Гарне враження
Що відомо про Івано-Франківськ? Гостям обласного центру Прикарпаття здебільшого розповідають офіційні версії його заснування і розбудови, акцентують увагу на пам’ятках архітектури національного значення, показують будівлі ратуші, катедри, художнього музею та в’їзну браму до колишнього палацу Потоцьких, проводять екскурсії центральною частиною міста. Мешканці міста знають про його історію трохи більше, а місцеві, з діда-прадіда станиславівці, – ще більше. Походження, заснування і розвиток міста вивчають історики та краєзнавці. Івано-Франківськ популяризують серед туристів, проводять їм екскурсії, переповідають легенди і бувальщини, розказують про архітектуру, історію будівель і вулиць. Адже наше місто й справді має чим пишатися і славиться своєю вишуканою архітектурою. У сучасному Івано-Франківську налічується п’ять пам’яток архітектури національного значення та 555 – місцевого значення.
Ми й так знаємо, а приїжджі відзначають, що наше місто невелике, компактне і гарне. Найбільше їх зачаровує архітектурна краса міста, яка, як відомо, складається з вражень від середовища, будівель та оформлення і яку місцеві у своїх щоденних клопотах, можливо, навіть не завжди помічають. Тож «Західний кур’єр» вирішив нагадати про найкрасивіші будинки міста, а скласти їх своєрідний рейтинг нам допоміг начальник відділу охорони культурної спадщини міськвиконкому, архітектор, член історико-краєзнавчого об’єднання «Моє місто» Ігор Панчишин. Кому ж як не йому знати, як формувалася забудова міста і чого вартує той чи інший будинок?

Ідеальне місто
Загальновідомо, що Станіславів на землях колишнього села Заболоття виник як шестикутна фортеця за принципами радіально-кільцевого планування так званого ідеального міста у 1662 році. За легендами, засновник фортеці Андрій Потоцький начебто особисто йшов за плугом і розмічав її майбутні межі. «Потоцький мав досвід, він знав, чого хоче, хто буде проектувати, хто буде будувати, як це все має виглядати і для чого, тому це все було легко і правильно», – каже І.Панчишин. За його словами, принципи так званого ідеального міста придумали в Італії. Французи ж містобудівну науку розвинули і довели до алгоритмізації.
Згодом засновник міста-фортеці вирішив збудувати собі нову резиденцію, відому як палац Потоцьких. Зі зведенням позаду ще двох бастіонів фортеця стала восьмикутною.
Життя тривало, розвивалися передмістя і виникла потреба розширення міста. За Австрії фортецю ліквідували, мури розібрали, продовжили промені вулиць далеко за колишнє місто і аж там звели будівлі. А потім освоєння земель йшло у зворотному напрямі – від околиць до центру. Ще одним поштовхом до подальшого розвитку міста стала побудова залізниці. «Це були перспективні речі, завдяки яким місто розвивалося», – каже І. Панчишин.
28 вересня 1868 року на вулиці Липовій виникла так звана «Мармулядова пожежа», згоріли 260 будинків. «Випадковість, але так мало бути, – коментує І.Панчишин. – Більшість будинків були дерев’яними і згоріли. Після того перебудували фактично весь центр міста. Більшість теперішніх найстаріших будинків, які дожили до нашого часу, перебудовані чи побудовані саме після «Мармулядової пожежі».
Бурхливі розбудову і розвиток міста за Австрії припинила Перша світова війна. Після війни Польща намагалася швидко відновлювати зруйноване і будувати нове. «З’явився функціоналізм, конструктивізм. Польща використовувала досвід Чехії, яка, своєю чергою, була, практично одним із законодавців стилів і активно використовувала австрійський будівельний досвід, – каже І.Панчишин. –  За так званими «чеськими проектами» забудовувалися цілі вулиці. Будинки були досить технологічними. Будівництво йшло швидкими темпами, але знову почалась війна».

