Петро Мельник народився 10 жовтня 1910-го на хуторі Мельники у селі Камінна Надвірнянського району в багатодітній селянській родині, мав братів Михайла й Івана, сестер Параску, Ганну і Марію. Його батьки володіли млином. У сім років пішов до школи. Був слухняним і дисциплінованим учнем, ходив із батьками до церкви. За відмінне навчання священик О. Гільтайчук подарував йому молитовник та образок Божої Матері. У родині панував дух патріотизму, батька обирали до повітової ради, стрий Федір був січовим стрільцем. Розмови батька і стрия про героїчну історію Української держави глибоко запали у душу юнакові: одного разу він сказав, що обов’язково стане військовим. Після закінчення семирічної школи продовжив навчання у Станиславівській гімназії. Оскільки навчання було платним, то у вільний час працював вантажником, щоб заробити грошей. Рік провчився у гімназії, з якої його виключили за належність до патріотичних організацій. Два місяці перебував у слідчому ізоляторі, але через відсутність доказів його відпустили.
Повернувшись додому, працював із батьком у млині, у 1932—1934 рр. служив у польській армії, де пройшов підстаршинську школу. У 1938-му був заарештований, у липні 1939-го — мобілізований до польського війська. Його відправили до польсько-німецького кордону в район Гданська у кавалерійський полк. Коли ж розпочалася Друга світова війна, поблизу Варшави у жорстокому бою Петро зазнає поранення; саме знання німецької мови врятувало йому життя. Перебував у таборі для військовополонених. Тут він зголосився до збройного формування українців — ДУН (Дружини українських націоналістів); далі — батальйон «Ролянд», який пізніше німці роззброїли біля Відня. Він вступає у новостворений 201-й батальйон охоронної поліції, який воював проти червоних партизанів у Білорусі, у районі Могильова, Вітебська, Лепеля. Наприкінці 1942-го батальйон розформували, Петро повернувся додому.
Навесні 1943-го як військовик і патріот він бере активну участь у творенні «Української національної самооборони», центром якої був Чорний Ліс. Виконував функції військовика, влітку 1943-го — інструктор-вишкільник відділів УНС, організовує та стає командиром I вишкільного відділу УНС «Сіроманці». У червні-липні 1943-го вишколює добровольців на теренах Долинщини, у січні 1944-го стає заступником командира сотні «Змії» у Чорному Лісі. 27 липня 1944-го організував і став командиром сотні «Стріла» у званні булавного, курінь «Скажені». Далі йому присвоїли звання хорунжого. У грудні 1944-го у складі сотні «Стріла» рейдує на Гуцульщину, де перебував майже місяць. У лютому 1945-го формує курінь «Дзвони», куди входили сотні «Стріла», «Завидії», «Залізні». Навесні 1945-го курінь рейдує на Тернопілля, в одному з боїв 6 квітня Петра поранили. 31 серпня йому присвоїли звання поручника, а 1 листопада 1945-го за хоробрість і мужність в боях нагородили Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги. 22 грудня П. Мельника призначають командиром ТВ-21 «Гуцульщина», 15 січня 1946-го йому присвоюють звання сотника та за хоробрість і вміле командування у боях нагороджують Срібним Хрестом Бойової Заслуги I кляси.
