Галич другої полов. XIV – першої половини XX ст., перебуваючи у складі різних держав, зберіг певні особливості давньої княжої столиці: місто виконувало функції адміністративного та торгового осередку, було поліетнічним релігійним центром кількох конфесій та віровизнань, який складався із різноманітних громад: римо – та греко-католиків, православних, юдеїв, караїмів та протестантів.
Наприкінці XVIII ст. (згідно плану Маховича, 1795 р.) у Галичі було шість сакральних споруд, три з яких за матеріалом будівництва були дерев’яними. Жоден із дерев'яних храмів до сьогодні не зберігся: караїмська кенаса згоріла в 1830 р.; синагога знищена пожежею в 1884 р.; церкву Святого Миколая розібрано на поч. 1960-их рр. В подальшому мурований караїмський храм разом із церквою Св. Миколая фактично стали «жертвами» радянського атеїстичного режиму – і були розібрані за рішенням партійного керівництва.
Для локальної історії Галича є важливим дослідження церкви Св. Миколая як цікавого зразка сакральної дерев'яної архітектури поч. XVIIІ – другої пол. ХХ ст.
І. З історії церкви та її громади
Перша згадка про храм на досліджуваній території стосується давнішої дерев'яної споруди грецького обряду, яка вперше згадується в поборовому реєстрі за 1515 р. як церква «Міkuliwska».
Із записів аматора-дослідника історії Галича священника О. Левицького ми дізнаємося, що в 1602 р. святиню відвідав Ієремій Тисаровський (роки життя 1570-1641), архієрей Константинопольської православної церкви, єпископ Галицький, Львівський та Кам'янець-Подільський.
Відомо, що давній храм зазнав значних руйнувань у вересні 1676 р., внаслідок нападу турецько-татарського війська на місто. Наступного року у жовтні – листопаді відбувалася реставрація церкви, а згодом у ній розпочалися богослужіння. На ремонт споруди Євдокія Юрчиха пожертвувала понад 40 злотих.
Майже через два століття, в 1702 р. на цьому місці був побудований храм Св. Миколая. Його будівничим стала місцева громада, в період священнослужительства о. Василя з роду Горбачевських, який бере свій початок із с. Завалів, що на Тернопільщині. В інших писемних джерелах подається друга дата будівництва – 1720 р.
У 1761 р. до парафії церкви Св. Миколая належало 214 парафіян, які проживали в 56-ти будинках.
В 1765 р. у Галичі, окрім церкви Св. Миколая, було ще два християнські храми, до яких загалом відносилося 120 вірян.
Згідно записів місцевого священника Петра Горбачевського (роки життя 1728-1790 рр., висвячений в 1754 р.) дізнаємося, що на початку XVIII ст. храм було підтоплено водою (через підняття рівня ріки Дністер), яка сягала висоти колін. У 1783 р. подібна ситуація повторилася.
У 70-80 р. XVIII ст. у святині відбувалися надприродні явища. Так, 17 червня 1772 р. ієрей Петро Горбачевський, парох церкви, в неділю після літургії, читаючи акaфіcт перед Ісусом Христом, відслонивши образ, побачив, що з правого ока показалися водяні краплі: три із самої зіниці, а одна нижче другої. 23 червня того ж місяця в суботу, священник побачив на образі шість інших крапель, окрім трьох попередніх – з того ж ока, поруч носа. Одні як насінні зерна, а інші – як просяні. Ці знаки були засвідчені священником Пантелеймоном Козелківським (висвячений в 1761 р.), к. Лукашевичем, парохом Михаїловським.
Наступна подія відбулася 2 червня 1782 р. – у четвер читав акафіст парох Петро Горбачевський перед Спасителем, відслонивши образ, побачив великі водянисті краплі на Євангеліє, яке тримав в руках Спаситель. Свідками цього явища були: пан Русовецький, пан Лукашевич, пан Соболевський, субделеґати та все братство.
За спогадами священника О. Левицького станом на 1879 р. церква перебувала у доброму стані. Дзвони на дзвіниці датувалися 1749, 1752 і 1717 рр. Перед цісарюванням Йосифа ІІ (роки правління 1780-1790 рр.) при храмі був самостійний настоятель. Отже, із цих записів виходить, що до 1780 р. храм був самостійним, а після цього він став філіальним.
Одна із перших офіційних згадок про те, що церква мала статус дочірньої при храмі Різдва Христового датується лише 1832 р. Настоятелем святинь тоді був о. Корнелій Левицький (1788-1864 рр., висвячений в 1818 р.). Загальна кількість парафіян у громаді становила – 940 осіб, а при храмі Св. Миколая – 200. У 1840-х рр. кількість вірян при церкві Св. Миколая нараховувала дещо більше як 300 осіб (1840 р. – 318 осіб, 1844 р. – 325, 1845 р. – 339).