Нова епоха
З СРСР прийшла нова епоха, і перед містобудуванням стояли нові завдання. Тоді хотіли зруйнувати минуле і побудувати новий світ. Івано-Франківськ став закритим військовим містом, почалася індустріалізація, будівництво заводів військово-оборонного комплексу. Змінився демографічний склад міста. Багато людей загинули під час війни. Потім місцеві мешканці зазнали репресій, депортацій. Їм на зміну прийшли люди з провінції, з довколишніх сіл і районів, робочий клас, який будував уже згадані заводи і працював на них. Їм було потрібне житло. Прості, типові, масові житлові будинки, які й визначили подальшу розбудову міста. «Багато старих районів міста, які розвивалися і жили своїм життям, були знищені, – каже І.Панчишин. –  Натомість створювалися нові великі мікрорайони. В СРСР почали розвивати панельне будівництво, заборонили монолітний залізобетон. Звичайно, простіше побудувати завод, на якому випускати панелі різних типорозмірів і вже з них, як з конструктора, складати будь-які композиції типових будинків. Тому за часів СРСР архітектурою швидше можна вважати самі комплекси заводів, які могли мати хоч якусь індивідуальність, ніж централізовано спроектовані і побудовані масові серії житлових будинків».
Втім на Прикарпатті у ті часи з’явився так званий «Гуцульський стиль».  Але І.Панчишин говорить про нього так: «До простих панельних конструкцій додавали дерев’яних елементів. Вони конструктивно ні на що не впливали, нічому не заважали, нічого нового не давали. Хоча справжня гуцульська архітектура дуже тонка і пропорційна».
«З 90-х років минулого століття у світі розпочалась нова архітектурна епоха, а у нас у місті за часів незалежності України почалась спонтанна і хаотична забудова,  – каже І.Панчишин. – Будують багато, але все це не відображає сучасну епоху. Навпаки, з’являються якісь ретроградні речі. Декорування різними і часто несумісними елементами різних епох. Можна сказати, що є якісь симпатичні речі, але все одно вони вторинні і з абсолютно архаїчних матеріалів. Хоча у світі з’являються нові матеріали і архітектурні рішення, у нас ідуть найдешевшим шляхом з метою заробляння швидких грошей».

Найстаріший будинок
Рейтинг знакових будівель відкриває двоповерховий будинок №14 на вул. Галицькій, зведений у 1737 році. Це найстаріший житловий будинок міста. За словами краєзнавця, члена історико-краєзнавчого об’єднання «Моє місто» Михайла Головатого, це так званий «будинок хорих і калік», який належав до парафіяльного костелу. Тут діставали притулок заслужені воїни, жебраки, старці і каліки. За це вони мали прислуговувати у костелі. У різні часи тут мешкали 10-20 осіб.
М.Головатий також додав, що на першому поверсі колись розташовувалося похоронне бюро, яке навіть найбіднішим мешканцям міста обіцяло поховання «за четвертим класом».
«Цей будинок зберігся до наших днів майже у первісному стані, і будинків того часу у місті більше нема», – каже І.Панчишин. Це так званий причілковий будинок. Причілок – гостроверхий фронтон двоскатного даху. Така традиція прийшла до нас з Європи, коли будинки будували за нормами так званого першого плану. Тоді існувало «право двох вікон» – будинки могли мати лише два вікна по фасаду і довге приміщення вглиб. Дах був покритий етернітом – колотим сланцем.
«Основне в цьому будинку – це оцей простий причілковий дах і барокові склепінчасті конструкції. Будинок практично не має оздоблення. Він сам по собі зразок доброї архітектури, суто стильовий, точний, оригінальний, автентичний», – наголошує І.Панчишин.     

Імпозантні атланти
Будинок з подвійною нумерацією 7-9 на вул. Мазепи, за словами І.Панчишина, характерний приклад віденського неокласицизму зі всіма притаманними йому принципами. «Симетричне розчленування, парадний центр, фронтон, всі скульптурні деталі виконані дуже якісно, класично, імпозантно, – продовжує І.Панчишин. – Тут теж фактично все збереглося. Тільки мешканці почали замінювати столярку, хоча вона й добра, і перший поверх зіпсували всілякими магазинчиками та їхніми вивісками».
А ось достовірної інформації про будівництво цього будинку, за словами М.Головатого, дуже мало. Відомо, що у 1910 році його власником був такий собі Абрагам Готтфрід, який, очевидно, і побудував цей будинок на місці двох давніших. Ймовірними архітекторами будинку з імпозантними атлантами, за припущенням М.Головатого, можуть бути Феліціян Баян або  Ян Кудельський. Прикраси ймовірного авторства М.Бринського. У будинку у різні часи також розташовувались перша «Просвіта», ресторан з промовистою назвою «Атлант», відділення дитячої бібліотеки та аптека. Тепер їх змінили різноманітні магазини.
Між іншим, комунальне підприємство «Єдиний розрахунковий центр» зараз розробило проект ремонту і реставрації його фасаду.
Люксусова кам’яниця Гаусвальда
Наступна у рейтингу – відома кам’яниця Гаусвальда на вул. Незалежності, 11. За словами М.Головатого, це другий п’ятиповерховий будинок міста. Він належить до найкращих, так званих «люксусових», будинків австрійського періоду, з усіма зручностями і одним із перших у місті ліфтом. Його зводили на замовлення власника фірми металовиробів і зброї Карла Гаусвальда за проектом Фридерика Януша. Будинок був готовим до заселення влітку 1913 року, але магістрат спершу відмовив власникові у концесії на замешкання, бо той, відступивши від плану, самовільно добудував п’ятий поверх від теперішньої вулиці Вітовського.
Цей будинок теж дійшов до нашого часу майже у первісному вигляді. Лише з даху зникли масивні стовпчики і втрачено купол – кутову шоломовидну вежу.
«Будинок зводився за найсучаснішими на той час технологіями з залізобетонним каркасом і монолітними перекриттями, – каже І.Панчишин. – Говорять, що це функціоналізм. Є залишки сецесії і арт-деко. Холодні, спрощені, монументальні поверхні, скульптурні зоображення другого поверху символістичні, ар-деко і неоампірні монументальні на верхньому ярусі (так званий стиль – Нова Польща). Металеві поручні, мощення плиткою, мозаїчним бетоном. У поганому стані, але збереглись автентичні світильники. Здається, в робочому стані ще старі жалюзі».
У дорадянські часи на першому поверсі розташовувалася торгова фірма власника будинку Гаусвальда. У 1930-х роках частину будинку з входом із вул. Вітовського займала філія Львівського вищого музичного інституту ім. Лисенка.

