Середа, 16.10.2024, 06:56:10

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2018 » Жовтень » 30 » «Бандерівський стандарт»
22:39:32
«Бандерівський стандарт»

2018-го минуло 65 років з часу відомого Норильського повстання 20 тисяч політв’язнів – головно українців і литовців, яке тривало з 26 травня по 4 серпня 1953 року.

 

Історія концтаборів ГУЛАГу знає три повстання політв’язнів – Норильське і Воркутинське 1953-го та Кенгірське 1954-го, які після смерті Сталіна змусили його московських посіпак і нащадків докорінно реформувати систему ув’язнення в комуністичних катівнях. Свого часу «бандерівським стандартом» в Горлагу Норильська означали 25-річний тюремний термін для політв’язнів, а сьогодні ми хочемо образно «бандерівським стандартом» назвати всіх тих і мертвих, і живих героїв, які не зламали присяг, пройшли катівні і жорна смерті, але не скорилися. Серед останніх свідків героїчного чину борців за волю України – і 91-річна (правда, за паспортом їй 90) учасниця бойових дій ОУН–УПА, політв’язень та свідок Норильського повстання Ольга Дяченко (з дому – Засідко) із придністровського селища Єзуполя на Тисмениччині.

Ольга Дяченко народилася у селі Слобідці Більшівцівського (тепер Галицького) району 1928 року, була заарештована 5 липня 1947-го, а 31 січня 1948-го її засудили за «зраду батьківщини» і «контрреволюційну діяльність» до восьми років таборів. Пробула у катівні сім років і десять місяців, а ще три роки – на поселенні. У 1955-му її звільнили, а у 1992-му – реабілітували. Це лише кілька скупих рядків із довідки прокуратури, та за ними – життя у жорнах репресій, скорботи і таврування, а після реабілітації – у світлій пам’яті і надії.

 

Уродини на Святвечір

Старенька сива жінка, в якій і крізь роки проступають строгі риси обличчя і пронизує глибина погляду карих очей, ледь усміхаючись, дивилася на нас у вікно охайного і добротного будинку в селищному закутку, який знають в Єзуполі як «Провалля». А відтак, допомагаючи ногам двома невеличкими палицями, зі щирою радістю зустріла і запросила до акуратно причепурених покоїв. У хаті – все до ладу. Ніхто б і не повірив, що Ольга Дяченко живе сама, лише часто тішиться приїздом онука Петра зі Львова і подеколи відвідинами доньки Євгенії, яка також з сім’єю побутує в Єзуполі. «Маю двоє дітей – Євгенію і Федора, а сама...», – ніби мимохіть любить казати Ольга Дяченко.

Ось що пише про свою бабусю онук Петро Дяченко, навіть і не здогадуючись, що журналісти «Галичини» знайдуть можливість вклонитися нескореній бандерівці, щоб назавжди закарбувати правду про героїчний чин одного з останніх свідків бойових дій ОУН–УПА і Норильського повстання політв’язнів: «Народилася 6 січня 1927 року у селі Слобідці Більшівцівського (Галицького) району в сім’ї дрібного підприємця Дмитра Засідка, який був землевласником. Мала брата Дмитра, який був учасником ОУН і виконував спеціальні завдання з ліквідації. Дмитро загинув через зраду агента «Байди» в Калуші у 1946-му – застрелився, щоб не здатися, і спалив папери. Ольга була зв’язковою на відтинку «Рогатин» між братом і командиром куреня «Скажені» «Різуном», з яким брат спілкувався.

Ольгу Засідко заарештували 5 липня 1947 року. Засудили 31 січня 1948-го особливим «совєщанієм МГБ СССР» на 8 років за ст. 54-1 а, 54-11 КК УРСР. Звільнили 7 квітня 1955 року у зв’язку зі смертю Сталіна і внаслідок Норильського бунту. Брала активну участь у Норильському бунті, була помічницею литовки, яку знищили як організаторку. Добре володіла литовською мовою, тож була зв’язковою між українцями і прибалтами.

