На зламі ХІХ і ХХ ст. у Станиславові час від часу спалахували фінансові скандали. Присвоєння чужих коштів, махінації зі страхуванням, утечі банкірів і банківських працівників викликали бурю емоцій у ласої до сенсацій публіки.

Проте мало хто з пліткарів замислювався, що за кожним скандалом стояла особиста драма людини, яка вела порядне життя, аж поки не схибила і не стала на слизький шлях. А починалося все зазвичай з малого, пише Олена Бучик у Західному кур'єрі.

Історія одного авантюриста

У 1885 р. великого розголосу набула справа Альфонса-Антонія Вескампа. Його життя нагадувало сюжет авантюрного роману. В червні того року він постав перед судом, звинувачений у численних злочинах, – розтраті 9 тис. злотих ринських, ошуканстві, двоєженстві, образі цісаря та члена цісарської родини. Вескамп народився у Станиславові, де його батько служив офіцером. У десять років хлопець залишився круглим сиротою і жив у свого опікуна – багатого землевласника, який хотів його навчити керувати земельним маєтком. Але Вескамп не відчував у собі схильності до ведення господарства, тож вирушив до війська, взяв участь у кількох військових операціях у 1859 і 1866 рр. і навіть був нагороджений хрестом за відвагу. Пізніше закохався у дівчину, але не отримав від військового керівництва дозволу на шлюб, тому прийняв рішення залишити службу.
Разом з новоспеченою дружиною Вескамп оселився в маєтку, що залишився від його опікуна, але швидко втратив майно – частково через повінь, частково через нечесність одного з приятелів. Після втрати маєтку шукав щастя у Швейцарії, Румунії, австрійській Штирії, де працював на вугільних копальнях. Там він непогано заробляв, до того ж мав безкоштовне житло і харчування. 20 серпня 1884 р. Вескамп раптово зник, навіть не попрощавшись зі своєю дружиною. В касі вугільного підприємства виявили крадіжку 9 тис. злотих ринських. Замість грошей у сейфі лежав лист від Вескампа, в якому він зізнавався, що взяв гроші, але стверджував, що він їх лише позичив і поверне при першій слушній нагоді. Після здійснення цієї "позички" авантюрист утік до Відня, де розмістив у пресі оголошення: "Вдівець приємної зовнішності з маєтком 8 тис. злотих ринських шукає подругу життя".
16 лютого того року Вескамп змінив прізвище на Весоловський і взяв шлюб із вдовою Йоанною Лиєк, але його "подвійне" подружнє життя було недовгим. 16 березня він був заарештований і відданий під суд. Його засудили до двох з половиною років тюрми, а після відбуття покарання він знову опинився в Станиславові, де розігралася остання сцена його сповненого пригод життя. У вересні 1887 р. він надіслав до редакції газети "Кур’єр станиславівський" листа, де попереджав, що збирається покінчити життя самогубством, стрибнувши з моста у Бистрицю. Редакція зв’язалася з поліцією, і патрульні справді побачили Вескампа біля мосту. Виявилося, що він уже стрибнув у воду, але його врятували перехожі. Пізніше його бачили на міському вокзалі, де він намагався кинутися під потяг, але йому перешкодили. Потім Вескамп вештався містом у пошуках якоїсь роботи, отримав невеличку допомогу в кількох благодійних організаціях. На ці гроші придбав маленький пістолет і вистрелив собі у рот. Напівживого Вескампа знайшов у сквері на Валах місцевий хлопчик, а поліція доправила його до шпиталю, де він невдовзі помер.

«Банківські» втечі

Одним з найстаріших у Станиславові був «кантор обміну» Хаїма Ефрайма Канера, який розташовувався на вул. Карпінського у приміщенні готелю «Під чорним орлом» (нині ріг вул. Галицької й Бельведерської, будинок не зберігся). Цей обмінник був заснований ще в 1877 р., а його власник займався не лише обміном валют, а й цінними паперами, акціями, цінними монетами. Однак у жовтні 1903 р. увесь Станиславів буквально лихоманило від гучного скандалу, пов’язаного з паном Канером. Виявилося, що він розтратив близько чверті мільйона корон чужих коштів, видав велику кількість векселів з фальшивими підписами й утік. Довший час пан Канер мав бездоганну репутацію і цілком успішно вів свій бізнес, але азартна гра в карти і на біржі значно похитнула його справи. Важке фінансове становище підштовхнуло його до шахрайських операцій з цінними паперами, а після однієї з таких афер, у якій фігурували цінні папери відомої шляхетської родини Мисловських, перед ним постала реальна перспектива сісти за ґрати.

Він проводив різноманітні ґешефти й за межами Галичини. В серпні 1903 р. берлінський «Коміссіонс-Банк» телеграфував до Станиславова, що Канер ошукав цей банк на 40 тис. німецьких марок, і керівництво збиралося вжити заходів для його арешту. Але в останній момент аферисту вдалося втекти. В останні роки своєї діяльності в Станиславові він уже не користувався ні довір’ям, ні повагою містян, але дехто все ж довіряв йому свої кошти. Так, серед чужих грошей, розтрачених Канером, були 20 тис. корон барона Францішка Ромашкана, 5 тис. корон станиславівського адвоката Слотвінського та ще 6 тис. корон, позичених від міської Каси ощадності.

