У цьому невеличкому селищі на Прикарпатті щодня згадують Христа. І не тому, що там настільки релігійні люди. Хоча це також присутнє у щоденному житті. Щоденне взивання до Ісуса пов’язане з тим, що колись знане містечко, носить ім’я Ісуса. Отож назва селища походить від слова «Єзус». Це так на польський манер. Завітати до селища з іменем Христа наша редакція вирішила у червні. Саме цього місяця, коли християнський світ вшановує Серце Ісусове. У церквах щодня проводяться молебні, виставляються Святі тайни. І вдвічі приємно, коли наші бажання співпали із нещодавнім проведення у Краківській академії мистецтв наукової конференції присвяченої століттю від дня смерті Войцеха Дідушицького, представника шляхетського роду, який залишив великий слід у житті селища Ісуса.
Ми до Європи доберемося на велосипеді З Івано-Франківська до Єзуполя доїхати просто і швидко. За день їздять чимало автобусів, та поїздів. Та й більшість мешканців селища працює в обласному центрі Прикарпаття. Тут скрізь чисто, хати акуратні, на подвір’ях порядок. «Хіба можна аби в такому можна сказати святому селище та й непорядок був», — ще по дорозі кажуть місцеві жителі. Щоправда, із самими дорогами у селищі, як і всюди, не все гаразд. Але винахідливі прикарпатці завжди дають собі раду. У час, коли навіть не передбачається жодного ремонту сільського шляху, люди пересіли на велосипеди. За це Єзупіль на Івано-Франківщині називають маленьким Шанхаєм. «Автобуси до села із обласного центру їздять регулярно, — розповідають місцеві школярі, але тут краще їздити на двох колесах. Так зручніше. Ось тому й добираємося до школи на велосипедах». Щоправда, коли для дорослих така зручність буває необхідністю, то для дітей це ще й чергова можливість запізнитися на уроки. Селище велике, часом учням потрібно добиратися до школи кілька кілометрів, а діти й підлітки буває нехтують шкільним транспортом, не зраджуючи двоколісних друзів. Але тепер канікули, і гасати на велосипедах можна буде з ранку до ночі. Ось тому й діти у Єзуполі здоровіші, аніж їхні ровесники по-інших селах. Для них це й забава, і спорт, і екологічно чистий засіб пересування. Дорослі тим часом також добирають до автобуса чи потяга на двоколісному транспорті, яких залишають у дворах тих, хто живе у центрі села. Навіть біля магазинів та школи спорудили невеличкі велосипедні стоянки. До речі, велосипеди ніхто й не думає краси. Все ж таки селище Ісуса.
Бісівське місце іменем Христа освятили «Колись Єзупіль мав зовсім неблагозвучну назву, — розповідає директор місцевої школи Михайло Трушик. — До 1594 року поселення звалося Чешибісами. Назва походила від сполучення «вичісувати бісів». Саме так називалася у давні часи процедура покарання лиходіїв, яка, вочевидь відбувалася у цій місцевості. Спійманих за крадіжку, вбивство, перелюб та інші погані справи проганяли крізь шеренгу слуг, кожен з яких тримав різку та бив винуватця, тобто проганяв биттям нечистого, що заволодів душею і помислами покараного. Місто з іменем Христа згадується від 1597 року. За легендою, таку назву дав населеному пункту граф Потоцький, який, втікаючи на коні від татар, переплив Дністер, але кінь ніяк не міг вскочити на стрімкий берег. Воєвода вигукнув: «Єзус-Марія!», закликаючи на допомогу Спасителя та Пресвяту Діву. І, диво: і кінь виніс його на берег. На подяку богові воєвода заснував на обох берегах річки містечка Єзупіль та Маріампіль. Незабаром в XVI-XVII століттях в Єзуполі Потоцькі збудували замок та оборонний домініканський монастир. «Тепер за кілька кроків від цього місця, — каже новопризначений парох римо-католицького костелу францишканин Гжегож Цимбала, — також стоїть старий костел. Давня будівля, де колись містилася військова частина, відновлюється. А в колишніх келіях монахів, де зараз лікарня, була навіть катівня НКВД». На подвір’ї біля костелу охайно. Проте трішки далі — густа трава. Маленька римо-католицька громада неспроможна усьому одразу дати лад. Зате стараються. Всередині костелу колишня руїна поволі набирає давніх обрисів храму. «Молимо Бога, аби знайшлися добрі люди та відновили святиню», — каже отець Гжегож, показуючи, що вже зроблено в костелі. Зі стін печально світяться давні фрески пензля знаних у всій Європі художників. Зараз їхні імена та творіння припадають пилом історії. Але є ревна щира молитва, а десь — майбутні меценати, які відродять славу єзупільського костелу.
