Майстри із карпатського села Космач зберігають і відтворюють давнє мистецтво та ремесла гуцулів.

Тут і досі вручну тчуть запаски та роблять постоли. За цими та іншими виробами сюди приїздять з різних регіонів України та замовляють з-за кордону, повідомляє Фіртка з посиланням на “Ukraїner”.

Справжніх майстрів лишається все менше: запалу молодих учнів надовго не вистачає, адже робота складна, а ціна помилки — висока.

Ті ж, хто любить і продовжує тут родинну справу, залюбки діляться досвідом і показують особливості виробництва.

Українське національне вбрання або стрій, елементи якого сьогодні дедалі частіше є предметами розкошу, аніж необхідності, має цікаву історію. Кожен з елементів строю має своє особливе призначення.

Запаска, фартух та плахта, наприклад, є елементами жіночого поясного одягу, та мають різні функції. Фартух — це найдавніший робочий одяг, який одягають поверх спідниці, щоб не забруднити її, а от плахта та запаска — вже більш святковий варіант. Плахта — це елемент одягу, відомий на території України ще з часів козацтва. Плахти вирізнялися особливою пишністю: шили їх з дорогих тканин зі срібною чи золотою вишивкою. Плахтою колись заміняли сучасну спідницю — це незшите полотнище довжиною до чотирьох метрів, виткане з вовни та часто ще й оздоблене вишивою.

Справжнє гуцульське весілля й сьогодні не обходиться без традиційного одягу. Хоч справжніх майстрів тут лишилося дуже мало, та замовлення для весільного таїнства вони приймають у всіх.

Дмитро Линдюк. Запаски

Майстер Дмитро Линдюк тче запаски — незшиті чотирикутні шматки вовняної тканини із зав’язками на верхніх кутах. Дві запаски одягають поверх сорочки спереду та ззаду і виходить така собі спідниця з двох частин.
Серед українських чоловіків рідко трапляються майстри, що професійно тчуть одяг, адже це віддавна вважалося переважно жіночою роботою.

Хист до ткацтва Дмитро перейняв від матері, а та — від бабусі. За верстат уперше сів зовсім малим хлопцем:

— Були три дочки, але ні одна не мала хисту до того. То треба мати терпеливість і хотіти то робити, любити цю роботу. Я у мами цю перейняв роботу. Малим хлопчиком, 6-7 клас, вже почав сідати за верстат, мама мені дозволяла. Так я полюбив цю роботу.

Кожне карпатське село має свій традиційний візерунок та колір для запасок. Темні запаски — це Прокурава, Брустури, Верховина, Ворохта, Микуличин, а світлі — Космач. Перша запаска з’являється у дівчинки в дитинстві, а другу готують вже до весілля. До Дмитра навчитися ткацтва приїздять групи по 12-15 чоловік з різних регіонів України: і з Наддніпрянщини, і з Слобожанщини. Та вистачає снаги в учнів лише на декілька годин, адже робота не з легких і ціна помилки висока: нитки плутаються та обриваються, а якщо майстер не помітить огріх відразу — треба все розпускати і починати спочатку:

Якщо робити цілий день, то можу дві зробити. На одну жінку — одну пару, але треба це від ранку до вечора робити, бо тут ні помилитися, нічого. Якщо не кинув нитку, то вже викидає. Її розібрати вже не можна. Пройшло там 10 сантиметрів — ти його вже не розбереш. Треба наново міряти.

— Перший раз снуємо, потім набираємо. Тре три чоловіка, кожному, бачте, як тут є цих кобилок набираєш, накручуєш це всьо і потім вже тчеш собі. Така технологія. Треба йти вліво, вправо. «Зомитися» називається.

Дмитро Линдюк пропрацював 25 років лісником, тому «любимою роботою» називає обидва заняття. Зараз у майстра дуже багато замовлень, буває по 30 пар, тому іноді доводиться клієнтам відмовляти. Та молодим на весілля ткати встигає, бо знає, що традиційний наряд можуть отримати тільки з його верстата.

