886 рр. двічі відвідав Львів: один раз лікаря Мухелка, а другий – щоб виголосити доповідь про Січневе повстання. У травні і жовтні 1886 р. та січні 1887 р. знову бував у столиці Галичини. Зупинявся, як правило, у свого товариша Мечислава Вериго-Даровського (1810-1889), ветерана Листопадового повстання 1830-1831 рр. поляків проти Російської імперії. Свого часу, будучи дещо лівої орієнтації, у 1868 р. він заснував і очолив у Львові товариство Gwiazda, що мало об’єднувати працюючу молодь «до науки і відпочинку», що вкладалося у Ґіллерову візію освітньої і патріотично-демократичної діяльності. Якщо було йому мало Львова, то міг зі шваґром виїхати на кілька днів у Карпати, також бував у Коломиї, традиційно зупиняючись у ветеранів повстання. Вперше відвідав Коломию у жовтні 1884 р., тут його прийняв добрий знайомий з часу повстання, інженер Лонашан. Ґіллер контактував із нафтовими робітниками із Слободи Рунгурської, цікавлячись їхнім життям та цим новим на той час напрямом добування корисних копалин. Також зустрів в околицях Коломиї галицького піонера «органічної праці», промисловця Станіслава Щепановського, власника дистилятні нафти у Печеніжині, а також копальні нафти у згадуваній Слободі Рунгурській.
У Станиславові 1886 р. Ґіллер розпочав написання чергової праці про Січневе повстання, але ангажування в різні справи не дозволили йому її закінчити. Те, що встиг написати, вийшло після його смерті під назвою «Загальна характеристика Січневого повстання» (Львів, 1888). Відомо, що він намагався отримати громадянство Австро-Угорської імперії, що дало б йому значно більше свободи у подорожах, проте йому відмовляли. Адміністрація краю займала неоднозначну позицію щодо надзвичайно активної, попри хвороби, постаті А. Ґіллера. Зовні Намісництво у Львові та повітовий станиславівський староста виказували йому толеранцію та розуміння. Але натомість він не тішився симпатією від директора львівської поліції Кшачковського, на якого Ґіллер у своїх листах не раз скаржився. Коли Агатон, на думку поліції, задовго затримувався у галицькій столиці, той видавав йому розпорядження покинути місто протягом 24 годин.
Почуття певної кривди з боку поліції, як і заохочення з боку графа Платера могли вплинути на його рішення повернутися до Швейцарії. Ґіллера все більше розчаровувало те, що поляки дедалі більше зосереджувалися на малих і приємних справах. Загострювались матеріальні проблеми, а в Рапперсвілі ситуація виглядала кращою, не було там і адміністративних бар’єрів пересування по краю. Хоча шеф львівської поліції і Намісництво вже не вносили подання про його депортацію, а лист зі станиславіського староства від 21 грудня 1885 р. доводить, що йому дозвіл на проживання продовжували вже на близько півроку, Ґіллер вирішує виїхати до Швейцарії. Зберігся один з останніх листів Ґіллера від 11 липня 1887 р., адресований Едварду Гнєвошу, сповнений меланхолії. Писав, що «ніколи природа до мене так не усміхалась, як зараз, коли без надії певного повороту піти під чуже небо, поміж чужих людей. Маю тут садок, а в ньому розквітли наші маки – знаєш, як їх люблю. Розцвіли так гарно, що, як дитина, ними розкошую. Знаєш мене, що не звик плакати, але коли я є в тому саді, то мимо волі сльози течуть з ока». Через два дні, після прийняття виставленої у садку ванни з прохолодною водою, Ґіллер застудився і захворів на запалення легень. Може б, відхворів і вилікувався, але уперся, що буде сидіти в садку і писати, дивлячись на маки. З тих днів і останній вже його лист до М. Даровського, в якому скаржився приятелеві на свої недуги. В неділю, 17 липня, при обіді став почуватися значно гірше, так що навіть не міг втримати ложки. Його обережно посадили до фотелю. Помер вночі, о першій годині, 18 липня.
Звістка про смерть Ґіллера швидко розійшлася містом. Магістрат прийняв рішення, не без підтримки бургомістра, організувати похорон за кошти міста. Уряд міста написав Odezwę, в якій призначив похорон 20 липня о 6-ій вечора, а також висловив таке побажання: «Міська Рада просить усіх громадян, що мають можливість, щоб свої будинки при тих вулицях, якими йтиме прощальна хода, оздобили жалобними хоругвами». Багато жителів прислухалися до прохання міської влади. Опис похорону надрукував приятель Агатона, журналіст із Самбора Готфрід Кохн, який саме тоді перебував у Станиславові на вчительському з’їзді: «День 20 липня в Станиславові без перебільшення може бути названий днем Агатона Ґіллера. Вже від полудня приготування до похорону цього заслуженого мужа набирали колосальних розмірів, посмертні плакати висіли по усіх вулицях, чорні хоругви з літерами A. G. розвивалися з висоти ратуші і з усіх значніших будинків, а делегати прибули зблизька і здалека, аби віддати належну честь цьому борцю Польщі, вшанувати пам’ять великого чоловіка, відомого історика і гарячого патріота, що його суспільство втратило в особі Ґіллера. І без перебільшення скажемо, що того ж дня не лише станиславов’яни носили жалобу в серцях, але і цілий край, кожний, хто чув і міг говорити польською, серцем і духом був присутній на тій величезній національній демонстрації».
