Четвер, 30.05.2024, 05:48:26

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2021 » Листопад » 19 » Фігура другої шеренги. Іван Монолатій: У життєписі Євгена Побігущого-Рена, котрий присвятив боротьбі за Українську державу все своє життя
11:10:49
Фігура другої шеренги. Іван Монолатій: У життєписі Євгена Побігущого-Рена, котрий присвятив боротьбі за Українську державу все своє життя

2021-й видався надзвичайно успішним у письменницькому плані для кандидата історичних наук, доктора політології, академіка Академії наук вищої школи України, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка, члена Національної спілки письменників і почесного краєзнавця України Івана Монолатія. Він видав три книжки й отримав за них чотири премії – зокрема за книжку «Переможене горе. Мнемонічні фігури (без)державної літератури» третю премію Літературно-наукового конкурсу ім. Воляників-Швабінських 2021 року Фундації Українського вільного університету та Івано-Франківську міську премію ім. І. Франка в галузі літератури, а також обласну премію ім. В. Стефаника в номінації «Проза» за книгу «Від Донецька до Перемишля. Як сучасна література «пам’ятає» українські міста» та Коломийську міську літературну премію ім. Т. Мельничука.

Загалом поле наукових зацікавлень І. Монолатія надзвичайно широке – етнічна політологія, міжетнічні та міжнаціональні відносини на теренах тодішньої Галичини, дослідження історії ЗУНР, особливості етнополітики Австро-Угорщини в Галичині. Серед останніх зацікавлень можна відзначити цикл книжок про полковника Євгена Побігущого-Рена – на жаль, поки що маловідому, але яскраву постать борця за українську незалежність, унікального військового професіонала, справжнього патріота і вояка, котрий може слугувати взірцем українського духу та відданості своєму покликанню.  15 листопада минуло 120 років від дня його народження…

Попри суто професійний інтерес зацікавила І. Монолатія життя й доля Рена і тому, що він рідний брат його прабабусі. Отож дослідник уже присвятив постаті Є. Побігущого три книжки. Дві з них побачили світ. Одна – це «П’ять зшитків Євгенових», написана у формі щоденника, яка висвітлює період його життя до осені 1925 року, та «Homo militaris Євген Побігущий-Рен», де автор розповідає історію служби цього українського офіцера в чотирьох арміях і його участі у трьох війнах. Ще одна книжка, яку він готує, називатиметься «Слово офіцера-громадянина» і матиме декілька розділів – від вибраних спогадів і листування Євгена Побігущого-Рена з такими відомими особами того часу, як Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Степан Бандера, Ярослав Стецько, до архівних документів радянських і британських спецслужб.

– Пане Іване, чим для Вас як історика Євген Побігущий-Рен цікавий насамперед?

– Передусім тим, що він є одним із небагатьох українців, які пройшли всі щаблі кадрового військового – від добровольця УГА до офіцера. І почав він свою військову кар’єру ще юнаком тоді, коли серед українців, особливо в Галичині, панував відвертий пацифізм, переважали настрої, що Україні війська не треба – про це багато писав Андрій Чайковський у книжці спогадів про свою діяльність на посаді повітового комісара ЗУНР у Самборі «Чорні рядки». І мені як досліднику видається, що Євген Побігущий якщо не народився вояком, то ще в юності чи молодості зрозумів, що військо – це його стихія, і тому активно готував себе до служби. Був членом «Пласту» в коломийській гімназії, у неповні 17 років – учасником Листопадового зриву в Коломиї і в своїх спогадах писав, що це був найщасливіший день у його житті…

Якщо Степан Бандера і Роман Шухевич – це постаті першої величини, то Євген Побігущий – фігура другої шеренги українського спротиву, котру згадують у багатьох українських виданнях, зокрема в Літописі УПА і в Енциклопедії українознавства. І коли в березні 1945 року – є відповідний документ – росіянам йшлося про арешт всього командного складу дивізії «Галичина», де би вони не були, і було розіслано орієнтування всім московським агентам, то в тому списку він фігурував під номером 6.

– Чи мав Він якесь особливе виховання в дитинстві, що спрямувало його на військову стезю?

– Нічого такого. Євген Побігущий народився в педагогічній родині на Тернопіллі. 1906 року його батько отримав посаду директора двокласної народної школи у Воскресінцях поблизу Коломиї, і багатодітна родина переїхала на Покуття. Його родина, я б сказав, це був такий педагогічний клан: діди були народними вчителями, тож усім дітям давали освіту. На це дуже цікаво дивитися з теперішніх гендерних міркувань: хлопці мали гімназійну освіту, а дівчата отримували освіту в приватній учительській семінарії.

Перший гімназійний клас Євген Побігущий закінчує 1914 року саме напередодні Першої світової й атестат про його закінчення йому видали 28 червня – того самого дня, коли в Сараєво вбили ерцгерцога Франца Фердинанда і його дружину Софію.