У Китаї не тчуть запасок

Зараз для запасок майстер купує акрилові нитки, які привозять з Києва та Білорусі. Та згадує, що найкращими були вовняні нитки. Їх Дмитро фарбував самотужки за допомогою фарбника. Раніше такі нитки виготовляли жінки, які дуже тонко пряли:

— Жіночок нема. Старші люді, ті шо вміли робити — вже їх нема, а були державні нитки, шерсть. Колись артіль була, капці — «капчяри» в нас кажуть — плели. Запаси старі ще були, то я був скупив, шось 50 кілограм мав. Вони більш такі, масивна шерсть, але їх міль їст скоро, то треба перекладати їх.

Та й робити вручну нитки чи полотно вже не вигідно. Зараз можна придбати все готове, що значно полегшує роботу. Колись Дмитро запаски продавав на базарі в Космачі та робив замовлення для всеукраїнських ансамблів за кордон — в Америку та Великобританію. Майстер розповідає, що зараз конкурувати доводиться з Китаєм — там почали штампувати на машинках гуцульські сорочки. Та запаски — ще не виготовляють:

— Ні, шось той Китай не встигає. Може, хтось і винайде.

Щоб робити запаски — треба мати хорошу фізичну підготовку:

— Молодь не хоче робити, бо це така (робота — ред.), шоб і стан стояв, бо поперек болить, сюда пече, і ноги здорові мають бути і зір має бути. Молодь тепер і добре не видить, і слабосила така, і постави немає за цими комп’ютерами і то всьо. В мене крайки робили дівчата негодні. Вона поробить годину і їй всьо пече і каже: «Я не можу робити».

Я можу робити кажен день, проблем нема. Нічого, Слава Богу, не болить. Ні ноги, ні поперек – нічого.

Сімейний бізнес

Зробити запаски в Карпатах може тільки родина Линдюків. Коли весілля — всі їдуть замовляти до них. Дмитро працює на пару з дружиною Марією, яка вміє ще робити косиці — барвистий вінок на голову. Ремесло вони передали дочкам: молодша Марічка теж тче, а дві старші — працюють в Італії. Коли приїздять, теж трохи допомагають:

— Це мала, шо Марічка, то робить ше, а та приїде, наснує на скору пару, снов зробить та й усе. Бо то й очі треба мати добрі, знаєте, бо то крутиться так. Приїде, зробить мені. Та й жінка тоже робить, але то вже тяжке. Добре молодим бути.

Пара запасок коштує 500 грн, а для дітей — 200 грн. Линдюки мають свій бізнес — відкрили піцерію після повернення дружини з Італії, яка теж три роки була там на заробітках. Про те, що дочки не вдома, Дмитро не жалкує:

— Аби їм добре було. Приїдуть сюда. Поки молоді, робота непогана. Не знаю. Час покаже.

Тарас Дзвінчук. Постоли

Народний майстер Тарас Дзвінчук упродовж вже майже 50 років робить традиційне взуття гуцулів — шкіряні постоли. Взуває як українців, так і замовників із-за кордону. Шити постоли Тараса навчив батько, який так само перейняв це ремесло у свого батька:

— Тато робив мій. Я мав 20 років, як тато помер. Я коло тата шось помагав туда, трохи вже вмів. Я лишився і так почав, бо люди вже приходили. Основне якби повчити та й так уже зайшло. 46 років я це роблю.

Тарас навчив також і свого сина. Хоч той спочатку й не дуже хотів переймати батьківський талант:

— Молоді не хочуть це робити. В кажному селі були майстри постолів, зараз нема. Я лишився тут, Верховинський район. Жінки їдуть сюда до мене, бо нема там майстрів. Говорять, шо були, але старші померли, а молоді не хочуть до цего. Так, та й з чого жити у селі? Або їдь десь у Польшу та й там служити панам тим, а віжіти треба. Біда з шкірою. Шкіра зараз дорога дуже та й нема, та й їду шукаю та й десь.

