Дороги, як і люди, мають свою історію, долю, мають свій початок і кінець. Вітки головних шляхів впродовж багатьох віків часто змінювались. Але вони чітко і беззаперечно трималися того напрямку, куди були спрямовані. Взагалі темою історії доріг в історіографії мало хто займався. Шляхи сполучення цікавили істориків, але при всій повазі до вчених, вони розглядалися ними досить схематично. Науковці з’єднували між собою важливі торгові чи політичні центри, зазвичай, не задумуючись, куди конкретно могла пролягати дорога між ними і які перешкоди траплялися їй на шляху. Щоб цю тему розкрити, потрібно подолати десятки, а то й сотні кілометрів, хоча зрозуміло, що сучасна будівельна індустрія із її чималими структурами, безперечно, наклала свій важкий відбиток на висвітлення даної теми. В історії нашого краю відомими є Волоський (Золотий), Соляний, Бурштиновий та інші шляхи. Загалом же по всій великій території, скажімо, Галицького князівства, було прокладено чимало менших, однак також потрібних і важливих локальних доріг. З часом одні дороги заростали лісом чи переставали функціонувати із різних причин. Інші, навпаки, із другорядних перетворювались на головні. Так у такому своєрідному мереживі творилась історія галицьких доріг. У 1145 році в історії Галицького князівства мала місце одна подія – князь Володимирко із Галича вирушив у тисменицькі ліси на полювання. «На ту зиму, – пише літописець, – а це було у другій половині січня, вийшов Володимир (із Галича) в (город) Тисмяницю на лови. А в той час послали галичани (послів) по Івана по Ростиславича у Звенигород і ввели до себе в Галич» (Літопис Руський, Київ. 1990. – С. 197). Проте молодому князеві не вдалося утриматися у стольному місті. Володимирко, почувши про зраду, швидко повернувся у Галич і після протистоянь, які тяглися близько трьох тижнів, зумів повернути собі місто. Боярський виступ був жорстоко покараний, як фіксує джерело, «карою лютою». Ми не будемо вдаватися до аналізу тієї політичної ситуації, що склалася у Галицькому князівстві. Це уже зробили історики. Нас цікавить інше. Цікавить те, якою дорогою їхав на полювання галицький князь і чи можна за сучасними ландшафтними та рельєфними особливостями простежити ділянку тієї давньої дороги? Узагальнивши дані топоніміки окремих населених пунктів сучасних Галицького та Тисменицького районів від Крилоса до Тисмениці, ми прийшли до висновку, що деякі із місцевих назв можуть прямо чи опосередковано прислужитися до розв’язання поставлених нами питань. Княжий Галич у часи середньовіччя стояв на досить укріпленому Крилоському городищі. У південному та східному напрямках із Крилоса виходило кілька доріг. Перша дублювала теперішню, що іде вниз через Лукву, а далі – її лівим берегом до Викторова. Дальше ця вітка шляху ішла на Тязів, а від цього села ішла так, як воно тяглося, в долину Бистриці до Клузева. Тут (або недалеко від села Вовчинець) через ріку Бистрицю був брід, а далі через село Підпечари можна було легко дістатися до Тисмениці. Друга дорога із Крилоса виходила пропри Галичину могилу, через трирядні оборонні укріплення, розташовані на Качкові, звідти через Ставища тяглася до Сілецького городища, а відтак, минувши Лису гору, попри теперішнє село Сілець так само сходила у долину Бистриці. Цей відрізок шляху у топоніміці села має назву Бідунець, тобто «важко прохідний шлях». Через Бистрицю у районі сучасної Козацької долини теж знаходився брід, далі, так званим Жовтим вивозом, дорога піднімалась на Бійну (Вовчинецьку) гору. Звідти через села Колодіївка, Підлужжя, Підпечари вона вела до Тисмениці. Краєзнавець Йосип Карпів твердить, що княжий гостинець ішов через Сілець, Узин, Вільшаницю, Таборищі (присілок села Клубівці), Тлумач, а дальше – правим берегом Дністра. Тисмениця від цього шляху лишалася ніби збоку. Третя дорога із Крилоса через Мозолів потік виходила в сторону Пітрицького городища до Дністра, а далі від сучасного села Козина фактично накладається на сучасну дорогу, яка зараз проходить через Єзупіль, Побережжя, Стриганці, Рошнів, Вільшаницю до Клубівців. Звідси до Тисмениці, як кажуть, було рукою подати. Щоправда, тут можливі певні варіанти, щоб скоротити шлях. У Побережжі, повернувши направо, через Ганнусівку виходимо до Узиня. Тут ще і тепер збереглася давня дорога (зараз – польова), яка з’єднувала Узин та Вільшаницю. Щоправда, можна було з Узина рухатися у напрямку до ріки Ворони, на правому березі якої і стояла Тисмениця в давнину. Тепер залишилось з’ясувати, якою дорогою міг їхати на лови Володимирко? Третя вітка шляху є найслабшим варіантом, бо вона повертала на схід і таким чином у напрямку на Тисменицю робився лишній крюк. Тим більше, що на даному відрізку шляху була досить небезпечна ділянка – місце впадіння Бистриці у Дністер. На наше переконання, більш важливе значення ця дорога набула у роки пізнього середньовіччя, коли посилилось значення Єзуполя, який став важливим торговим центром. Перший, запропонований нами варіант дороги через Викторів, Тязів, Клузів, має