Яскравою сторінкою в історії українського мистецтва стали досягнення церковної (сакральної) архітектури Галичини кінця ХIХ — поч. ХХ ст. Шлях до цих успіхів проходив крізь важкі випробування і був перерваний через політичні обставини ще в XVIII столітті, коли Галичина 1772 року ввійшла до складу Австрійської імперії. Якщо на дерев’яне будівництво ці політичні зміни мали невеликий вплив, то в мурованій церковній архітектурі був нав‘язаний і панував до першої половини ХIХ ст. так званий терезіянський тип споруд, витворений австрійським будівельним урядом. Це були церкви костельного «стилю», розроблені для греко-католиків. Подавались вони для громад з вимогою обов’язкового виконання. У другій половині ХIХ ст. із зростанням національної свідомості українців Галичини появляються спроби створити нові архітектурні типи сакральних споруд, які б базувались на наших національних традиціях. Найяскравішим виразником цих настроїв був Василь Нагірний — видатний архітектор і громадський діяч, творець новітньої галицької школи сакрального монументального будівництва. За його проектами на західноукраїнських землях було збудовано багато церков, зокрема і на території теперішньої Івано-Франківської області. Василь Нагірний (1848—1921 рр.) народився в селі Гірне в селянській родині. Навчався у реальній школі в Стрию і Львові. В 1871 р. був прийнятий до Львівської «Технічної Академії» (Політехнічний інститут). Швидко звернув на себе увагу викладачів, які посприяли тому, що він дістав стипендію намісництва та виїхав у тому ж році на навчання до Швейцарії. Вчився на відділі будівництва Федеральної політехнічної школи в Цюріху, яку успішно закінчив з дипломом інженера-архітектора 1875 року. Але залишився в Цюріху на стажування, де працював на різних посадах в архітектурних бюро, зокрема в кантональному уряді. Загалом у Швейцарії В. Нагірний пробув 11 років.Після повернення до Львова починається його наполеглива, самовіддана праця. Вона розвивається двома взаємодоповнювальними напрямами — як архітектора в прямому значенні цього слова, так і архітектора, будівничого громадських об’єднань, покликаних змінити життя на краще його пригнобленим землякам — у переносному. Свою діяльність у першому напрямі В. Нагірний розпочинає з поїздки до Києва, де вивчає тамтешні історичні будівлі і храми. Відвідання давньої української столиці дуже вплинуло на всю його архітектурну творчість. Усвідомлюючи галицьких русинів єдиним народом із наддніпрянцями, В. Нагірний у засадах творення нового церковного, питомо ураїнського стилю старається спертись на київське будівництво княжих часів, підкресливши тим єдність галичан з усіма українськими землями і разом з тим духовний зв‘язок з Візантією. Василь Нагірний, безумовно, був також добре обізнаний з досягненнями західноєвропейської архітектурної думки. При виробленні власної концепції будівництва українських церков використав ці напрацювання, але критично, синтезуючи та узгоджуючи їх з місцевими традиціями. Наприклад, основою при розробці проектів дерев’яних церков для нього послужили чудові традиції бойківського сакрального будівництва, яке дало світові шедеври дерев‘яної архітектури. Крім того, враховував і економічний чинник — обмежені матеріальні можливості сільських громад у Галичині. Успішним початком діяльності Нагірного-архітектора в Галичині була побудова церкви за його проектом у Новому Яричеві під Львовом. За це при її освяченні в 1890 р. отримав медаль від митрополита Сильвестра Сембратовича. Тодішня преса повідомляла, що 1902 р. у селі Гічва (тепер Польща) була споруджена сота церква за проектом В. Нагірного. В подальші роки, коли за його проектами було вибудовано двохсоту церкву, — від тодішнього Папи Римського він одержав спеціальну нагороду. Церкви Василя Нагірного розсіяні по всьому просторі Галичини – теперішніх Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях, у східних воєводствах Польщі, на Буковині та в Румунії. На нинішній території Івано-Франківщини споруджено близько 30 церков за проектом В. Нагірного (це ті, що мають якесь документальне підтвердження про своє походження). Проте їх могло бути значно більше, бо часто будували церкви, використовуючи існуючі вже проекти, не завжди питаючи згоди автора. Прообразом багатьох дерев’яних храмів, зведених за кресленнями В. Нагірного, стала церква Собору Пресвятої Богородиці в селі Ракові Долинського району (1888 р.). Роботу над її проектом було закінчено в 1885 р. Відомо, що того ж року Нагірний відкрив у Львові своє архітектурне бюро, яке, між іншим, було центром усіх його творчих досягнень упродовж довголітньої праці. З огляду на дату заснування бюро проект церкви для Ракова був чи не першим успішним твором, в якому В. Нагірний втілив у життя основи своєї концепції нового типу дерев‘яного храму. На підтвердження думки, що саме ця церква була особливим, програмним задумом в його архітектурній діяльності, свідчить ще така деталь: В. Нагірний створив два варіанти її проекту (вони збереглися), які суттєво різняться між собою. В них прочитується хід його думок: у першому видно початкові уявлення, якою повинна бути дерев’яна церква, у другому вже внесено багато змін і доповнень. Його і було взято за основу при будівництві. Загалом ідеї та пропозиції обох варіантів проектного задуму більшою чи меншою мірою трансформувались в одне ціле при спорудженні храму. Церква Собору Пресвятої Богородиці в Ракові — це зрубної конструкції, хрещата в плані будівля з гранчастими раменами і вівтарем з двома захристіями по боках. Наву (середхрестя) вінчає велика наметова баня з ліхтарем. Кінці гребенів дахів акцентовано чотирма вже меншими ліхтарями. Внутрішній простір церкви розкривається у висоту і є величним та світлим; всі об’єми єднаються з банею високими арками-прорізами і розкриті у висоту до зеніту купола. Формотворчі ідеї, які реалізував В. Нагірний при спорудженні церкви в Ракові, лягли в основу інших типів сакральних дерев’яних будівель. Яскраві приклади архітектурного стилю В. Нагірного в його дерев‘яних церковних будівлях можна бачити в різних районах Івано-Франківщини: у Завадці (Калуський район, 1887 р.), Рожнятові (1890 р.), Перегінську (Рожнятівський район, 1893 р.), Палагичах (Тлумацький район, 1896 р.), Потоці (Рогатинський район, 1898 р.), Підгірках (Калуський район, 1899 р.), Солотвині (Богородчанський район, 1904 р.), Торговиці (Коломийський район, 1906 р.), Чортівці (Городенківський район, 1906 р.), Коростовичах (Галицький район, 1910 р.), Пшеничниках (Долинський район, 1911 р.) та інші. В Перегінську на Рожнятівщині збереглась ще одна дерев’яна церква, але вже п‘ятиверха (1885 р.). Вона представляє рідкісний тип таких храмових споруд В. Нагірного, що зберігся лише тут і в сусідньому Небилові (1887 р.). Зате п’ятикупольні церкви частіше зустрічаються в його мурованих спорудах. Їх на теренах Івано-Франківщини значно менше, ніж дерев‘яних, але це ті будівлі в творчій спадщині архітектора, в яких особливо виразно проявився його авторський почерк як творця новітнього національного стилю в сакральному будівництві Галичини. До найстаріших мурованих храмів Василя Нагірного на Івано-Франківщині відомих на сьогодні, належить церква Різдва Пресвятої Богородиці в Долині, зведення якої розпочалося 1891 р. і тривало п’ять років. Це велика, як на той час, п‘ятикупольна споруда. В плані (32мх32м) вона складається з тринефного об’єму, видовженого вівтаря з невеликими захристіями з боків та витягнутого бабинця, що, як і вівтар, є однакової ширини із середнім нефом. Чотири могутні пілони (опори) тримають розгалужену систему склепінь з головним куполом у центрі і чотирма меншими куполами над пониженими