Цікаві факти щодо історичності місця знаходження та реставраційних робіт відносно храму наводить відомий дослідник Галича Антон Петрушевич (1821-1913 рр.). Згідно його записів «…при реставрації близько 1870 року відкрито під помостом шість кельтів…».
Всі вони були мідні, невеликого розміру. Зображення сокирок – кельтів були надруковано у збірнику присвяченому річниці смерті російського археолога Олексія Уварова (1824-1884 рр.).
Згідно матеріалів львівської газети «Українське слово» відомо, що у серпні 1917 р. частина міста Галича була зруйнована військовими діями, а дерев’яну церкву Св. Миколая було розібрано.
На фотографіях, датованих 1916-1917 рр., храм зафіксовано вцілілим. Не виключено, що частково матеріал (двері, вікна та ін.) із святині міг використовуватися для військових та побутових потреб – як це практикувалося у воєнні часи. Вдалося віднайти архівні справи, в яких зазначено, що у роки Першої світової війни було завдано значних пошкоджень греко-католицькому пробоству: зокрема, його будинку та декільком господарським будівлям (хліву, стайні, стодолі та іншим), вартість збитків оцінювалася у 54 000 корон; разом з тим, в архівній справі не згадуються збитки завдані церкві Св. Миколая.
До 1946 рр. споруда знаходилася у користуванні греко-католицької парафії, а з 1946 р. (після Львівського собору) і по 1960 – ті рр. нею опікувалася місцева православна громада, яка за використання храму сплачувала податок. Богослужіння в церкві у даний період проводилися раз на рік (19 грудня – на храмове свято) і тривали до 1960 р. Згодом релігійну громаду було перереєстровано і вона була долучена до громади храму Різдва Христового.
Згідно наказу №1708 від 17 жовтня 1955 р. Міністерства культури УРСР «Про заходи посилення керівництва та контролю за справою обліку і охорони пам’ятників історії, археології та мистецтва» до переліку пам'яток Станіславської області входили наступні об’єкти міста Галича: руїни Галицького замку, охоронний №84; костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, охоронний №86 (тепер в цьому перебудованому і пристосованому приміщенні знаходяться Галицький народний дім та Галицька публічна бібліотека); пам’ятник мешканцям м. Галич, які боролися проти імперіалістичної війни 1914 р. (відомий на даний час під назвою – пам’ятник жертвам Талергофу), охоронний №85; церква Святого Миколая, охоронний №87.
Проте, вже у 1958 р., згідно з рішенням Станіславського облвиконкому №475 від 21 жовтня 1958 р., храм Св. Миколая не було включено у цей перелік як пам’ятку. Відомо, що на балансі обласного відділу будівництва та архітектури знаходилися лише костел та церква Різдва Христового.
Восени 1960 р. виконавчий комітет Галицької міської Ради депутатів трудящих ухвалив рішення, щоб розібрати сакральну споруду як недіючу та таку, що перебуває в аварійному стані (акт обстеження від 29 вересня 1960 р.), а весь матеріал передати Галицькому міськкомунгоспу. Дане рішення було узгоджене на рівні виконкому Станіславської облради депутатів трудящих №243 від 13 квітня 1961 р. та засіданні Ради по справах Російської Православної церкви при Раді міністрів СРСР №7 від 17 травня 1961 р.
Ключовими факторами у прийнятті цих рішень були: церква була недіючою з 1960 р. і знаходилася в аварійному стані; споруда не мала статусу пам'ятки архітектури (про виключення її з реєстру згадано вище); згідно з генпланом м. Галич територія, на якій розміщувався храм, підлягала під забудову 12-ти квартирним житловим будинком по вул. Василя Чапаєва (тепер – вул. Святого Миколая).
У 60-х рр. ХХ ст. споруду було розібрано, а згодом із південного боку, поблизу місця, де знаходилася дерев'яна церква Св. Миколая було зведено багатоквартирний двоповерховий житловий будинок. У 2009 р., з ініціативи місцевих парафіян церкви Різдва Христового, на роздоріжжі вулиць Святого Миколая та Дмитра Січинського, була встановлена пам’ятна капличка Святого Миколая.
Станом на грудень 2025 р. каплиця являє собою квадратну у плані, металеву молитовну споруду відкритого типу. Вона стоїть на бетонній квадратній підоснові, яка оздоблена плиткою. На кутах постаменту розміщені тонкі металеві труби із кованим оздобленням рослинного характеру. У центральній частині споруди, на невеликому п’єдесталі, розміщена скульптура Св. Миколая. Із північно-західного боку п’єдесталу знаходиться зображення храму Св. Миколая (1930-х рр.), з південно-західного боку напис: «Тут в 1702 р. була побудована церква Святого Миколая», а із північно-східного боку текст: «Зруйнована в 1953 р. комуністичними режимом» (на думку авторів текст напису містить помилку в датуванні). Капличка накрита шатровим металевим дахом, над яким здіймається однораменний латинський хрест, виконаний з металу.
Козелківський Володимир
Чемеринський Андрій, Почесний краєзнавець України | 
