Неділя, 19.05.2024, 04:31:03

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Жовтень 2023  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
 
Архів новин
Головна » 2023 » Жовтень » 3 » Брати Василики: до 81-ої річниці створення УПА
20:49:50
Брати Василики: до 81-ої річниці створення УПА

Довго не наважувалася писати про татових старших братів Ярослава і Мирона Василиків, які загинули в далеких 1940-х роках. Видавалося, що нескромно, та і родинні історії й переживання не хотілося виставляти назагал. Але обірване в такому молодому віці їхнє життя –подвиг (хоч, впевнена, таких гучних слів вони не любили), який не маємо права забувати, адже кожна така історія – маленький крок до Української державності. Для мене Ярослав і Мирон, яких ніколи не бачила, – це розповіді тата про їхні веселі дитячі пригоди, це давні знимки, на яких вони втрьох – усміхнені й дружні, а також маленькі дитячі в’язані рукавички Ярослава, які бабця зберігала в шкатулці й часом діставала, показуючи нам, внучкам. А ще, вона не дозволяла вписувати імена своїх старших синів на заупокійну Службу Божу – вірила, що живі.

Насправді, родина не знала долі Ярослава і Мирона, а те, що склали присягу й вступили в ряди УПА, як зрештою зробив і тато в 1944 році, – нам з сестрою не розповідали. Вже на бабциній могилі тато зробив напис і про своїх братів, зазначивши дату смерті – 1945. Ця табличка є до сьогодні, хоча справжнє місце їх поховання нам тепер відоме.

Мій тато, відбувши 8 років каторги і 4 заслання за те, що хотів жити в незалежній Україні, до проголошення незалежності не дожив. А з першим подихом свободи почали раптом відкриватися не лише невідомі нам сторінки минулого держави і краю загалом, а й історії окремих людей – зник страх, і правда, замовчувана і приховувана так довго, виливалася, поширювалася, заповнювала «білі плями» невідомості. Саме тоді завдяки незабутній коломиянці Лідії Біль, косівській підпільниці Дарії Кошак та мешканцям Городенківщини й Коломийщини, сталося те, що зовсім недавно здавалося неможливим: віднайшлися місця поховання Ярослава та Мирона, стали відомими обставини загибелі та псевда, й навіть деякі моменти праці в підпіллі. Тож хочу цими відомостями поділитися.

На Городенківщині є село з трохи дивною назвою – Вікно. Саме тут у сільській школі впродовж близько 30 років пропрацювали Олекса, директор, та Марія Василики, зрештою тут вони познайомилися й побралися, тут народилося троє їхніх синів Ярослав (1922 р. н.), Мирон (1924 р. н.) та мій тато Володимир (1925 р. н.). З цим селом й були пов'язані наймиліші спогади тата про щасливе і безтурботне дитинство, коли всі вони були разом.

Відтак хлопці навчалися в Коломийській гімназії, після закінчення якої Ярослав та Мирон стали студентами Львівської політехніки, а Володимир, випускник 1943 року, – медичного інституту. Старший Ярослав ще в гімназії 1938-го вступив до Юнацтва, а 1940 року став членом Організації Українських Націоналістів, де своїми принциповістю, дипломатичністю, творчою думкою здобув авторитет серед товаришів-оунівців та повагу старших провідників. На звороті знимки-портрету Ярослава, що зберігається в нашому родинному альбомі, є доволі великий текст з дарчим написом невідомому товаришеві, датований 28 червня 1940 року. Завершується цей текст словами, які мене в дитинстві (а я тоді полюбляла переглядати давні світлини) трохи лякали, а тепер дуже добре їх розумію: «…Коли це пишу, чути доволі виразно гарматні стріли, а літаки безперестанку перерізують ніжносонну блакить…Це звістуни кращого завтра для нас!!! Для нашої України.

Вона пребагата на сльози й могили,

Всміхнеться ще сонцем і встане з руїни!»

Для кращого завтра України брати Василики доклали й свій внесок. У 1943 році Ярослав та Мирон пройшли вишкіл в Карпатах, відтак склали присягу вояків УПА. Ярослав на псевдо «Грім» згодом і сам вишколював повстанців, брав участь у боях. Як нам відомо, від 1945 року був провідником осередку пропаганди Коломийського окружного проводу ОУН, працюючи у підпіллі на Коломийщині та Косівщині. Дарія Кошак на псевдо «Христя» згадувала, що осередок виготовляв літературу на всю Коломийську округу і Буковину, видавав газету «За волю» (редактор Я. Василик), численні листівки та бофони. Восени 1945 року члени осередку влаштувалися на зиму у Спасі, мешканці якого самі брали активну участь у визвольній боротьбі, й усіляко допомагали повстанцям. Сюди ж був направлений тоді й Мирон на псевда «Скаба» та «Роман», який перед цим перебував у с. Шепоті. Можливо, саме в той період Ярослав склав повстанську колядку, яку моя мама записала зі слів пані Дарії. Подаю цю колядку в дещо скороченому вигляді:

Нова кривда стала

Всіх засумувала,

Дика орда із-зі сходу

До нас завитала.

Стала панувати

Свій лад проводжати

Всіх героїв України

По тюрмах саджати.

Тому ми беремо

Всі у руки зброю,

Щоб це рабство повалити

І здобути волю.

Бо ворог не знає

Ні сліз, ні ридання,

Тільки пімста і відплата

Його спам’ятає.

Допоможи, Боже,

Це все перебути

Нашій неньці Україні

Воленьку здобути.