Потім почалася війна з усіма її жахіттями, та все ж 1915-го разом з іншими учнями гімназії Євген організовує аматорський театральний гурток, відомий постановкою історичної п’єси «Невольник», яку його учасники зіграли у клуні.

1 листопада 1918 р. він «зголошується до війська» в Коломиї. Спочатку виконує функції вартового, потім записується до артилерійського зв’язку, проходить вишкіл і в перших днях грудня вирушає на фронт під Раву-Руську. І це буде його перша війна з відступами і наступами, з переходом через Збруч, з тифом і лазаретом у Вінниці, з одужанням в Одесі. Потім Євген знову повертається до своєї артилерійської батареї, а додому приїжджає аж у травні 1920 року, закінчивши війну старшим десятником УГА…

– Тобто йому не вдається продовжити родинну педагогічну династію?

– Євген багато вчиться: 1922 року складає іспит зрілости за гімназію, навчання в якій так знагла обірвала війна, і записується на студії до Українського таємного університету у Львові, де навчається два роки. Потім вступає до богословського ліцею ім. Йоанна Золотоустого в Станиславові. Пізніше здає іспит зрілости у польській вчительській гімназії, отримує свідоцтво, яке дає право працювати вчителем «у публічних школах з польською і «руською» українською мовами».

Тобто він міг працювати на посаді педагога, але не працює. Спочатку ніби здавалося, що він може, як сам писав, «перебрати від батька школу у Воскресінцях», але після поразки визвольної боротьби поляки не надто толерували українську освіту і він не мав шансів на цю роботу.

1925 року Євгена призивають до польського війська і він стає курсантом підстаршинської школи піхоти, після закінчення якої, 1928 р., прибуває до Познані в розпорядження 57-го піхотного полку. Під час служби у вільний час у вечірні години навчається у Познанському університеті. 1936-го складає випускні іспити та отримує диплом магістра політичної економії. Згодом після війни він хотів отримати докторат в Українському вільному університеті, і йому це не вдалося не лише через якісь сімейні клопоти, бо мав заробляти на життя, а й через, мабуть, конспіративну роботу, пов’язану з ОУН...

У польському війську він прослужив до вересня 1939 року, брав участь у сутичках з німцями під Кутно, де взяв на себе командування цілим батальйоном, коли його офіцери загинули, фактично врятував його особовий склад (про це нині багато написано в польській військознавчій літературі) і закінчив службу капітаном польського війська. Якби він перейшов у римо-католицьку віру, то, безсумнівно, зробив би блискучу військову кар’єру.

Потім польських військових німці забирають у табір для інтернованих під Берліном в Луккенвальве. Є. Побігущий пробув там пів року і звідти, за дуже неперевіреними даними, бо доказів цього я не знайшов, його звільняють з іншими членами ОУН за посередництва Дмитра Донцова. Як члена ОУН його скеровують на так звані курси перекладачів у Берліні, де він, окрім відвідин курсів, займався вишколом українців, бо ні для кого не було секретом, що війна триватиме далі і до неї потрібно готуватися. І ОУН (Бандери) бачила себе на боці німців, які, на її думку, мали подарувати українцям державність – це відомі факти…

У травні 1941 року під Віднем Євген бере активну участь у вишколі вояків, яких так дуже загально в нашій історіографії називають «Дружини українських націоналістів» (ДУН), – похідних груп, які мали прийти в Україну з початком війни і провадити пропагандистську та контрпропагандистську діяльність. Вони нам більше відомі, як батальйони (курені) українського легіону в складі вермахту «Нахтігаль», яким командував Роман Шухевич, і «Роланд», командиром якого був Євген Побігущий. Вони воювали у Білорусі проти радянських партизанів, а на початку січня 1943 року за відмову присягти німецькому командуванню їх розформували, його командирів і підстаршин етапували до Львова. І якщо Р. Шухевич дорогою втік (вже коли вони перебували на львівському вокзалі) і воював в УПА, то Є. Побігущий сидів у сумнозвісній львівській тюрмі на Лонцького до великодньої суботи 1943 року. За ґратами Євген дуже вражав і злив свого слідчого, бо не палив цигарок і не відчував голоду. Очевидно, що згодом його розстріляли би або відправили до концтабору Майданек, але за посередництва Альфреда Бізанца – галицького німця – звільнили за умови, що він братиме участь у створенні нового військового формування. І вже 18 липня 1943 року він був одним з учасників дивізії СС «Галичина».

Якщо нині з відстані років оцінювати його роль у дивізії, то він проводив військовий вишкіл – є чимало спогадів українців, – був суворим: вимагав беззастережної дисципліни і виконання команд. У Федеральному архіві Німеччини у Берліні збереглася на нього характеристика німецького командування, де зокрема його названо «пристрасним солдатом». Після битви під Бродами у липні 1944 року, в якій «Галичина» зазнала великих втрат, Є. Побігущий служив уже у другій дивізії Української національної армії (УНА) до останніх днів війни, яку закінчив у званні майора.