Пробула під арештом 7 років і 10 місяців, а ще три роки – на поселенні без права виїзду із Сибіру. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Петром Михайловичем Дяченком – стрільцем УПА. Одружилися і повернулися з Сибіру в Станіславську область 1959 року, де почалися нові проблеми через тавро «ворог народу». І це тривало до 1991 року».

 

На псевдо «Чорна»

Ольга Засідко дістала псевдо «Чорна» в Станіславі від провідника ОУН Степана Бандери під час сходин у будинку, історично відомому як Жіноча школа ім. Королеви Ядвіги, де під час німецької окупації розташовувалася торговельна школа. Сьогодні – це ЗШ I-III ст. №7 м. Івано-Франківська.

– Мені було 20 років, як 1947-го мене злапали, а відтак 1948-го – засудили. Я була підрайонною зв’язковою СБ на кілька сіл – Коростовичі, Куропатники, Кінашів, Юнашків та ін. Роботи було багато – і я руки не зложила. Степан Бандера наголошував, що без зв’язку ми не виживемо. Мій батько і чотири брати, як соколи, загинули, то я повинна була продовжити їх справу. Коротко – про роботу зв’язкової. Пригадую, що у Більшівцях по понеділках був базар – продавали худобу, свиней... Я спостерігала, де перебуває той, від кого я повинна була дістати штафету. Бачу, він ходить по базару і також пильнує за мною. Але я до нього не підходжу. Слідкую – зайшов попити води до магазинчика, а відтак звідти швидко вийшов. Я повинна була запам’ятати, де він стояв, щоб стати на те місце і забрати малесеньку штахетку – меншу, ніж рудзичок, і в водонепроникному папері. Її можна було прочитати тільки через збільшувальне шкло. А далі я вже її несла туди, де належалосі.

Арешт

Ольгу Засідко заарештували у селі Кінашеві Галицького району.

– Сексотів навколо нас, – згадує жінка, – було багато, зокрема і в Більшівцях. Хтось, видно, доказав. Мене арештували перебрані «сексоти», які за нагороду чи за гроші вишукували залишки наших борців, що залишилися на той час, як куріта без квочки. Так само зробили і зі мною. Я у Кінашеві ночувала майже два місяці в одній хатинці, де жили тільки чоловік з жінкою. Приходила додому лишень затемна. Якось під ранок я йшла на зв’язок. Виходжу з хати, а на мене вже чекають. Глянула – свої: тризуб на «мазепинці», озброєні... Думаю, прийшли хлопці – буде у селі робота: треба буде і нагодувати, і перевдягти. А вони підійшли, не звиталися, а з обох боків взяли мене за плечі і повели попід ліс. Я просилася, а вони закрили мені рота. Село ще спало...

У камері

Коли Ольгу Засідко привезли на той час у райцентр Більшівці, то запроторили в камеру, де вона пробула не менше місяця. «Було морально дуже важко, – каже учасниця бойових дій ОУН–УПА. – Хлопці по камерах, чуючи по русі, що когось привели, кричали: «Тримайсі, не здавайсі!..» Не тільки били – катували. Катівка – то не страшно. Що буду говорити: болить, як б’ють, а як перестануть, то й не болить. Як мене кинули в камеру, то зразу не закрили. Увечері прийшов слідчий. Без форми і без пістоля. Слідчі не б’ють. Вони витягують з людини інформацію і виглядають у той час, як рідний тато. Я навіть спочатку за нього помолитися хотіла. Так питав, що я зрозуміла: вони знали все достеменно. Вговорював мене, мовляв, така молоденька – невже тобі життя надоїло, обіцяв, що піду в школу, і т. д. Питав про наших провідників високого рангу, а менші чином їх не цікавили. Я повторювала безкінечно: «Не знаю... Не знаю... Не знаю...» Коли слідчий появився третій раз, я помітила, що він змінився, був злий. Як ішов після допиту, то вже не прощався «по-батьківськи» як до того, а з дверей кинув: «Расскажеш і о том, чєво нє било...»