А в червні 1946 року група повстанців на чолі з «Громом», підшукуючи задля безпеки інше місце розташування осередку, потрапила в засідку. Було це в Крушнику – між Стопчатовом і Спасом. В бою, що зав'язався, Ярослав отримав поранення в ноги, відступати не міг, просив його залишити. Побратими «Грома» або ж ті, хто був свідком цього бою, склали навіть вірш, який мешканці села зберегли в пам’яті через багато років:

З вівтірка на середу

Сталася новина

На Крушнику вбили

Дорогого сина

Ой, дістав він кулю в ноги

Не міг він втікати

Крикнув друзям: «Я ранений

Мушу ся стріляти».

Та все таки тоді Ярослав Василик не загинув. Якимось чином йому допомогли перебратися на Городенківщину, де надійні люди переховували й намагалися врятувати, ризикуючи власним життям, пораненного та ураженого гангреною хлопця. А було це недалеко від Віконської школи, в якій продовжували навчати дітей його мама й тато. Врятувати Ярослава не вдалося – завершив він своє коротке земне життя у 1947 році, похований таємно вночі таки у Вікні біля могили місцевого священника на сільському цвинтарі. Зі слів нашої родички, дідусеві таки повідомили тоді про смерть сина, та чи справді він все знав, але більше нікому – ні бабці, ні синові Володимирові після його звільнення з таборів – нічого так і не сказав!? Ми ж про місце поховання довідалися на початку 1990-х років. Останки «Грома» перезахоронено з почестями і при великому здвигові людей 29 травня 1994 року. Але й тепер нові відомості про Ярослава Василика продовжують виявлятися у віднайдених в останні роки архівах УПА. Зокрема в записах вояка Городенківської сотні, які дивом збереглися до наших днів, він згаданий як фельдшер цієї сотні, а згідно з уцілілими документами, був нагороджений Срібним хрестом заслуги УПА.

Мирон після поранення брата залишився у Спасі й очолив осередок пропаганди. Наприкінці жовтня 1946 року він й інші підпільники облаштували нову криївку, але вернулися на старе місце сховку в садибі спаського господаря Юрія Сорича, щоб забрати звідти літературу та радіоприймачі. Було їх четверо: Мирон Василик «Роман», Степан Радиш «Сизий», теж випускник Коломийської гімназії, талановитий художник і поет, Микола Сорич зі Спаса, рідний брат господаря, та ще один спаський хлопець Василь Мотрич. Залишилися надовше на запрошення щирого селянина, який наступного дня планував заколоти свиню, тож хотів нагодувати підпільників. Переночували, допомогли в господарстві, за свіжиною засиділися допізна, й не помітили, що почав падати сніг. Вийти зі сховку вже не могли. А зранку садибу оточив загін оперативників – зрадив криївку «Самбірський», який і сам переховувався тут майже півроку. На заклики енкаведистів здаватися, повстанці не реагували, тож ті змусили спочатку побитого і зраненого господаря, а потім ще і його 9-річного сина Іванка лізти в криївку намовляти повстанців вийти. Але хлопці, подякувавши доброму селянинові, твердо стояли на своєму – «ворогові не здамося». Тоді енкаведисти позганяли людей й заставили відкопати криївку зверху, але, добравшись, побачили в ній тільки спалену літературу, понищені радіоприймачі та чотири бездиханних тіла – хлопці пострілялися, але не скорилися. Господаря Юрія Сорича більшовицька влада відправила на 10-річну каторгу, а тіла героїв, між якими був і мій вуйцьо Мирон, кілька днів лежали в рові біля школи на пострах іншим. Потім їх закопали десь під кущами в куті шкільного подвір’я. Вернувшись із таборів, Ю. Сорич таємно перезахоронив останки всіх чотирьох на цвинтарі в одній могилі з написом «Мотрич». Впродовж багатьох років могилу доглядав син господаря Іван, свідок незабутньої – трагічної і героїчної – події, що сталася на його обійсті.

Думаю, може й добре, що наша бабця – мама Ярослава та Мирона – всього цього не знала – віра в те, що її сини врятувалися за кордоном, давала їй сили жити.

У серпні 1992 року на місці загибелі чотирьох повстанців на своєму обійсті у Спасі Іван Сорич встановив пам'ятний хрест, й сотні людей взяли участь тоді у Службі Божій і панахиді.

Та життя продовжує ставити запитання: в 1990-х роках на крокві під покрівлею нашого будинку ми знайшли пачечку фотолистівок ОУН – вітання з Різдвяними Святами. Як вони туди потрапили!? Найімовірніше приховали їх з якоюсь метою саме Ярослав або Мирон, а може й мій тато, але, пройшовши каторгу і висилку, забув про сховок? Так, чи інакше, ці листівки були в нашому домі навіть тоді, коли в ньому в повоєнні роки примусово поселили радянських офіцерів та службовців. Хіба це не диво?! Як і те, що таки вдалося дізнатися долі старших братів мого тата Ярослава і Мирона.

Отже, як не знищував, оббріхував та перекручував радянський режим повстанський рух 1940 – 1950-х років, як не намагався стерти з пам'яті імена його учасників і будь-яке матеріальне свідчення про нього, правдива історія збереглася, збереглися й документи, численні світлини та інші матеріали, які й надалі досліджують і вивчають науковці.

Тисячами подібних історій, тисячами життів й дотепер продовжує вимощуватися важкий і довгий шлях до правдивої незалежності нашої держави. Та знову приходять на думку слова про Україну, написані колись Ярославом Василиком на звороті знимки:

«Вона пребагата на сльози й могили,

Всміхнеться ще сонцем і встане з руїни!»

 

Наукова співробітниця 

Музею історії міста Коломиї 

Мирослава Кочержук


Переглядів: 47 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024