З родини Бобикевичів вийшло кілька відомих особистостей, які залишили помітний слід в історії Галичини. За переказами, перші представники цього роду походили зі старовинного роду шведських аристократів, які після поразки Карла ХІІ під Полтавою в 1709 році осіли в околицях Гвіздичева (Жидачівщина). Тут вони мали свої поселення і будували церкви та каплиці. «Як шляхта мали привілей носити корону над назвищем, але цьо¬го звичаю зреклися ще прадіди, які були священниками! Мовляв, не лицює паношитися, коли нарід, з котрим живемо, такий опу¬щений та бідний» - описувалося в родинному переданні Бобикевичів. Представники цього роду мали кілька гілок, на яких варто зупинитися.
Перша гілка пустила свої пагони у м. Стрий на Львівщині. Тут відомим діячем був священник Олекса Бобикевич. Він народився 20 серпня 1865 р. в Малих Дідушичах на Стрийщині у родині греко-католицького священника Христофора Бобикевича (1828—1916). Мати Олексія померла, коли хлопчику виповнилося півтора місяця, тож його виховував батько, теж греко-католицький священник, але зовсім іншої, ніж син, генерації. Христофор Бобикевич належав до політичної течії москвофілів.
Олекса Бобикевич закінчив Львівську духовну академію (1888), був священником та рівночасно викладачем української та німецької мови у Стрийській гімназії. Одружився з Осипою з родини Нижанківських. Мав троє дітей – сина Остапа та дочку Неонілу. Другий син Анатоль (Наталь) помер від дифтерії у дворічному віці.
Разом із адвокатом і колишнім послом до Австро-Угорського парламенту Євгеном Олесницьким проводив проукраїнську громадську роботу в місті Стрий. Був співзасновником товариства «Міщанська бесіда» (1894) і хорового товариства «Стрийський Боян», причому активну допомогу в цьому йому надавала дружина Осипа. Також співорганізатор будівництва Народного дому в Стрию, який зберігся понині.
О. Бобикевич - автор переважно релігійно-ліричних віршів, які написані бойківським діалектом, окремі з них покладені на музику Остапом Нижанківським. Автор низки публіцистичних статей, що друкувалися в газетах «Діло», «Батьківщина», журналі «Зоря». Також дописував до журналу «Зеркало» (1884-1885) та інших видань. Найвідоміший його твір — комедія «Настоящі», де висміяно зусилля галицьких москвофілів запровадити на Галичині московську літературну мову, а самим галичанам прищепити чужинську самосвідомість.
У 1900 р. отець Олекса Бобикевич захворів, а через рік повністю осліп. 8 грудня 1902 помер він у місті Стрию від раку головного мозку. Коштом батька - Христофора Бобикевича - на могилі встановлено кам'яний пам'ятник.
Старший син Олекси - Остап Бобикевич став композитором. Ним після смерті батька опікувався Євген Олесницький, який втратив перед тим свою єдину 14-річну доньку. Остап народився поблизу Болехова на Івано-Франківщині. Перші уроки гри на фортепіано одержав від матері. За порадою та підтримкою батькового друга, згаданого вище Є. Олесницького, навчався в Академії лісництва у Відні. Тут він також вивчав музику. По закінченні студій повернувся до Львова, де працював у Дирекції лісів та акомпанував хорові «Боян».
Першу пісню написав у 1920 році («Червоні маки» до слів В. Щурата). У 1927 році одержав призначення до лісництва біля Варшави. Згодом став лісовим інспектором у лісах Татр. Під псевдонімом Орест Тирса видав у Варшаві два альбоми під назвою «Мої пісні».
Під час Другої світової війни емігрував до Мюнхена, де розвинув жваву композиторську діяльність, написавши музику до творів Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Маркіяна Шашкевича, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Богдана Лепкого, Миколи Філянського, Петра Карманського, В. Яніва («Отче наш») та Богдана Бори. Залишив по собі близько 120 вокальних, хороаих та інструментальних (для фортепіано й віолончелі) композицій. Помер у 1970 році.