Опісля ж, попри постійні вимоги радянського уряду видати його до СРСР, активно займався громадянсько-суспільною діяльністю: вчителював у різних гімназіях та школах, постійно змінюючи місце проживання, був військовим референтом ОУН. У 50-х роках Євген бере собі прізвище Рен (разом із дружиною Гедвіґою). На такий крок він зважився, мабуть, з єдиної причини – щоб його не видали радянським спецслужбам. Та все ж, коли 15 жовтня 1959 року радянський агент убив Степана Бандеру, Є. Побігущого-Рена шпиталізували, і є думка, що він не був хворий, а його туди тимчасово заховали, аби врятувати від можливого замаху...

Коли британці оголосили набір до військових відділів у своїй зоні, він зголошується, і від 1954-го до 1957-го, маючи вже понад 50 років, служить у британській армії в Німеччині суперінтендантом так званих українських вартівничих сотень. 1958-го Євген Побігущий-Рен завершує свою військову кар’єру і починає активну громадську роботу в середовищі емігрантів: відомий як виховник Спілки української молоді (СУМ), і ця організація його шанує як визначного виховника в діаспорі. Він провів понад 20 вишкільних таборів у Великій Британії, в Бельгії, США. Також не раз був секретарем і головою Українського християнського руху в Західній Німеччині. Був одним із організаторів будівництва церкви Покрови Пресвятої Богородиці і св. апостола Андрeя Первозваного в Мюнхені. За цю релігійну діяльність 1982 року Папа Римський Іван-Павло II нагороджує його титулом командора і орденом Святого Папи Сильвестра – державною відзнакою Ватикану. Є. Побігущий-Рен – автор двох томів спогадів «Мозаїка моїх споминів», виданих у Лондоні, частину своєї бібліотеки передав Львівському державному університетові ім. І. Франка. Помер 28 травня 1995 року і похований у Мюнхені…

– Досліджуючи таку багату біографію, які для себе відкриття Ви зробили у цьому процесі?

– Їх багато. Зокрема, він не брав участі у битві під Бродами на Львівщині влітку 1944 року, як вважалося. Бо покійні ветерани-дивізійники Володимир Малкош і Михайло Мулик розповідали, що вони чули там його голос, хоча й не бачили. Тоді Є. Побігущий перебував у різних вишкольних таборах на території тодішньої Німеччини, а тепер Польщі.

Також відкриття для мене, що він був видавцем: після чергового розколу ОУН починає видавати газету «Шлях перемоги», і не тільки видає, а й дописує до неї. Ще одне відкриття: з середини 40-х років минулого століття були відомі в машинописному варіанті спогади «У різдвяну ніч» Євгена Беркута. І про автора знали, що це якийсь львівський учитель. Так от, у наступній своїй книжці я обгрунтовую, що її написав якраз Євген Побігущий, котрий взяв собі псевдо Беркут.

Але попри ці відкриття, попри велику кількість документів, які збереглися в архівах України, в архіві ОУН в Лондоні, в Українському вільному університеті в Мюнхені, в архівах у Познані та Берліні, в його біографії залишається чимало білих плям. Це і служба в Галицькій армії в числі добровольців, яких часто й не фіксували у списках військовиків, а якщо й фіксували, то велика частина документів, що стосуються цього військового формування, втрачено. Це і навчання в підпільному Львівському університеті – хотів би більше про це дізнатися. Потребують розширення і знання про його життя в діаспорі. На жаль, дуже мало відомостей про його діяльність разом із Ярославом Стецьком в Антибільшовицькому блоці народів. Хоча Євгена Побігущого-Рена за цю діяльність і обрали почесним членом Центрального представництва української еміграції в Німеччині. Тобто мої книжки – то лише своєрідний наріжний камінь: поле для наступних досліджень надзвичайно широке.

– Очевидно, така яскрава постать ще чекає на своїх дослідників, як і на книги та фільми, які розповідали би про його життєвий шлях.

– З фільмами – це ще питання часу, а в українську літературу він уже певним чином вписаний. Василь Кожелянко у романі «Дефіляда в Москві» описує його як педантичного офіцера – скрупульозного, беззастережно відданого своїй справі, прискіпливого до дрібниць. І є книжка Івана Корсака про українське підпілля, де теж фігурує Є. Побігущий.

Тепер хочеться сподіватися, що історія цієї сміливої людини, безмежно відданої справі свого народу, яка присвятила боротьбі за Українську державу все своє життя, стане відомою широкому загалові. Адже книжки про Євгена Побігущого-Рена потрапили до багатьох бібліотек України, і що дуже символічно – напередодні його ювілею.

Марія МИКИЦЕЙ

Поетеса, журналістка


Переглядів: 157 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024