У 1199 році на мапі Східної Європи появилась досить велика за охопленням території і сильна Галицько-Волинська держава. Її історія, за твердженням багатьох істориків, була складовою історії давньоруської держави у часи феодальної роздробленості. Більше того, серед істориків поширеним є твердження, що саме Галицько-Волинська держава стала продовжувачем традицій державотворення у південно-західній частині Русі. Через це її навіть називають спадкоємницею останньої. Проте є й такі науковці, що доводять відокремленість цих територій, зокрема галицьких теренів, котрі ще задовго до об’єднання з Волинню, вийшли зі сфери впливу київських князів і ввійшли в орбіту західноєвропейської історії. Принаймні останні десятиліття існування держави (до 1349 року) про це свідчать однозначно. Об’єднання Галичини та Волині ніби знову повернуло ці частини у сферу київського впливу, і засновник держави, князь Роман Мстиславич, спочатку навіть висловлював свої претензії на стольний стіл у Києві. Однак історичні реалії початку XIII століття були зовсім іншими. Київський престіл на той час уже фактично втратив статус політичного центру великої держави, і Роман, хотів цього він чи ні, сам звернув свій погляд на Захід. Власне, навіть його смерть не змінила подальшої долі з’єднаних земель, хоча після цього держава пережила нелегкий період випробувань. Тут маємо на увазі польську та угорську експансію та галицьку смуту. Злучення окремих земель як процес об’єднання з метою захисту від сильніших супротивників, було поширене у ті часи в Європі, де також почали утворюватись феодальні королівства. З часом те саме сталося й у нас, де Галич (земля) із Волинню також набули такого статусу. Безумовно, політична незалежність будь-якої території пов’язана із незалежністю економічною. Потенціал галицьких та волинських земель у ті часи базувався на сільському господарстві, хоча й інші види діяльності, зокрема ремесла, тут розвивались по висхідній. Високого рівня у Галицько-Волинській державі досягла культура. Давній Галич став третім після Києва і Новгорода центром зосередження давньоруського письменства. Саме тут був укладений Галицько-Волинський літопис — основне джерело історії держави у XIII столітті. У державі розвивались освіта, література, архітектурне будівництво, скульптура, музичне мистецтво, зокрема церковний спів, про що свідчать численні пам’ятки, які збереглися з княжих часів. Велику роль у житті держави відігравала Церква, що згодом вилилось у створення окремої Галицької митрополії. Ще одну особливу роль у значущості цієї держави мало добування солі і торгівля нею, котру з наших країв постачали в різні землі, зокрема й до Києва. Цікаво, що цим займалися галицькі бояри, котрі також тримали у своїх руках внутрішню та зовнішню торгівлю. З Галицько-Волинської держави експортували продукцію сільського господарства, хутро, хутряні вироби і віск тощо. До нас із Русі привозили ремісничі вироби, зокрема художньо-ювелірні (хоча у самому Галичі була ювелірна майстерня), з півночі доставляли ліс, шкури, з півдня — шовк, дорогі тканини, прикраси, зброю, південні фрукти, вино. Із Заходу імпортували сукно, полотно, оселедець. Торгівля велась по основних гостинцях — Золотому, Соляному, Бурштиновому. Важливою водною артерією тривалий час був Дністер, а в самому Галичі була велика пристань. Також через Галич пролягав шлях, який з’єднував Балтійське море з Чорним. Сам Галич у той час був досить укріпленим містом, яке приваблювало своєю красою. Численні золотоверхі храми та монастирі, боярські садиби, передмістя і ремісничий посад творили панораму княжого града. Галич як столиця мав і вигідне географічне розташування. Саме тому князь Роман зробив його столицею своєї держави. На думку окремих учених, тут він був і похований. Коли на Волині навіть сьогодні висловлюють думку, що правильно держава князя Романа мала б називатися Волинсько-Галицька, вона може бути підтримана хіба що з алфавітного порядку розташування букв. В усіх інших випадках Галич (тут у значенні «земля») мав відчутну перевагу. Річ у тому, що основи формування на цих землях державного організму було закладено ще з часів існування Білої (Великої) Хорватії. На її фунті пізніше виросло не менш могутнє князівство часів правління Ярослава Осмомисла. Його володіння простягались уздовж Дністра далеко на південь аж до гирла Дунаю. Цей галицький князь мав авторитет на міжнародній арені, підтримував стосунки з можновладцями багатьох європейських держав. Важливою особливістю Галицько-Волинської держави було сильне боярство. Володіючи значними територіями, місцеві аристократи поступово зосередили у своїх руках головні органи влади. Спираючись на свою економічну й військово-політичну міць, бояри фактично розпоряджались князівським столом, запрошували чи усували князів. У цьому випадку можемо говорити про своєрідну боярську республіку з бутафорною владою місцевого князя. Правда, тут мусимо зазначити, що не всі галицькі князі погоджувались із такою роллю. Однак держава не завжди від цього вигравала. Галицько-Волинська держава тривалий час не тільки зберігала єдність об’єднаних територій, а й використовувала за західноєвропейськими зразками традиції формування державних органів. Адже відчутним є вплив західноєвропейського права на розвиток галицьких установ та інститутів. У зовнішній політиці володарі держави спирались на союз із Німецьким орденом та Литвою, а також підтримували постійні дружні відносини з Польщею, Угорщиною, Візантією і навіть з Римом, що підсилювало її значущість. Після занепаду Галицько-Волинської держави у період польсько-литовського панування ці землі отримали назву воєводства Руського (полякам ця назва підходила більше, бо не нагадувала про минулу славу Галича). Проте 1772 року, після входження до складу Австрійської імперії земель Галичини та Волині, їм було повернуто давню назву «Королівство Галіції та Лодомерії» з приєднанням окремих південнопольських (точніше давніх хорватських) територій. Ця тривала традиція і бажання галичан мати свою державу на початку XX століття вилились у проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові, що і став наступником Галича. Подальшим кроком цього ряду мало б бути утворення незалежної Галицької республіки, чого домагались провідники ЗУНР до 1923 року, або створення Галицької автономії у складі незалежної України. Однак не підтримані на початку 90-х років минулого століття ідеї українського федералізму звели нанівець потуги так званої Галицької асамблеї. Проте ця сторінка галицької історії, очевидно, ще не завершена, адже у пресі час від часу з’являються статті про галицьку окремішність. Можливо, й тому мусимо відмітити, що навіть у цьому контексті важливість Галицько-Волинської держави важко переоцінити. Адже зрозуміло, що без неї не було б усіх перелічених державних формувань на території сучасних західноукраїнських земель. Таким чином, підсумовуючи написане, зазначимо, що утворення Галицько-Волинської держави стало визначною історичною подією. Її існування засвідчило державницьке життя на наших землях, не дозволило асимілювати населення регіону, яке впродовж віків пам’ятало про своє минуле і з кожним періодом прагнуло відродження власної держави. Іван ДРАБЧУК
|