Груба привабливість
Знайти виразну ілюстрацію архітектури радянської епохи було не просто. Думки експертів щодо цього різні. Як уже згадувалося, за часів СРСР будівлі зводили за централізовано розробленими типовими проектами, і вони були позбавлені індивідуальності. (Одразу пригадується кінофільм «Іронія долі, або З легкою парою», а особливо його мультиплікаційний початок, який вдало характеризує підходи до тогочасної архітектури). І все ж багато хто вважає, що кращим зразком радянської архітектури можна назвати дев’ятиповерхову висотку телефонної станції на теперішньому Вічевому майдані авторства Володимира Лукомського.
«Це досить груба архітектура, але в цьому і її привабливість, – каже І.Панчишин. –  З простих стандартних типових елементів, бетону, металевих конструкцій, навісних панелей зробили прямокутник, який завершив композицію пошти і став домінантою, яка зібрала цю площу і всі будинки на ній поставила у свій масштаб. Мінімальними засобами досягли максимально виразного архітектурного ефекту».
«Пошта сама по собі унікальна і красива споруда 1938 року, – продовжує І.Панчишин. –  До неї добудували подібне продовження, яке, за законами композиції, завершили висоткою. Містобудівельно вона поставлена добре. Архітектурно це мінімалістична споруда, яка нагадує конструктивістські речі. Фактично, з простих речей зробили річ, про яку можна сказати, що вона представник свого часу, своєї епохи».
Ще одним цікавим проектом радянської архітектури І.Панчишин називає споруду критого ринку на вул. Дністровській. «Це унікальна конструктивна річ. Оці гофровані складки – це спосіб перекрити великий простір, який потребував високого рівня знань теоретичної механіки, будівельної фізики і конструкції. Це унікальний розрахунок. Пригадую, що державна комісія навіть боялася приймати ринок в експлуатацію. Боялися, щоб не завалився».

Пластичний фасад
Хоч зараз у місті будують багато, але яскравих прикладів архітектури, які б відповідали своєму часові і сучасній епосі, теж мало. Здебільшого будують так, як і сто років тому –  фундамент і цегляні стіни з дірками вікон. У кращому випадку каркас роблять із залізобетону. Це технологічно швидше, він міцніший. А ще дає можливість самовільних надбудов, витримуючи непередбачені проектом зайві поверхи і мансарди.
«Будівельні технології пішли далеко вперед, – каже І.Панчишин. – З’являються нові будматеріали з новими властивостями, які дають можливість робити тонші конструкції, оболонки, виноси, карнизи, інші просторові речі, краще освоювати простір. Але те, що у нас з’являється як свіже, у світі давно пройдений етап».
Серед усіх зданих в експлуатацію новобудов увагу, за словами І.Панчишина, привертає житловий комплекс на вул. Мазепи, 72, останню чергу якого зараз добудовують. У ньому ідею Володимира Ідака втілив архітектор Іван Василинюк. «Архітектори не побоялися робити пластичний фасад, а це складно. Тут знайдено простий хід з елементів простих, але дуже виразних, – каже І.Панчишин. – Пластичний фасад завершує архітектурне середовище. Він з блискучих поверхонь, які його дематеріалізують. Будинок велетенський, але виглядає не масивним, а легким. Його висота і пропорції відповідають середовищу».
Крім цього житлового комплексу, І.Панчишин  згадав про маленький будиночок на вул. Грушевського, 11 за проектом Назара Ігнатюка на місці колишнього павільйону. «Він маленький, але дуже характерний, виразний і пропорційно правильний. Все зроблено з простих матеріалів, зі смаком, точно і відповідно до сучасності. Він досконалий. Ніхто не може заперечити, що він поганий, – каже І.Панчишин. – Більш гармонійної споруди у Івано-Франківську нема».

Стах МІРЧУК