Але вона нічого не сказала. і почали жінку катувати. Били кийками, кидали до підлоги, гострими металевими штирями кололи ноги аж до кісток, припинали ланцюгами, відливали водою і знову били. Але помирати не давали. Питали про те саме, що і слідчий. По камері повзала, пересувалася на ліктях.

– Якось принесли мені в камеру передачу, – розповіла Ольга Дяченко. – Коли зайшов черговий, то враз запахло какао. Він поставив пляшку, закриту кукурудзяною затикачкою, біля мене, а з кишені витряс жмені дрібушок білого хліба і все залишив поруч. Та у пляшці вже не було какао, а вода. Але і її я розлила, бо після катувань ще рук добре не відчувала.

 

До Станіслава

Спочатку Ольгу та ще дванадцятьох хлопців везли фірою польовими дорогами до Галича на залізничну станцію, а звідтіля військовою автівкою – до Станіслава.

– Ті молоді юнаки, яких разом зі мною доправляли з Більшівців до Галича, були настільки побиті, обдерті, зарослі і не голені, що важко було впізнати в них людей, – свідчить Ольга Дяченко. – Руки мали зв’язані шнурками поперед себе. Був серед них також молодий чоловік у білій вишиванці, пострижений так, як і наші хлопці стриглися, акуратний. Дуже відрізнявся від інших. Дивився на мене, а я на нього. То я спочатку подумала, що то «сексот». Я переживала, що всіх нас планують розстріляти. і лише згодом, коли конвоїр через незграбність з усіх сил вдарив того чоловіка по голові прикладом, зрозуміла, що помилялася: він не «сексот». Просто ми були вже після слідства, а його слідство ще чекало. У Станіславі я пробула три місяці, очікуючи на присуд військового трибуналу. Підсували мені і «свідків» – нещасних жінок, які видавали людей. Вони мене знали, а я їх – ні. Ті також знущалися наді мною. Відчепилися, коли я їм сказала, що то вони, а не я «бандерівки». Бо, може, колись волочилися за моїм братом, а тепер проти мене свідчать.

В’язень №575

Ольгу Дяченко засудили на 8 років – за «зраду батьківщини» і «участь в контрреволюційних організаціях». Кожен в’язень мав наколотий на тілі тюремний номер. В Ольги був №575.

– У норильському таборі нас було 10 тис. засуджених політв’язнів. І не лише українці, а й багато людей із прибалтійських республік. Вивозили їх не лише за політику, а й за куркульство. Ми бунтували проти умов утримання – як одягали, годували, заставляли працювати тощо. Голод був страшний. На добу видавали по 450 г хліба – байдочка зранку і байдочка увечері. Ув’язнені працювали в шахтах. Головно – жінки. Тільки один барак був чоловічий. Бараки жіночі були поруч – як хата від хати, а чоловічий – подалі. У кожному бараці було по чотири секції, тобто жили чотири бригади. Одна бригада нараховувала до 60 в’язнів. Охороняли двоє конвоїрів, один з яких – і з собакою. Люди помирали масово від важкої праці, голоду і холоду. Спеціально приїжджали запряженими в обладнані сани оленями китайці й вивозили гори людських тіл. А живим видавали одежу з померлих. Під час бунту ми сиділи в бараці на нарах, не йшли на роботу і чекали, щоб приїхала з Москви комісія та подивилася, в яких умовах утримують політичних в’язнів. Як засвідчила історія, наш спротив був не марний.

...Ольгу Засідку звільнили з тюрми 1955 року, а її майбутнього чоловіка Петра, уродженця села Демешківців, у 1954-му. Якийсь час подружжя ще працювало на поселенні на шахтах Норильська. Відтак для Дяченків почалася довга дорога додому з тавром «вороги народу». Але і на цій дорозі патріоти, означені «бандерівським стандартом», встояли і не зламалися.

Ігор Лазоришин


Переглядів: 498 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024