Швидкий розвиток технологій у ХХІ столітті призвів до того, що більшість людей, стоячи перед вибором «ручка чи клавіатура», без вагань вибирають друге. Ми вже не можемо уявити життя без комп’ютера чи мобільного телефону, але вже легко обходимося без олівця та ручки. Проте в давні часи якісні канцтовари дуже цінувалися й коштували недешево. Яким же воно було – писемне приладдя «з прабабусиної скрині»?
Каламари, стальовки і прес-пап’є
На зламі ХІХ і ХХ століть при вивченні письма величезної уваги приділяли каліграфії та виробленню гарного почерку. Спочатку учні вчилися писати олівцем на папері чи спеціальній дощечці, а вже потім пером, яке закріплювалося на паличці. Початківці зазвичай користувалися стальовками – перами, що мали ромбовидний отвір у середині. Ці пера були твердими й призначалися для отримання початкових навичок письма, а не для вишуканої каліграфії. Більш досвідчені у письмі користувалися «хрестовками» – на такому пері розміщався маленький хрестик, звідси й назва. Ними вже можна було красивіше «вимальовувати» літери. Для особливо вишуканого письма добре підходили «рондовки» (від французького слова «ronde» – округле письмо). Таке перо було трохи скошеним, що давало можливість регулювати товщину лінії при написанні літер.
Для зберігання чорнил використовувався каламар (чорнильниця). В багатьох давніх столах та шкільних партах були спеціальні отвори, в яких розміщалися каламари, й тоді не потрібно було брати їх із собою на заняття. Чорнило до класу приносив черговий учень, отримавши його у великій пляшці від шкільного возного (завгоспа). Щоб насмішити однокласників, учні часом робили ковток із цієї пляшки. Але чорнило було дуже неприємним на смак, тому бешкетники заїдали його… крейдою. Взагалі, тогочасні школярі практично завжди ходили з вимащеними в чорнилі руками й обличчям. Зате в дорослому віці вони писали гарно і каліграфічно, що особливо цінувалося при написанні любовних листів.
З порадників для написання листів ми дізнаємося, яким канцтоварам наші предки віддавали перевагу. Судячи з таких посібників, назви канцтоварів також використовувалися у переносному значенні. Так, чорнильні плями галичани називали «жидками» за принципом подібності, адже євреї тоді здебільшого ходили у довгому чорному одязі, а найпоширенішим було саме чорне чорнило. Каламарами називали не лише чорнильниці, а й бюрократів та нудних крючкотворів.
«Навіть найкраще складений лист не справить позитивного враження, якщо буде написаний на поганому папері й неякісним чорнилом, яке сприяє утворенню плям, – читаємо в пораднику з написання листів за 1887 рік. –Найкраще брати аркуші у форматі «вісімки», але можна написати листа й на «четвірці», тобто половині аркуша. Папір не має бути затонким, бо чорнило, яке пробивається з іншого боку аркуша, виглядатиме непривабливо. Прохання до офіційних інстанцій пишуться на білому папері великого формату, який складається вдвоє. Ніколи не можна писати на половині аркуша до дуже шанованих осіб, хіба що у вас зовсім немає іншого паперу. Старайтесь уникати чорнильних плям чи так званих «жидків», перекреслювань, дописів між рядками. Колір чорнила найкраще обирати чорний. Для підсушування чорнил використовуйте промокальний папір або прес-пап’є (напівкруглий брусок із ручкою зверху і з прикріпленим знизу листком промокального паперу. – Авт.). Щоб швидко висушити чорнило, краще не посипати лист піском або, ще гірше, сміттям. А найкраще, щоб чорнило висохло самостійно».
Причини «бридкого письма»
Єдиної методики навчання письма в тодішніх школах не було, і це складало певну проблему, адже вчителі час від часу змінювалися, і кожен із них пропонував свою методику. В серпні 1902 року газета «Кур’єр львівський» аналізувала причини «бридкого письма» у дітей. Серед таких причин часопис називав відсутність умов для вправляння у письмі, зокрема замало місця. На думку автора замітки, вчитися писати краще олівцем чи грифелем на дощечці, а не на папері, а писання пером на папері дитина мусить опановувати поступово. Крім того, автор наполягав на тому, що заняття каліграфії у школі повинні відбуватися щонайменше тричі на тиждень.
У міжвоєнній Галичині для навчання дітей письма педагоги зазвичай використовували посібник Стефана Татуха «Наука ужиткового і оздобного письма», виданий у Львові в 1927 році. На думку автора, причиною малопривабливого письма були й неякісні канцтовари, тому він давав поради, якими повинні бути канцтовари для школяра: «Зошит має бути з доброго, білого і гладкого паперу. Нерівний шорсткий папір не дає проводити тонкі лінії, а чорнило розбризкується, роблячи плями. Зошит має бути в зелену чи синю лінійку, а не в чорну, бо чорний колір зливається з чорнилом, що утруднює контроль над письмом.