Цікаву, але трагічну біографію мала донька Олекси й Осипи – Неоніла. Вона закінчила дівочу гімназію в Перемишлі, а відтак нею заопікувалася тітка Ольга Бачинська, відома в Стрию учасниця кооперативного руху. Вона взяла дівчину на практику в «Касу задаткову». Перед початком війни Неоніла вийшла заміж за доктора права Ярослава Селезінку. Вони переїхали на Радехівщину, де Неоніла організовувала жіночий рух, долучилася до заснування Пласту, «Рідної школи». У 1934 році Неонілу Селезінку «Союз Українок» делегував на світовий жіночий конгрес у Лондоні. Її чоловік Ярослав Селезінка був міністром ЗУНР, отаманом УГА. У 1939 році він у Радехові був арештований більшовиками, вивезений і розстріляний в концтаборі Ярцево. Неоніла померла через два роки від серцевої недуги.
Самотньою доживала віку вдова Олекси Бобикевича, Осипа з Нижанківських, яку Є.Олесницький охарактеризував як «жінку ідеальних прикмет та ідеальної вартости». Вона пережила свого чоловіка на 50 років, продовжуючи його народні справи.
Друга гілка Бобикевичів пов’язана із селом Викторів коло Галича. Тут працював і помер галицький декан о. Антін Бобикевич (1818-1887). Він після закінчення духовної семінарії у 1843 році був висвячений на священника. До праці у Викторові (з 1876 р.) був адміністратором у селах Грабівка (1843-1845 рр.), Межигірці (1845-1850 рр.), Старі Скоморохи (1850-1876 рр.) Коли прийшов священник Антоній Бобикевич до Вікторова, село спивалося. Тоді тут діяло п’ять корчм та за десять літ праці душпастиря їх не стало.
Помітний слід по собі залишили і сини о. А. Бобикевича - Костянтин та Сидор, які народилися у Старих Скомороках.
Костянтин Бобикевич народився в 1855 році. Перші свої пізнання світу та науки він проходив удома, де йому ще змалку йому привили любов до книжки та творчих поривань. Добре навчаючись, Костянтин подавсь до Львова й вступив до Львівського університету, де належав до академічного товариства «Дружній Лихвар». Там, в університеті, він і спробував писати та декламувати. А по закінченню університетських наук Костянтин повернувся на Прикарпаття аби викладати. Трохи згодом, в журналі «Зоря» він опублікував оповідання з життя студентів - «Клопоти «скінченого» академіка» і «На обзоринах». Деякі свої прозові твори К.Бобикевич написав у Викторові, живучи у домі батька.
Помер молодий педагог і талановитий письменник К. Бобикевич у 1884 році, маючи 29 літ. Газета «Діло» помістила про нього короткий некролог такого змісту: «Кандидат на гімназійнго вчителя, цісарсько-королівський лейтенант резерву, голова колишнього «Дружного Лихваря», член товариств «Просвіти» та «Руська Бесіда», автор повістей, друкованих у часописі «Зоря», помер у Пасічній (поблизу Станиславова) («Діло», 30 серпня 1884 р.).
Сидор (Ізидор) Бобикевич народився у 1859 році. З дитинства йому було прищеплено любов до освіти, музики і європейської культури. В 1877 році він закінчив гімназію в Бережанах, а духовну освіту здобув у духовній семінарії Відня (1882 р.). 31 травня 1883 року в м. Сучава (тодішня Буковина, а сьогоднішня Румунія) Сидір Бобикевич одружується з Марією Устиянович.
В 1883 році Сидор Бобикевич висвячений на священника. Спочатку працював сотрудником у Викторові, а з 1889 р. - парохом у Вижниці. У церковних джерелах характеризується, як добрий пастор своєї пастви, добрий проповідник. В час єпископської візитації Буковинських парафій митрополитом Андреєм Шептицьким, що тривала з травня по червень 1900 року, о. Сидора Бобикевича за ревне виконання своїх душпастирських обов’язків та признання його заслуг, було призначено радником Єпископської Консисторії.
Ісидор Бобикевич, як на той час був рідкісно освіченим й начитаним священником. Як згадувала дочка Марта: «Він швидко вславився своїми красномовством та чудовим тенором на цілий повіт. В церкві його радо слухали всі парохіяни. Теологію батько кінчив у Відні, знав латинську, грецьку, старослов'янську і єврейську мови. Крім цього, вивчив ще французьку, німецьку та італійську, отже знав 8 мов, якими свобідно розмовляв. Батько часто зачитувався у творах грецьких філософів, німецьких і французьких клясиків-енциклопедистів. Їхні високоідейні твори він
перекладав на українську мову, щоб збагатити ними рідну культурну скарбницю».
