Народна мудрість гласить, що «двічі в одну й ту саму ріку увійти неможливо». А це тому, що ріка, тобто сама вода як субстанція, постійно змінюється. Але постійно змінюється і саме русло ріки. Однак пливуть не тільки ріки, але пливе і час, точніше кажучи, він стрімко біжить. Сьогоднішнє наше свято пригадало мені подію, яка відбулася на цьому самому місці 51 рік тому, до якої і я мав деяку причетність. Тоді з ініціативи учителя-філолога Делятинської середньої школи Тимофія Антонюка у будинку колишнього адвоката Миколи Лагодинського відкрили меморіальну кімнату-музей Марка Черемшини, якого у ті часи називали «співцем знедоленого гуцульського села». Саме таке словосполучення і закарбоване на тогочасній меморіальній дошці, яку, сподіваюся, скоро замінять на більш відповідну і без ідеологічного нашарування. Краєзнавчий музей Делятина варто назвати іменем «Родини Лагодинських» й об’єктивно представити достовірну, а не викривлену історію й культуру нашої «малої батьківщини». Це поверне із забуття чимало славних імен наших краян, які тут народилися, проживали і творили історію нашого містечка, незалежно від їх національності, релігії та політичних уподобань. Повертаючись подумки у наше комуністичне минуле, ми не раз ловимо себе на констатації того, що не все тоді було зі знаком «мінус». Передовсім, масова культура стояла на вищому рівні, ніж тепер вона знаходиться у незалежній уже державі Україна. Півстоліття підтримали ідею створення кімнати-музею і віднайшли кошти на його облаштування. То правда, що наповнення цієї меморіальної кімнати мусіло пройти тоді сувору ідеологічну цензуру. Про Івана Семанюка, який більше відомий під творчим псевдонімом Марко Черемшина ( у 1906-1912 роках стажувався у делятинського адвоката Миколи Лагодинського), за часів СРСР можна було говорити, адже його вважали письменником-демократом, а постать доктора права Лагодинського або майже зовсім замовчували, або ж згадували з ярликом «буржуазного націоналіста». Та це й не дивно, адже у часи Австрійської монархії він був вельми активним українським громадським і політичним діячем. Народився Микола Лагодинський 21 жовтня 1866 р. у с. Доброводи (тепер Збаразького р-ну Тернопільської обл.) у сім’ї священика. Навчався у Тернопільській та Збаразькій гімназіях, а далі – на юридичному факультеті Львівського університету (1886-1890). Доктор права (1899). Сформувавшись під впливом суспільно-політичних ідей Михайла Драгоманова він, переїхавши у 1900 році до Делятина, вдало поєднував професійну працю з активною суспільною діяльністю. М. Лагодинський – ініціатор й організатор філій низки українських товариств («Просвіта», «Руська Бесіда», «Сільський господар»), засновник Ощадно-кредитового товариства «Руська каса». Брав активну участь у розвитку осередків «Січі» в Делятині та навколишніх селах, а в 1908-1912 рр. – скарбник Головного січового комітету. Ще у студентські роки він із запалом включився в народовський рух, був секретарем товариства Народна Рада. Від 1910-го – активний діяч Української радикальної партії, згодом – член Головної Управи партії, а в роки Першої світової війни (1914-1919 рр.) Микола Лагодинський – голова партії. Він був також серед засновників Головної Української Ради у Львові. Майже дві каденції, а саме від 1911-го до 1918-го – посол (по-теперішньому – депутат) австрійської Державної Ради (парламенту), де виконував функції заступника голови Українського Парламентського Союзу. Водночас у 1913-1914 рр. – депутат Галицького Крайового Сейму. У 1915-1916 рр. Микола Лагодинський – член Загальної Української Ради, а у 1918-1919 роках – чільний діяч Української Національної Ради. У короткому часі Західно-Української Народної Республіки – повітовий комісар Делятинщини. Важко переживаючи нашу поразку в українсько-польській війні, Микола Лагодинський раптово помер від серцевого нападу 12 травня 1919 р. Через чотири роки виповниться півтора століття від дня народження цього славного делятинця. Сподіваюся, що із відкриттям нашого музею багато його відвідувачів, передовсім краян-делятинців, нарешті, усвідомлять усю велич цієї постаті, якою належить гордитися і якому слід би спорудити пам’ятник у нашому селищі. Більше стане відомо і про його дружину Клавдію, яка у важкі роки після розвалу Австрійської монархії і обезцінення усіх родинних заощаджень, зуміла все-таки сама без чоловіка дати освіту всім чотирьом дочкам, дві з яких стали відомими діячками в культурно-мистецькому світі. Це Галина – музикант-піаніст, яка навчалася в Музичному Інституті ім. М. Лисенка у Львові, а потім – у Відні, та наймолодша – Ярослава, яка закінчила Віденський університет і здобула докторат із германістики. Доля наділила Славцю (так її називали в сім’ї) непересічним талантом письменниці і тогочасні критики та літературознавці пророкували їй великий творчий злет, ставлячи в один ряд з Ольгою Кобилянською і, навіть, Лесею Українкою, якою вона захоплювалася ще змолоду. Якщо співачка «Досвітніх вогнів» Лариса Косач прибрала собі псевдонім, в якому уособлювалася вся Україна, то Ярослава Лагодинська стала підписуватися як Леся Верховинка, підкреслюючи тим свою безмежну любов до Карпатського краю. Ця любов до Верховини, до рідного Делятина червоною ниткою пронизала всю її творчість, у чому можна переконатися, передовсім, з її епістолярної спадщини. У львівському видавництві «Каменяр» готують до друку якнайповніше видання усіх її творів, в якому поряд із поезією і прозою буде чималий епістолярний розділ. Поява цієї книжки відкриє багатьом делятинцям очі на постать цієї особи, якій доля відміряла лише не повних 33 роки життя. 11 квітня наступного року виповниться 110 років від дня народження Лесі Верховинки. Хочеться сподіватися, що цю подію належно відзначать на загальнодержавному рівні, а про це потрібно вже від сьогодні турбуватися громадськості Делятина і, передовсім, голові селищної ради разом із депутатами. На мою думку, варто присвоїти ім`я Лесі Верховинки одній із Делятинських середніх шкіл. Хочу розставити відповідні акценти в «ієрархії» відомих постатей Делятина. Останніми роками тиражують суб’єктивну і, навіть, помилкову інформацію про славних людей нашого селища. На першому місці фігурує Марко Черемшина. На мою думку, в переліку славних краян їх слід поміняти місцями. Третє місце у цьому списку по праву має належати Лесі Верховинці, чому сприятиме вихід з друку її творів. На четвертому – повинен бути теж уродженець Делятина, відомий художник Фридерик Пауч, який тут прийшов на світ 22 вересня 1877 року. Студіюючи право у Львівському, а пізніше в Краківському університетах, він не покидав свого захоплення малярством і закінчив Краківську академію мистецтв, а згодом стажувався ще й у Парижі. Від 1925-го – професор у рідній академії мистецтв, а у 1931-му і 1936-му – її ректор. Його захоплення Гуцульщиною, звідки походив, – вельми глибоке, доказом чого є низка творів на гуцульську тематику. У Делятині народився 100 років тому, 16 квітня 1912 р., Юліан Волянюк – графік, маляр-іконописець, різьбяр, якого доля у час Другої світової війни погнала в еміграцію і він опинився у США, де трудився як відомий митець і помер 1977-го у м. Лорейн, штат Огайо. Нам, делятинцям, не слід забувати і Йосипа Васькова, ще одного художника, більша частина життя якого пройшла у нашому селищі. Нещодавно завдяки енергії натхненника й організатора відновлення нашого музею, сподіваюся, і його майбутнього директора Андрія Мисюка, віднайдена більша частина творчої спадщини художника, якого скоро відкриє для себе мистецький світ. А для цього у будинку Миколи Лагодинського треба звільнити хоча б одну кімнату, де можна розмістити бодай частину його творів. Не можу не згадати контроверсійну постать краєзнавця Михайла Клапчука. Свого часу він обійшов багато осель у Делятині і в навколишніх селах, випрошуючи у людей предмети старовини, давні документи, автентичні фотографії тощо з метою їх вивчення і збереження. Взяв він дещо і в моєї матері. Тепер, коли маємо уже делятинський краєзнавчий музей, то належало б бодай частину цих предметів старожитності безкоштовно передати у фонд Музею. І насамкінець не можу не сказати кілька теплих слів на адресу Андрія Мисюка. Без його посвяти, ентузіазму, копіткої праці, самовідданості і волячого терпіння, не кажучи вже про його особисту жертовність, музею в Делятині б ще довго не було. Коли у Делятин 1939-го прийшли перші «совіти», вони забрали весь будинок для своїх потреб, виселивши всю родину Лагодинських в їхню ж малу стару хату, яка стояла поруч. Рятуючи свої життя від т. зв. другого «визволення» у 1944 році Червоною армією, вся родина Лагодинських подалася в еміграцію на Захід. Після війни їхню хату розібрали, а документів про націоналізацію нового будинку в нащадків не збереглося. Хочеться сподіватися, що згодом весь будинок Лагодинських стане справжнім культурним і духовним центром Делятина. Олександр ЖАРІВСЬКИЙ, колишній делятинець, а від 1961 р. – львів`янин |