більшу ймовірність руху галицького князя із своїм оточенням. Але тут ми теж маємо врахувати певні краєзнавчі аспекти. Справа у тому, що цей відрізок шляху у місцевих жителів має назву Верхова дорога або Верховий гостинець. В одному із тязівських урочищ збереглася назва одного із них – Головна, яке місцеві мешканці пов’язують із головною дорогою, що вела до княжого Галича. Ми не можемо виключати того, що саме нею міг рухатися Володимирко. Однак, якщо ця дорога справді була головною, то по ній, зазвичай, ішов інтенсивний рух: торговці везли свої товари, по ній рухалися військові дружини, її частіше, ніж інші дороги, використовував місцевий люд. Тобто використовувати її у приватному переміщенні на полювання навіть для князя було проблематично. Тим більше, що ми можемо собі уявити, як виглядав цей рух із воїнами, обозом, десятками собак, які зчиняли безперервний гавкіт. Це створювало своєрідний дискомфорт. Тому вважаємо, що навіть князь, влада якого у Галичі була обмежена народним віче, не міг собі такого дозволити. Тому найвірогіднішим напрямком, який у цьому історичному епізоді з’єднував Галич (Крилос) із Тисменицею, була друга вітка шляху, який проходив через Сілець, Бійну гору, а звідти – Колодіївку, Підпечари. Чому ми так думаємо? По-перше, ця дорога виходила із Галича на Качків і проходила через три ряди оборонних укріплень Крилоського городища, які, до речі, звів саме Володимирко. Цей в’їзд у місто не використовувався для сполучення, бо відігравав суто оборонну функцію. Звичайним людям, чи навіть торговцям, серед яких могли бути й шпигуни, не обов’язково було знати про стан оборонних валів та укріплень на них. По-друге, ця дорога, хоч і рухалась у тому напрямку, що й головна (тобто гостинець із Галича до Тисмениці), минала населені пункти, бо проходила обіч них. Фактично ніяких природних перешкод, окрім переходу через Бистрицю, тут не було. Але якщо врахувати той факт, що полювання відбувалося взимку, коли ріка була замерзла, то зрозуміло, що переправитися через лід по ній у цю пору не викликало ніяких труднощів. Далі через Бійну гору (попри перелічені села правим берегом ріки Ворони) легко можна було дістатися Тисмениці. Давнє місто тоді тяжіло до гори Соколинець. Недалеко від неї дотепер збереглися такі давні назви: «Ринчище» – місце, де була торгова площа; «Кладбище» – давній тисменицький цвинтар; «Пановиця» – горб, на якому стояв боярський двір, бо бояр у ті часи називали панами. Тут, мабуть, і зупинялись галицькі князі, коли приїжджали на полювання. Досить цікавою є і назва болота Мочихвіст. Вона чітко вказує на те, що переправляючись через заболочену місцевість, коні княжих дружинників замочували свої хвости. Зараз важко відстежити, де саме полював Володимирко із своєю свитою. Окремі ліси впродовж останніх століть були вирубані, викорчувані і перетворені на поля. Однак на схід від Тисмениці досі збереглися великі лісові масиви, що прилягають до сіл Узин та Вільшаниця. Якраз у цьому трикутнику, що обмежувався потоками Ждимир та Смородник, найвірогідніше, і проходило полювання. Ми не можемо виключати й того здогаду, що коли князь їхав власне до Тисмениці, частина його дружини відразу рухалась із Колодіїівки через Добровляни, Узин до Вільшаниці, щоб «окреслити» район полювання. Усюди по цьому периметру розміщувались ловчі і єгері, щоб виявляти і заганяти дичину для князя та його найближчих соратників. Об’єктами полювання були зайці, лисиці, дикі кабани, можливо, ведмеді. Підсумовуючи написане, ми можемо констатувати, що наша історія складається не тільки із подій, життєписів видатних людей, минулого наших сіл чи містечок. Історію можна вивчати і за шляхами сполучення, що і спробували зробити ми. Звісно, що підхід до цієї проблеми є дещо суб’єктивним. Однак саме дороги, як з’єднюючі ланки між минулим і сьогоденням, допомагають нам краще пізнати свій рідний край, його принади і дивогляди. Давши відповідь на поставлені на початку статті запитання, ми хочемо, щоб вона (стаття) мала і певне практичне застосування. Зрозуміло, що відтворити давню дорогу від княжого Галича до Тисмениці зараз досить непросто, бо бачимо, що вона мала кілька варіантів. Проте ми переконані, що і тисменицькі діти та учні із шкіл Колодіївки, Добровлян, Узина, Вільшаниці й інших сіл повинні знати цю історичну дорогу, що проходила їхніми землями. З цією метою педагогам або туристам варто розробити і прокласти відповідні краєзнавчі маршрути, які можуть бути розраховані на одноденні чи дво-, триденні мандрівки, бо коли дитина не за шкільною партою, а на природі, долаючи певні перешкоди, пізнає свій край, його історію, це відкладеться у її пам’яті назавжди. Свого часу автор цих рядків разом із Йосипом Карпівим, колишнім директором Клубовецької школи та Василем Кабаном, колишнім головою сільської ради с. Стриганці, пішки пройшли частину шляху від села Клубівці до Узина. Це в якійсь мірі і стало вирішальним у написання цього дослідження. Іван ДРАБЧУК, співробітник Національного заповідника «Давній Галич», член НСКУ |