Петро Мельник — у числі творців збройних формувань УПА. Він був серед тих, хто в березні-квітні 1944-го організував чотири сотні у Чорному Лісі, зокрема — «Стріла», де налічувалося 240 вояків. Нагадаємо, що командував чотирма сотнями хорунжий «Різун». Зброю та амуніцію здобували у німців і мадярів, яких повстанці пропускали через Чорний Ліс на Угорщину. У квітні 1944-го біля села Завій «Хмара» вів переговори з мадярським полковником Мартоном, у результаті яких мадяри віддали зброю повстанцям. На той час відділи УПА вели бої у Чорному Лісі з радянськими партизанами, зокрема диверсійним загоном «іскри», яким командував «Жора» — Гнат Кулагін, і до кінця травня зачистили від них терен Чорного Лісу. А 13 червня 1944-го знищили й Кулагіна. До того, 30 квітня, червоні партизани розстріляли двох священиків, зокрема отця Володимира Микитюка, і 20 людей, спалили близько десяти хат у селі Грабівка Богородчанського району. Сотня «Стріла» під командуванням Мельника мала на озброєнні 24 кулемети та 25 автоматів. Вона рейдує Солотвинським, Богородчанським, Ланчинським, Отинійським, Тлумацьким, Тисменицьким та Станіславським районами, де веде запеклі бої із червоними окупантами. Восени 1944-го сотня перейшла на постій у Чорний Ліс, у село Грабівку. У жовтні 1944-го разом із сотнею «Прута» нападає на село Красне Перегінського району: розбито станицю внутрішніх військ, забрано багато трофеїв. У листопаді 1944-го веде бої з більшовиками у Чорному Лісі, після того «Стріла» рейдує у Калуську округу, де знищує два мости на шляху Богородчани— Рожнятів. У грудні через великі облави на Чорний Ліс повстанці йдуть рейдом у район Березовів Яблунівського району, звідти разом із куренем «Книша» — на Коломийщину і Снятинщину, де вели бої із червонопогонниками, а на початку січня повернулися на Гуцульщину, у село Баня-Березів, де відсвяткували Різдво. Наприкінці січня 1945-го сотня знову повертається у Чорний Ліс. Дорогою у районі сіл Верхній Майдан і Красна веде запеклі бої з внутрішніми військами. За час рейду з Чорного Лісу на Гуцульщину і назад, який тривав шість тижнів, сотня пройшла 12 районів.
Курінь «Дзвони» постійно перебуває у рейдах, зокрема в лютому — у Галицькому районі в складі двох сотень, далі — Тисменицький і Лисецький райони. Навесні 1945-го «енкавеесівці» проводять великі облави на Станіславщині — операції «Красна рубаха» і «Мєтла». Курінь «Дзвони» на той час перебував у районі сіл Петранка—Красне Перегінського району, де вів запеклі бої із червонопогонниками, далі — рейд на Тернопілля. «Хмару» поранили і його залишили для лікування у селі Петрилові Тлумацького району. У червні 1945-го сотні «Сапера» і «Чорноти» нападають на Галич, звільняють з тюрми в’язнів, здобувають продовольство та одяг. У липні 1945-го — нова облава на Чорний Ліс, курінь перебуває у постійних рейдах. Значний військовий досвід «Хмари» у розмові з командиром 22 ТВ «Чорний Ліс» «Різуном» навів його на думку про доцільність створення невеликих повстанських груп, які оперували б на визначених теренах і здійснювали б атентати на активних комуністів, вище партійне керівництво, мінували дороги та залізниці, робили засідки. Таких боївок було створено шість, вони виконували поставлені завдання у Станіславі, охоплюючи Галицький та Калуський райони. На початку вересня 1945-го розвідники куреня «Хмари» на шляху Станіслав—Тисмениця неподалік села Угорники знищили дві машини, в яких їхали радянські офіцери. 7 вересня знищено ворожі станиці в селі Боднарів Калуського району, де загинуло близько 40 окупантів, та в Яворівці Калуського району. Сотня «Сапера», рейдуючи Тернопіллям три місяці разом із сотнею із куреня «Чорного», біля села Кінчаки розбила тернопільську оперативну групу НКВС чисельністю близько 150 чоловік, спалила 4 авто.
Восени 1945-го курінь «Дзвони» за вказівкою командира Станіславської округи «Різуна» вирушає рейдом на Закарпаття, де у Тячівському районі мав з’єднатися з куренем Павла Вацика, який повертався зі Словаччини. Чекісти, перекинувши великі сили, заблокували цей маневр повстанців, курені змушені були з боями прориватися у Чорний Ліс.