Обставини так склалися, що з Вижниці о. Бобикевич у 1900 р. переїздить у Бишківці, а в наступні роки (до 1905 р.) стає завідувачем парохії в Сучаві. В помешканні Бобикевича в цей час перебувала Ольга Кобилянська, Леся Українка та брат його дружини - Корнило Устиянович.
З 1905 по 1932 рік о. С. Бобикевич - парох села Саджавка. Старожили згадують, що о. Ізидор Бобикевич був високоосвіченою людиною, дуже музикаль¬ною, концертував на віолончелі та мав гарний голос — тенор.
В 1932 році закінчилось земне життя отця Сидора Бобикевича. Львівська газета «Діло» за 1 березня 1932року сповістила про його смерть: «о. Ізилор Бобикевич, совітник Єпископської Консисторії, парох села Саджавки, Надвірнянського повіту, помер у середу 24 лютого в 73 році життя і 49 священства. З Покійним зійшла в могилу людина чес¬ного та чистого як хрусталь характеру, що був кругом відомий своєю бадьорою оптимістич¬ною, веселою вдачею, такою рідкою в наших часах». Похований о.Сидор Бобикевич на старому цвинтарі у Саджавці, поруч і могила його дружини, що померла в 1942 році.
Його дружина Марія Бобикевич народилася 1859 року і довгий час теж проживала у с. Саджавці. В 1905-1914 рр. іноді виступала з дочкою Клавдією на сцені делятинської «Бесіди». В 1920-1930 роках, будучи довголітньою головою кружка «Союзу українок» активно допомагала саджавецькому жіноцтву. Зрідка писала вірші, що їх друкували видання «Жіночої долі» в Коломиї.
У Сидора та Марії Бобикевичів було четверо дітей: дві дочки і троє синів. Дочка Клавдія (1896 р.н.) вийшла заміж за полковника Івана Сору. Він був офіцером російської, а відтак румунської армії, який видавав себе за кубанського козака. Разом із ним у 1918 році вона переїхала до Румунії. Нетерпимість чоловіка до українського патріотизму дружини, її прилюдного вживання рідної мови призвела до розлучення, й вона з двома синами залишилася сама. Клавдія Сора стала пізніше відомою письменницею, яка друкувалася у буковинських і галицьких часописах. Померла у 1971 році у м. Орадя (Румунія).
Дочка Марта (по чоловікові Камінська) залишила спогади «Леся Українка у Вижниці на Буковині», надруковані у журналі «Визвольний шлях».
Один син Бобикевичів помер у шестирічному віці. Другий син Микола (1886 р.н.) став залізничним інженером, хоча як і батько захоплювався музикою. Він був добрим композитором-самоуком, відомо, що в Коломиї в церкві співали цілу, скомпоновану ним, Службу Божу. М. Бобикевич написав кілька світських та церковних пісень, а також два акти до опери «Страсний четвер». Помер у м. Барановичі (Білорусь) у 1937 році. Про третього сина Ізидора, на жаль, відомостей не має, окрім того, що він навчався у Коломийській гімназії.
Невідомо, чи можна поєднати ці гілки Бобикевичів, але промовистим є той факт, що наприклад богослов О. Бобикевич на похороні професора Євгена Желехівського виголосив свій вірш «І знов могила!». Ще не випадково, адже ми знаємо що дружина покійного так само походила з роду Бобикевичів. Її батько о. Антін Бобикевич(1826-1900) був багаторічним парохом у Студинці Калуського повіту.
Крім цього священника, мені зустрілися імена наступних представників цього роду: о. Теодор Бобикевич (1814-1897), священник автор «Практикуючого порадника скотарства і лікування худоби», помер у с. Спасі поблизу Холма; Бобикевич Олександр (1841-1891), син Теодора, парох у Тарнаватці (Холмщина); Бобикевич Теофіл (1865 -1929) - проповідник собору Святого Юра, який до цього був завідателем у Гузієві, коло Болехова, де у 20-літньому віці померла його дружина Софія, уроджена Вакулинська; Бобикевич Іван (1820-1884) – парох с. Верхній Струтинь Перегінського деканату; Бобикевич Роман (помер у 1876 р.) – парох у Гірному (тепер Стрийського району на Львівщині); Бобикевич Тадей (1831-1899) – офіцер у відставці, який помер у Пістині, поблизу Коломиї. Як бачимо, усі вони, крім останнього, були священниками, тому мусимо підсумувати, що саме душпастирство стало визначальною професією для цього носіїв цього прізвища.
Іван ДРАБЧУК |