Створення постолів

Щоб зробити пару постолів — треба два дні: перший — пошити саме взуття, другий — прикрасити вишиванкою чи декоруванням. Постоли робляться лише зі шкіри. Сам процес починається із переробки: спочатку шкіру треба вимочувати, потім тримати в борошні чи у вапні, а тоді натягнути на «копито» — форма, яка має різні розміри:

Ну, які інструменти? Ви бачите всьо тут. Основне — копито. Форму шоб йому надати, це тоже не легко зробити. Копито аби обоє якісь одинакові, шоб той правий, а той лівий. Та й оце основне: краса постола залежить від цеї форми, від копита. Копито гарно зроблене та й постіл вийде гарний.

В середньому майстер робить одну-дві пари постолів на тиждень. Займатися тільки цією справою не може, адже і на городі треба попрацювати, і на сінокосі, і дрова заготовити на зиму. Найважче — не зшити самі постоли, а догодити людині у її замовленні:

— Та шо ж, стараюся-стараюся, але не завжди виходить так, як людина хоче. Є шкіра тоже різна: є твердша, є мягша. Може говорили колись люди, тато мій говорив, шо навіть не кажній людині однаково робиться. Наприклад, вам роблю, то якось легко робить, а вже прийшла якась там друга жінка і робота шось не йде: шось там може урватись і ше шось не так виходить.

Чоловічі та жіночі постоли відрізняються лише наявністю прикрас:

— Переважно чоловічі — без прикрас. Виписують тиски писаками такими, відтискається такі узори, а жінкам прикрашують різними тими і нитками, шоб вони блистіли. Знаєте, гуцулка одіне такі постоли, то це чоловіки лише й дивляться на її ноги.

Традиційне взуття тут є майже в кожній хаті. Коштує воно 600-700 грн. Половина суми — за шкіру, половина — за роботу. Майстер, пришиваючи останній елемент постола, розповідає, що колись таке взуття було необхідністю, а не традиційним одягом:

— Оце задній пасок. Пришиваємо і ше трошки і зараз буде постіл. А колись взагалі постоли — це була необхідність, не було шо одівати і це ходили повсякдено і в зиму, і літом, і там проношувалися дірки. Це підшивали другу шкіру. Йой, бідили люди.

Тарас свої ж постоли іноді зустрічав і на базарі — у перекупників:

— Знаєте, на базарі можуть бути постоли, шо в мене купляють. Було у Косові я бачив у кіоску постоли, коли в мене купили за 600, а там уже 1600. Розумієте, нє? Бізнес-бізнес. Люди хотє легших грошей якихось.

Розкіш

Колись постоли носили щодня, а зараз — це вже предмет розкоші. Замовляють найчастіше на весілля або на Великдень:

— Гуцулка колись як заміж виходила, то робили для неї цей одяг цілий гуцульський. І вона в цім ішла у церкву, вінчалася і це десь так по святах одівала і так це шанувала, шо сказала як помре, то в цей самий одяг вона приймала шлюб там, той одівали у цей одяг і хоронили. Зараз уже ці традиції певне не дотримуються так. Тоді ж це дорого обходилося. Цей зробили раз, то це шанували. Так і постоли: я зроблю, а жінка десь там два рази на рік одіне, переважно аби суха погода, аби не повимащувати, та й поставить на місце. На 10-20 років можуть бути такі постоли.

Тарас переконаний, що розкішшю лишається тільки сам постіл:

Це постіл тепер розкіш. Тепер не бідують. Де бідують люди? Тепер жиють взагалі. Біля кожної хати машина, хати, які та й це не то шо колись, але в той час як люди ходили босі ті такі нещасні, то вони не говорили шо біда, а зараз нарікають, шо лихо й лихо і погано, і нема, і не стає шось. А коли була біда, то добре тихо сиділи.