Командирський хист та залізна витримка, уміння прийняти нестандартне рішення були характерні для «Хмари». Період його керівництва припав на час проведення радянським режимом операції «Велика або Зимова блокада», яка тривала протягом січня—квітня 1946-го. Повстанські відділи зуміли не тільки вийти боєздатними з цієї блокади, а й завдали відчутних втрат органам радянської влади. Серед них, зокрема, сотня «Сурма» (командир Юрко Долішняк—«Білий») і «Березівська» (Мирослав Симчич—«Кривоніс»). Улітку 1946-го сотня «Березівська», знищуючи ворожі станиці «стрибків» на Буковині, дійшла аж до Бесарабії. Саме повстанці Коломийської округи під командуванням «Хмари» найбільш активно протидіяли спробам компартійного керівництва остаточно побороти повстанський рух. Коли на інших теренах сотні як такі перестали існувати, на Коломийщині, хоч і в значно меншій чисельності, вони все ж таки залишилися. Наприклад, сотня «Березівська» взимку 1948—1949 років налічувала 40 бійців. Лебединою піснею повстанського руху Гуцульщини був рейд сотні «Вихора» під загальним керівництвом Петра Мельника і Назарія Данилюка—«Перебийноса» у Румунію, де повстанці, успішно рейдуючи гірськими районами, проводили пропагандистську роботу і щасливо повернулися назад. У вересні 1949-го «Хмара» демобілізував останній бойовий відділ 21-го тактичного відтинку УПА. Боротьбу вже вели виключно боївками.
Це був час, коли збройні акції у широкому масштабі більше не проводили, опір, що ще продовжувався, мав здебільшого пропагандистський характер. Були також випадки вдалих збройних нападів на окремих партійних і державних працівників, як-от у квітні 1947-го боївка «Хитрого» із сотні «Білого» знищила другого секретаря Яблунівського райкому ВКП(б)У Саренка, начальників паспортного столу і Держстраху. Ця сама боївка за надто запопадливу антиукраїнську політику знищила секретаря Яблунівського райкому комсомолу Куманську.
Кінець 40-х — початок 50-х років минулого століття став періодом, коли у повстанському русі залишилися найбільш ідейно стійкі й віддані вояки, які були вірні заповітові українського націоналіста: «Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї». У 1951-му павутиння зради і провокацій, яке охопило Станіславську область, докотилося і до Надвірнянщини. Саме тоді, 15 серпня, через зраду був схоплений надрайонний провідник Надвірнянщини й одночасно виконуючий обов’язки організаційного референта Станіславської округи Петро Мельник. Намагаючись схилити відважного провідника до співпраці, чекісти його разом з іншими повстанцями возили до Києва, де вони зустрічалися із головою Верховної Ради УРСР Гречухою. Найвищі компартійні та військові чини намагалися переконати «Хмару» у безперспективності боротьби, називаючи повстанців прислужниками іноземних розвідок, ворогами українського народу та тими, хто перешкоджає будувати «світле майбутнє». «Хмара» чудово розумів, що він зможе вислизнути з чекістських лап лише тоді, коли погодиться на співпрацю, щоб за першої можливості втекти. 26 квітня 1952-го, скориставшись тим, що чекісти послабили свою пильність, він разом з п’ятьма колишніми повстанцями організовує втечу з в’язниці у Станіславі. Після втечі повстанці розділилися на дві групи: Петро Мельник, його брат Іван й Антон Вадюк залишилися на Надвірнянщині; Микола Корж, Антон Жолобчук та Василина Гутник відійшли на Солотвинщину, де пізніше, улітку 1953-го, загинули.
27 квітня 1953 р. Петро Мельник—«Хмара» разом з Іваном та Антоном йшли на зв’язок з українським підпіллям. На околиці села Лоєва вони натрапили на чекістську засідку, у нерівному бою загинули героїчною смертю, останню кулю залишивши для себе.
Місце поховання Петра Мельника—«Хмари» не встановлено.
Герої не вмирають! Вони завжди служитимуть для молодого покоління української нації дороговказом у побудові та захисті територіальної цілісності нашої держави.
Іван Кметюк |