З добрим серцем не питають про національність В ошатному будинку сільської ради нас зустрічає голова села Ганна Кушнір, яка вже багато років керує Єзуполем. До речі, жінка з польської родини і пишається, що в її сім’ї переплелося кілька національностей. «У нас в селищі всі місця вистачить, аби люди були добрі, поважні, з сусідами мирно жили та про Бога не забували, — каже, гостинно запрошуючи до будинку пані Ганна. — Це напевно вже так Господь Бог покерував та й історія, хоча й непроста склалася, що в Єзуполі чвар міжнаціональних чи міжконфесійних немає. У нас навіть уродженець Буркіна-Фасо живе. Щодо поляків, то тут вони віддавна свої. Ніхто не подумає сказати на що вони зайди чи вороги. З особливою теплотою згадують про шляхтичів Дідушицьких гербу Сас, які до 1848 року володіли містечком, а згодом були найбільшими власниками землі, нерухомості та іншого майна. Їхнє походження та заслуги — справа історії. Відомо, що багато поколінь цього древнього роду були добрими воєначальниками, меценатами, вченими, митцями.
Єзупільський енциклопедист і… DUPA Але найбільше, за словами пана директора школи, прославився граф Войцех Дідушицький — політик, письменник, публіцист, філософ, археолог, професор Львівського університету, і навіть спіритуаліст. Він народився 13 липня 1848 року в Єзуполі та отримав селище у спадок після смерті матері. Маючи добре фінансове забезпечення, граф не особливо цікавився господарством, його приваблювала політична діяльність та мистецтво. Будучи послом до сейму, багато зробив для розвитку Галичини. У 1897 році він як політичний діяч написав листа до уряду, в якому виклав своє бачення автономного розвитку краю. Незадоволених тиранією тодішнього уряду послів до сейму граф Дідушицький згрупував у коло «Атеняни», яке відстоювало демократію, схожу на давнє грецьке волевиявлення. За його плідну діяльність зараз на Львівські римо-католицькій катедрі висить пам’ятна таблиця на його честь. А вже про дотепність та дивакуватість графа ходили легенди. Так, скажімо поважний депутат розважався тим, що любив подзвонити до квартири якогось поважного пана, а потім…втекти. І так десятки разів (!!!). історичним став дотеп Дідушицького, коли на запрошенні разом пообідати від маршалка Галичини графа Станіслава Баденя він написав: DUPA. Це викликало неабиякий скандал серед шляхтичів. Натомість власник єзупільського маєтку зі сміхом витлумачив, що це скорочення від слів «Dziekuje uprzejmie przyjde akurat».
Шляхетна родина — від батька до сина Маючи палац у Львові, Дідушицький не забував про Єзупіль і вже його син побудував тут новий будинок. Успадкувавши від батька гострий розум та цікавість до всього нового і незвичного, Дідушицький-молодший також багато спричинився до розвитку родинного маєтку. Зараз у палаці з 1957 року розміщений обласний дитячий психоневрологічний санаторій. До цього тут навіть був райком компартії. Приміщення добре збереглося, щоправда його перебудували. Ще радянські часи біля колишнього палацу люди любили прогулюватися. Донині у парку біля санаторію збереглися два екзотичні гінко та леродендрон, тобто тюльпанове дерево, які привіз з далеких країв та посадив у Єзуполі ще Войцєх Дідушицький-батько. «У селищі дуже любили Дідушицьких, — згадує місцева полячка Людвіка Крижанівська. — Старий граф був простим, любив розмовляти з людьми, сварив тих, хто заглядав у чарку та не хотів працювати. Йому подобалося купатися в Дністрі та коли слуги співали українських пісень. Молодий граф на відміну від свого батька слідкував за модою і завжди чудово виглядав. Його дружина часто їздила з чоловіком у ліс та збирала слимаків». Вочевидь, ще тоді це був делікатес. «Я з братом часто бігала до залізничної станції дивитися як приїжджає «парасонка», тобто потяг, — згадує нині вже поважна пані. — Тоді для нас, дітей, це була неабияка розвага. Одного разу я тримала в руках кошеня, яке дуже сподобалося графині. Вона його купила за кілька монет. Проте для мене це були великі гроші, адже за них можна було накупити багато ласощів. Отож графиня Дідушицька асоціюється зі смаком щастя та дитинством». Про сина Дідушицького розповіла Вєслава Голік — відома суспільна діячка та меценатка з польського містечка Глівіци, яка, до речі, є його похресницею. Пані Вєслава часто бувала зі своїм батьком у гостях в Дідушицького молодшого. Після виїзду з Єзуполя, який він покинув зі сльозами на очах, син відомого політика оселився у Вроцлаві та працював керівником великих млинів. За словами пані Вєслави він багато пережив, перебуваючи у німецьких концтаборах. Проте незважаючи на нелегкі часи, голод і холод, у Дідушицького молодшого завжди знаходилися гостинці для похресниці. Зараз у Польщі живе велика родина нащадків Дідушицьких. Вони відомі та знані культурні діячі, політики, митці. На їхній приїзд чекають у Єзуполі, місті Христа і шляхетності. Сабіна РУЖИЦЬКА, журналіст |