Перо в початковій школі використовується м’яке, з трохи затупленим носиком, щоб чорнило рівно стікало по його поверхні. Гострі пера в невмілій руці рвуть папір і роблять плями. Такі пера рекомендуються для старших учнів і для делікатнішого письма. Ручка для пера має бути з легкого дерева, довжиною 16–20 см. Каламар краще обирати низький, з шийкою, втопленою всередину, щоб учень не розливав чорнило. Після занять потрібно закрити каламар кришкою, щоб чорнило не висохло.
Крім цього приладдя, потрібно дати учневі шматок тонкого полотна для витирання пера. Невитерте перо іржавіє і швидко виходить з ладу. Деякі неохайні учні витирають пера об одяг чи навіть об волосся, а витирання пера об спеціальну полотняну ганчірку привчає дітей до порядку і бережного поводження зі шкільним приладдям».
Виробництво і продаж канцтоварів
Великою подією для Станиславова стало відкриття фабрики паперових виробів «Поступ». У січні 1910 року кореспондент «Кур’єра станиславівського» відвідав фабрику «Поступ» пана Айзенштайна, яка на той час працювала вже близько двох років. Він повідомив, що «молоде підприємство успішно розвивається і виробляє зошити, блокноти, альбоми для малювання, бухгалтерські і торгові книги та іншу паперову продукцію. Дешевизна і добра якість усіх виробів є найкращою рекламою для цього підприємства. У своєму виробництві фабрика використовує лише місцеву сировину і залучає до роботи місцевих робітників».
Однією з найвідоміших крамниць канцтоварів Станиславова був «Крайовий базар» на вул. Третього Мая, 1 (тепер вул. Грушевського). Судячи зі спогадів педагога і вченого Ришарда Гарайди, ця крамничка не втратила своєї популярності і у міжвоєнний період. Як Гарайда згадував у своїх мемуарах, «на першому відрізку вул. Третього Мая, перпендикулярному до вул. Сапєжинської, були банки. На лівому куті, здається, був Український кооперативний банк, а напроти нього Іпотечний банк. Біля нього у сусідній кам’яниці знаходився популярний магазин «Крайовий базар» з канцелярським приладдям, який дуже добре постачався товаром. Серед учнів середніх шкіл, розташованих неподалік, було модно купувати саме в цьому магазині зошити, олівці, пера та інше шкільне приладдя».
Активно рекламували свою продукцію і фірми зі Львова. Так, Миколай Будзановський, народний вчитель і одночасно представник львівської виробничо-торгової спілки «Край», неодноразово влаштовував зустрічі зі станиславівськими вчителями, під час яких розповідав про переваги канцелярської продукції цієї спілки. Під впливом пана Будзановського місцеві вчителі відкрили невеличку крамницю канцтоварів у колишньому приміщенні пожежної охорони на вул. Ґославського, 7 (будинок не зберігся). Тут продавали лише галицьку продукцію, а сама крамниця сповідувала ідею всіляко підтримувати місцевих виробників. Значну кількість прибутку керівництво крамниці спрямовували на підтримку школярів-сиріт.
У 1903 році «Кур’єр станиславівський» опублікував про вчительську крамницю вельми схвальний відгук: «Варто відзначити старанну працю керівника крамниці, а також членів правління цієї спілки, серед яких у крамниці найчастіше можна бачити панів Гануша, Голледера і Тишецького».
Відомим був склад паперу Станіслава Рутковського, де продавали ще й фототовари, крім того, можна було замовити свій портрет олівцем, аквареллю, пастеллю чи олією. Крамниця знаходилася у кам’яниці Гартенберґів, що стояла перед пасажем і була зруйнована під час Першої світової війни. На вул. Казимирівській, 1 працював склад паперу М. Пордеса, де в асортименті були також паперові банти для котильйону (танцювальної гри). Канцтовари також продавали в деяких книгарнях, зокрема у закладі Альбіна Штаудахера. В травні 1906 року книгарня Штаудахера розмістилася у кам’яниці Мюльштейна (нині вул. Незалежності, 7).
Деякі спеціалісти вже б’ють на сполох через те, що сучасні люди пишуть усе менше і менше. Дослідження американських учених довели, що коли ми пишемо, наш мозок працює активніше, ми тренуємо творчість і пам’ять. Дослідники з американського штату Меріленд упевнені, що письмова мова дуже важлива для розумового розвитку дітей. Якщо не вчити їх цього, успішність школярів сильно знизиться, що може привести до загальної деградації. Інформація, яку ми записуємо від руки, запам’ятовується краще, і ми так швидше вивчаємо правила пунктуації та орфографії. Під час друку на клавіатурі все за нас робить комп’ютер. Крім того, коли ми пишемо на комп’ютері, багато що відвертає нашу увагу – різні сайти, соціальні мережі, які ми нерідко відкриваємо одночасно з текстовою програмою.
Тому, мабуть, усе ж не варто відкладати ручку у далеку шухляду, адже писати –це корисно як для дітей, так і для дорослих, яким письмо допомагає покращувати роботу мозку і надовго зберігати його тонус. Тим паче, що сучасні канцтовари значно зручніші у використанні, ніж ті, якими користувалися наші прабабусі.
Олена БУЧИК |