Бальзамуванням тіла (не забуваймо, що це була літня пора) займався доктор Конажевський з Галича. Процесія почалася від будинку Коперніцьких на вул. Камінського, 7. Потім відбувся похід вулицями Камінського, Романовського, Заблотовської до вул. Вірменської і через Ринок до Колегіати, далі вулицею Карпінського до Сапежінської, що вела на міський цвинтар (тепер Меморіальний сквер «за театром»). Процесію розпочинала Міська Огньова Охотніча Страж, за ними ішли представниці міських будинків для дітей, далі учні з бурс, за ними члени корпорацій і товариств, делегації шкільної молоді, що несли вінки. За ними духовенство і представники Кагалу, далі караван з домовиною. По боках каравану свічки несли колеги Агатона з 1863 р. та ветерани 1831 р. За караваном йшла родина, за нею Міська Рада, чиновники, професори і народ. Жалобну процесію замикала, як і починала, Страж Огньова. На могилі з прощальним словом виступили бургомістр, доктор Камінський, Леон Сорочинський, від польських журналістів – редактор Ян Гнєвош, від молоді – студент політехніки Строка, старий солдат повстання 1831 р. М. Даровський та інші. Згідно з «Кур’єром Станиславівським», урочистості тривали 5 годин і в них брало участь близько 8 тисяч осіб.
Невдовзі був створений комітет спорудження пам’ятника Агатону Ґіллеру, очолюваний багаторічним бургомістром І. Камінським. Виготовити відповідний пам’ятник мав спочатку, за наміром місцевої влади, приятель Агатона, поет і скульптор Теофіл Ленартович. Його амбітний проект, що передбачав встановлення дороговказів у протилежні напрями, які вказували на Сибір і Париж, з 85-ма етаповими пунктами, перевищував фінансові можливості міста. Тому через неповні три роки був реалізований інший проект. 15 червня 1890 р. відбулося урочисте перенесення його металевої труни до нового гробу з готовим пам’ятником авторства архітектора Галіцького (Halicki) та знаного і відомого тоді скульптора Томаша Дикаса (Tomasz Dykas, 1850-1910). Скульптура на могилі була представлена у вигляді плачучої постаті жінки, що символізувала Вітчизну. На самому пам’ятнику був медальйон із зображенням померлого.
Після смерті Ґіллера на будинку Коперніцьких встановили меморіальну дошку з мармуру. У 1944 р., невдовзі після звільнення міста від нацистів, один з вояків Червоної Армії, якому здалося, що йде мова про А. Гітлера, розбив дошку на друзки прикладом автомата. Як згадує краєзнавець Леонід Орел, цей будинок ще стояв в 60-х рр. минулого століття і використовувався дирекцією тодішньої сусідньої школи №2 як господарське приміщення, маючи спільну із школою огорожу. Зараз цього будинку немає, площа на його місці не забудована, на ній висаджені туї, і вона є територією ліцею.
Івано-Франківський цвинтар “за театром” закладений у 1782 році та є старшим від варшавської Повонжки та львівського Личакова. У 1970-х роках на українських та польських могилах вандали позбивали частину хрестів. Дуже ймовірно, саме тоді була відбита голова скульптури на могилі А. Ґіллера. Сам же цвинтар цілеспрямовано руйнувався протягом 1980-1982 років. Останки тих похованих, чиї родичі ще жили, були ними перенесені на новий міський цвинтар до с. Чукалівки, а хто не мав живих родичів, той дотепер спочиває в уже Меморіальному сквері. У 1981 р. (за іншими даними, в 1980 р.) стараннями Національного об’єднання поляків в Америці (Związku Narodowego Polskiego w Ameryce, духовним батьком якого можна вважати А. Ґіллера, адже саме з його поради ця організація виникла у США в 1880 р.) останки видатного поляка були перенесені до Варшави і поховані на цвинтарі на Повонжках. З часом на новому пам’ятнику Ґіллеру був виготовлений медальйон із його зображенням, виконаний Павлом Рубашевським (Paweł Rubaszewski), нащадком жителя Станиславова і водночас учасника другого перепохованя А. Ґіллера, Адама Рубашевського. Завдяки відтвореній конфігурації та цьому медальйону новий пам’ятник у Варшаві нагадує попередній з Івано-Франківська.
У міжвоєнний період на честь Агатона були названі вулиці у Станиславові та Львові. Не забутий Ґіллер і в рідному Опаткові, де діє Бібліотека ім. Братів Ґіллерів та Гімназія ім. Агатона і Стефана Ґіллерів. В м. Каліш, як і в Опаткові є вул. Братів Ґіллерів. Пам’ять про А. Ґіллера збереглася в Польщі на локальному рівні, не вийшовши на загальнодержавний польський масштаб, що, попри все, не применшує ролі цієї видатної постаті в історії Польщі. Івано-Франківськ теж мав за честь бути пов’язаним із життям цієї непересічної людини, через що мусимо її мати у своїй пам’яті, а особливо у пам’яті тієї частини нашої громади, яка говорить польською мовою.
Петро ГАВРИЛИШИН,
Роман ЧОРНЕНЬКИЙ |
