Із засобів масової інформації та під час поїздки на свято Трійці до Івано-Франківська, де з 1989 р. цього дня вшановують пам’ять жертв Дем’янового Лазу, довідуюсь, що з осені 2010 року біля с. Пшеничників Тисменицького району ведуться розкопки жертв репресій. Але ще більше викликало моє здивування, коли довідався що 11.06.2011 р. питання розкопок обговорювалось на засіданні сесії обласної ради, бо виявляється, що другий рік уже ведуться розкопки, а немає порушеної карної справи за фактом виявлення місця масового поховання людей і не проводиться судово-медична експертиза останків (адже постанову про проведення судово-медичної експертизи виносить слідчий після порушення карної справи). Чому вже другий рік мовчить прокуратура області? Адже відділ загального нагляду відповідно до Закону України «Про прокуратуру» за листами заявників чи за повідомленнями у ЗМІ зобов’язаний був втрутитись і привести розкопки у правове поле... Як повідомили учасники та очевидці розкопок, жертви поховано у широкій траншеї чи то у старому руслі річки кількома шарами, без ознак залишків одежі та без кульових пошкоджень у черепах чи інших місцях скелетів. Сама кількість жертв поховання вражає. Торік розкопано 170 останків, а цього року їх число, як запевняють, більш як подвоїлося... Щоб віднайти хоч якісь відомості про поховання у Пшеничниках, я переглянув свої старі записи, які здійснював під час пошуку поховань жертв репресій, будучи головою івано-франківського обласного «Меморіалу». Пам’ятаю, що ще в 1992 р. до «Меморіалу» надходили поодинокі свідчення про масові поховання у Пшеничниках. Тоді на пошуки кілька разів виїжджав активіст «Меморіалу» І. Павликівський, але пошуки були безрезультатними. Начальник івано-франківської тюрми при зустрічі розповів, що у нього в тюрмі є шафа, в якій є сотні справ на жителів нашої області. Віддати нам на ознайомлення ті справи він не міг, оскільки боявся покарання свого начальника генерала Панькова. Тоді ми з Р. Шевчуком оформили запит на обласне управління УВС за підписом голови обласної ради М. Яковини. Та відповідь Панькова від 3.06.1992 року була ухильною: «Повідомляємо про те, що в УВС немає архівних матеріалів на учасників руху опору ОУН—УПА, розстріляних за вироками та померлих під час ведення слідства у 1939—1941, 1944—1955 роках». І лише коли начальником обласного УВС став А. Француз, вдалося заглянути в таємничу шафу. Нам було передано список 531 в’язня тюрем Станіславської області, які загинули від тортур, голоду (дистрофії) та від різних епідемій в нелюдських умовах більшовицьких казематів. Дивно, що сьогоднішні івано-франківські «меморіалівці» не скористалися цим списком. Очевидно, не дійшло, адже той список, як і багато інших матеріалів, я, виїжджаючи до Києва, передав С. Каспруку. Мабуть, що з часу, коли «Меморіал» перетворили у філію політичної партії КУН, забули про статутні завдання «Меморіалу»... Все ж вважаю своїм обов’язком бодай поінформувати жителів області про їх рідних, замучених у більшовицьких катівнях. Усіх 531 в’язня арештовано за політичними статтями. В кожній папці міститься запис: прізвище, ім’я й по батькові в’язня, рік народження, місце проживання, медична довідка з записом «здоров, родєн к етапірованію», причини арешту і стаття звинувачення, дата й причини смерті, дата заповнення акта про смерть. Можна вважати, що поховання жертв біля с. Пшеничників стосується цього списку та післявоєнних репресій періоду 1944—1952 рр. Знищення в’язнів перед війною здійснювалось поспіхом і при розкопках у Дем’яновому Лазі, на старому кладовищі, біля с. Посічі, у Войнилові та інших місцях, у черепах майже кожного з останків у потиличній частині виявлено вхідні кульові отвори. Оскільки в актах про смерть 531 в’язня зазначено причини смерті «сипний тиф, туберкульоз, дизентерія», то задля обережності через спалах епідемії чекісти обрали місце для утилізації трупів у полі біля с. Пшеничників. За актами про смерть, поданими в списку, 93 значаться як померлі від сипного тифу, 101 — від туберкульозу легенів, 5 — дизентерії та 136 — від дистрофії. У решти в’язнів діагнози, очевидно, видумали чекістські медики: (мовою оригіналу) «помер на етапі», «помер від паралічу ноги», «помер від слабості всього тіла», «помер від старечої дряхлості», «помер від старечого маразму», «помер від сепсису, запалення лиця», а Павлюк Ганна Дмитрівна з с. Студінки Калуського району, як вказано, померла від «перитоніту на почві аборту». Троє в’язнів зі списку покінчили життя самогубством, а щодо одного виконано смертний вирок. Не думаю, що Пшеничники — це останнє місце поховання радянських жертв. Зовсім недавно, коли у ЗМІ з’явилось повідомлення про розкопки в Пшеничниках, мене зупинив на Хрещатику невідомий чоловік похилого віку і несподівано для мене заявив: «Я старий чекіст, знаю, що ти керуєш «Меморіалом», бачив твої передачі по телевізору. То передай своїм «меморіалівцям» в івано-Франківську, нехай розкопають поховання, де гаражі і мийка машин управління Служби безпеки біля телевізійної вежі. Там знайдете ще одне масове поховання». Можна було б на цьому завершити свою статтю, але мене найбільше турбує байдужіть обласної прокуратури. Її ми спостерігали і раніше. В 1991 р. прокуратура відмовилась порушувати справу щодо розкопок біля села Посічі, мотивуючи, що це територія військового полігона. Тоді ми майже місяць чекали, коли з військової прокуратури було призначено слідчого. Що стосується Пшеничників, то розкопки без слідчого, судово-медичного експерта і санітарно-епідеміологічної обробки останків можуть призвести й до спалаху якої-небудь епідемії в області, та й існує загроза здоров’ю учасників розкопок. Тому як заступник голови Всеукраїнського «Меморіалу» через народних депутатів буду звертатися із запитом до Генеральної прокуратури України про бездіяльність прокуратури Івано-Франківської області. Знаю, що багато сімей жителів області й досі не знають, де поховано їхніх рідних, замучених комуністичною окупаційною владою, тому в цій публікації подаю список перших 20 в’язнів з текстами тюремних записів. У наступних публікаціях «Галичини» список буде подано з продовженням та його буде розміщено на сайті «Меморіалу» www.memorialkiev.ua. Чи можна повністю довіряти поданим спискам? Можна хіба що анкетним даним. Важко повірити, що 50-літніх чоловіків була потреба призивати на військову службу в 1945-му. Важко повірити, що молодий чоловік, затриманий за ухилення від служби в армії, вже через місяць чи два помирав від туберкульозу. Як правило, на різні епідемії та хвороби списували замучених на допитах. Непоодинокі випадки, коли судили вже мертвих. Шукаючи в архіві СБУ справи на розстріляних у Дем’яновому Лазі, мою увагу привернула справа № 37058. По ній 9.06.1945 р. постановою особливої наради при НКВД за ст. ст. 54-1 «а» і 54-11 КК УРСР судили Павлюка івана Васильовича та Куриляка Івана Ільковича. Обидва молоді хлопці з с.Тулукова Снятинського р-ну, обидва воювали в УПА, а згодом вступили до Червоної армії і були арештовані. Нещасні навіть не дожили до суду. Їх закатували під час слідства. Одного — в лютому, а другого — в травні, а смертну кару їм винесли в червні 1945 р. Роман КРУЦИК, голова київського "Меморіалу" |
