У мальовничому селі на Городенківщині зберігають давню великодню традицію – «йти сербен» (з наголосом на першому складі). Це обрядовий танець, який виконують лише чоловіки на Великдень біля церкви. А на Провідну неділю, взявшись за руки, танцем обходять ціле село.

Такого звичаю більше ніде нема, пише Репортер.

Бойовий танець

Звідки походить той «сербен», нині толком не знає ніхто. Дослідники кажуть, що чортовецький танок дуже схожий на сербський бойовий танець. Тому є версії, що тут свого часу перебували хорвати, а також що селяни їздили на заробітки в ті краї та привезли з собою цей звичай. От, він тут і прижився.

Місцева жителька Марія Калин знизує плечима й розказує, що сербен у Чортовці танцюють із давніх-давен на горі Замчище. Там колись був замок і навіть досі є підземні переходи.

«Коли на село нападали татари, то чоловіки ставали колом, взявшись за руки, і виконували той танок, перед обороною, – переповідає легенду пані Марія. – А ще кажуть, коли татари нападали, то люди ховалися у замку, а як небезпека минула, усі виходили й співали, а чоловіки ловились за руки і танцювали довкола три рази. І так воно й передалося, бо нині на тому місці, де був замок, стоїть церква. Їй 120 років, довкола неї танцюють і нині, але лише на Великдень і також тільки чоловіки. Жінки у цей танець ніколи не йшли. Напевно, так пішло від того, що чоловіки боронили від ворога. А жінки співають гаївки біля церкви».

До речі, окрім танцю сербен, у селі є ще одна унікальна традиція – палити вогнища.

За словами пані Марії, у ніч перед Великоднем, біля церкви на горбку хлопці збирають шини і палять. Також подібні ватри розпалюють на різних кутах села. Так у Чортовці сповіщають про Великдень.

Хто не лінується

78-річний Роман Калин – шанована людина у селі, бо вже понад 20 років є заводилом – тим, хто починає сербен. Каже, це дуже почесна для нього робота і чекає на неї з року в рік.

«То так передається від старшого ґазди молодшому, – розказує пан Роман. – У нас був такий «водила» Іван Палагіцький, який до 90 років зачинав сербен. Коли мені передавали ту роботу, то настановляли, аби йшлося культурно, аби не путали ногами хто як-небуть. Усі мають в одну ногу».

Ще пан Роман розказує, що водила повинен мати топірець і капелюх. Капелюх він тримає у лівій руці, а топірець у правій. Далі за той топірець тримається інший чоловік, а решта чоловіків вже беруть один одного за руки і утворюють живий ланцюжок.

«Почитають сербен з лівої ноги і так два кроки вперед – один назад, два кроки вперед – один назад, – проводить майстер-клас Калин. – Ще руки у такт піднімаємо вверх і вниз. Пританцьовуємо і співаємо:

Ой сербене, сербеночку,

Не смуть мою головочку,

Бо вона вже засмучена,

За нелюбом заручена».

Пан Роман розказує, що до танцю можуть стати 100-150 чоловіків, а як йдуть через все село, то й до 250 долучається. І співанок є так багато, що танцювати можуть і до двох годин.

«Всякий вік, хто не лінується і годен, може йти в сербен – і хлопчики, і парубки, і чоловіки, і діди, як я», – сміється пан Роман.

Сербен танцюють усі три дні великодніх свят. Після служби люди йдуть додому, обідають, а потім з обіду знову збираються біля церкви. Жінки стоять і співають, а чоловіки також зі співами тричі обходять церкву. Далі водила закручує ланцюжок чоловіків досередини, поки всі не закрутяться в одне тісне коло, кочіло – як по-місцевому називає пан Роман. Потім він з усіма вітається «Христос воскрес!» і бажає всім дочекати від нині й за рік наступних свят. Тоді поважного ґазду підхоплюють на руки і тричі невисоко підкидають.

Від парафії до парафії

Також сербен ще танцюють і на Провідну неділю – наступну після Великодня. У селі є два давні храми та дві парафії, які дружать між собою. І православні прихожани через ціле село ведуть сербен до греко-католицької громади – до храму Пресвятої Трійці 1790 року.

«Йти десь два кілометри, через річку Сага, яка вже зараз стала потічком і на той бік, – розказує місцевий активіст, 60-річний Михайло Шелефонтюк. – Дорога погана, кам’яна, буває, що каблуки відлітають, капці стираються, але стрій ніхто не покидає».

Пан Михайло каже, назустріч православній конфесії таким же сербеном йдуть греко-католики. Потім усі разом стають у спільний танець і тричі обходять свій храм.

«Так у Чортовці закінчуються великод­ні свята, – говорить Шелефонтюк. – Такої традиції більше ніде нема в Україні. І навіть на Великдень спеціально приїздять люди з Городенки, Коломиї та сусідніх сіл, аби подивитися на це дійство».

Михайло Шелефонтюк розказує, що танцювали сербен навіть у далекій Воркуті. Його рідних заслали туди за зв’язки з підпіллям.

«Ходили там одні до одних у гості й танцювали сербен у квартирі та співали співанок, – говорить чоловік. – І навіть за совітів, хоч у селі церква була закрита і з неї зробили музей, але люди танцювали сербен».

Шелефонтюк зітхає, що останніми роками село маліє – старші відходять, молоді виїжджають, але, попри все, традиції дуже бережуть. І раз на рік на Великдень Чортовець оживає і крутиться, закручується живим ланцюжком у сербені.

Світлана Лелик