бічними просторами. За такими ж стильовими принципами споруджено церкву Св. архістратига Михаїла в Калуші (1904—1913 рр.). Вона теж п’ятикупольна, аналогічного тринефного плану, є схожість і в оформленні фасадів. Але церква в Калуші більша, складніша і багатша за своїм архітектурно-декоративним вистроєм. Основні принципи і творчі засади щодо творення нового напряму в розвитку національної сакральної архітектури Галичини, котрі заклав Василь Нагірний, продовжили його сучасники, зокрема син Євген Нагірний (1885—1951 рр.), який успішно працював і на теренах теперішньої Івано-Франківської області. Великомасштабною і значимою була праця Василя Нагірного в організації та розбудові суспільно-економічного, політичного і культурного життя Галичини. Ще з Цюріха він дописував до львівських газет «Правда» і «Діло», і в своїх публікаціях розвивав власну економічну програму. А її він створив під враженням господарських досягнень Швейцарії, найпрогресивніших у тогочасній Європі, щоб пізніше перенести цей досвід на галицький ррунт, вказуючи своїм землякам, яке важливе значення має економічна складова у їх нелегкій боротьбі за соціальний і політичний поступ. Закликав провідників народу перестати раз у раз просити допомоги у Відні: «Ждати довше на милостиню та писати меморандуми встидно для живучого народу, пережившого муки пекельні, а не упавшого під натиском судьби. Будучність в наших руках!». В. Нагірний виступає як талановитий організатор і натхненник багатьох суспільно-економічних установ, широковідомих у Галичині та поза її межами об’єднань з центром у Львові: «Народної торгівлі», «Дністра», «Зорі», «Сокола», «Ремісничої Бурси», «Труду», «Народної гостинниці» та інших. Вони тісно пов‘язані з діяльністю В. Нагірного, для яких він був ідейним батьком і довголітнім провідником. Крім того, був членом головного виділу «Просвіти»; разом з Іваном Трушем та Юліаном Панькевичем заснував у Львові перше об’єднання українських художників — «Товариство для розвою руської штуки»; був організатором його першої виставки у 1898 р. Тривалий час працював головним редактором газети «Батьківщина». Вся діяльність Василя Нагірного як за духом, так і за змістом була громадською, що би він не робив. Як організатор громадських об’єднань усвідомлював їхню необхідність в умовах тогочасної ситуації в Галичині, коли допомогти українцям, крім них самих, було нікому. Причину і наслідки такого стану речей В. Нагірний бачив зблизька, здійснюючи поїздки в різні кінці галицьких земель у зв‘язку з будівництвом церков. Там на місцях — у селах і містечках, спілкуючись з українськими громадами, вів розмови не лише про побудову храмів. і, безумовно, міг багато в чому допомогти, адже вся діяльність його була спрямована на допомогу людям, серед яких жив і творив. Як, наприклад, у Долині, де в час будівництва там його церкви, як повідомляють тогочасні письмові джерела, «поважний круг українців» висунув кандидатуру Василя Нагірного послом до сейму від Долинського округу. Це про щось свідчить. Долиняни висували найавторитетнішу людину, яку знали і якій вірили. Зв’язок із цим містом не припинявся й надалі. Не випадково його син, Євген Нагірний, у 1921 р. переїхав із сім‘єю в Долину, де працював керівником будівельного бюро, яке займалося післявоєнною відбудовою. Творча праця Василя Нагірного, його архітектурна спадщина — унікальне явище в сакральному будівництві України, і не тільки. Адже в історії культури християнського світу навряд чи можна ще знайти аналогічний приклад, щоб одна людина так багато зробила в галузі храмового будівництва. Його оригінальні «нагірнянські» церкви можна впізнати за характерними ознаками, як іноді розпізнають автора не підписаного живописного чи іншого твору мистецтва за його своєрідним, лишень йому властивим почерком. Олексій ФРИЩИН. Мистецтвознавець
|