Щоб приспати пильність своїх кредиторів та підготувати ґрунт для непомітної втечі, Канер кілька місяців вів переговори про купівлю друкарні Яна Данкевича – місцевої «акули» друкарського бізнесу. Остаточне вирішення справи він відкладав під різними приводами, тож ніхто навіть не підозрював, що він збирався тікати з міста. За кілька днів до втечі Канер поширив чутки, що їде в гості до доньки у Чернівці. З Чернівців він дістався до Львова, де його бачили, а потім його слід загубився. Як припускали, банкір-аферист утік до Америки. Після його зникнення пункт обміну знайшли зачиненим, а всі кошти і цінні папери безслідно зникли. Звістка про втечу Канера викликала ефект вибуху бомби в діловому світі Станиславова. Пункт обміну опечатали, почалося слідство, але банкіра-втікача так і не знайшли.

31 жовтня 1901 р. велика неприємність сталася в станиславівській філії Іпотечного банку. Ян Шашкевич, возний (дрібний службовець) банку отримав доручення віднести на пошту грошовий переказ на суму 7000 корон. Сфальшувавши квитанцію, він привласнив собі гроші, а потім звернувся до свого керівництва з проханням надати йому дводенну відпустку. Мовляв, до нього приїхала коханка, яка стверджує, що народила від нього дитину, і йому потрібно владнати з нею стосунки. Через два дні після цього до банку звернувся клієнт, який чекав на переказ семи тисяч корон, але так і не отримав його. Це відкрило керівництву банку очі. В Станиславові від Шашкевича не лишилося й сліду, тож банк звернувся до поліції.
Знайшли крадія у Львові, й не живого, а мертвого. У львівському готелі покінчив життя самогубством 26-річний молодик, який і виявився Шашкевичем. У передсмертному листі самогубець пояснював, що хотів утекти, але йому не дозволила совість. Частину вкрадених грошей поліція знайшла в кишенях сюртука померлого, але основну суму крадій приховав за допомогою своєї матері та сестри. Згодом вони були віддані під суд за співучасть у злочині, гроші ж повернулися до законного власника. Отже, для банку ця неприємна історія закінчилася цілком благополучно, чого не скажеш про Шашкевича.

Загадковий багатій

Однією з найбільш скандальних особистостей Станиславова початку ХХ ст. був Якуб Поллак, який мав репутацію відомого світського лева. Йому довіряли найвпливовіші містяни, а з деякими з них він був навіть у дружніх стосунках. Під час виборів до австрійського парламенту він активно підтримував Леона Білінського – видатного державного діяча. Ім’я Поллака навіть можна було побачити на передвиборчих плакатах відомого політика. Поллак бував у респектабельних ресторанах, відвідував світські й громадські заходи. Певний час він мав невеличкий бізнес при залізниці, але невдовзі збанкрутував. Однак це зовсім не вплинуло на його спосіб життя. Він мав кілька коханок, влаштовував гучні вечірки з приятелями і за один вечір міг витратити кілька тогочасних середніх зарплат. Ніякого маєтку, який би давав прибуток, чи багатих родичів у Поллака не було. Загадковим багатієм зацікавилась поліція, але нічого підозрілого їй виявити не вдалося.
В ті часи діяла так звана банда Васінського, яка вчиняла зухвалі крадіжки. Як не старалася поліція, злодіям все ж удавалося виходити сухими з води. Аж тут зі Львова прийшла звістка: тамтешній поліції вдалося схопити двох зломщиків банди Васінського – Дреслера і Гайцлера. І яким же було здивування поліцейських, коли виявилося, що обидва зломщики підтримували тісні зв’язки з Якубом Поллаком – популярним світським персонажем. При обшуку в квартирі Поллака в селі Княгинин знайшли лист від Гайцлера, в якому той просив заопікуватися його дружиною і повідомити, чи він може повернутися до Станиславова. В лютому 1908 р. Якуба Поллака заарештували. Виявилося, що він мав стосунок до однієї з найбільших операцій банди – крадіжки 160 тис. корон у французького підданого, який перебував у Тернополі. Незважаючи на переконливі докази зв’язків з небезпечною бандою, Поллаку вдалося незабаром вийти на волю. Як зазначала преса, тут, мабуть, не обійшлося без впливових покровителів, а крім того, Поллака обороняли аж три адвокати. Вийшовши з тюрми, він ще й подав до суду за образу своєї гідності на кілька видань, що писали про його арешт, у тому числі й на «Кур’єр станиславівський». Ба більше, він і далі брав участь у виборчих кампаніях відомих політиків.

Страхова афера

У 1897 р. не лише на всю Галичину, а й на всю Європу прогриміла афера Еміля Льовенталя, який намагався ошукати страхові агенції на величезну суму. Йому на той час було 43 роки, він переїхав з Галичини до Відня, де розпочав активно грати на біржі. Його брат Єжи проживав у Станиславові, де служив у війську й крутив роман з дружиною свого командира майора Драґаса, відомою на все місто своєю привабливою зовнішністю. Врешті-решт 26 січня 1897 р. парочка втекла, але обманутий чоловік їх вислідив і викликав Льовенталя на дуель, в якій жоден із суперників не постраждав. Однак уся ця історія сильно вплинула на Єжи Льовенталя – він писав до брата у Відень журливі листи, у яких скаржився на неможливість бути з коханою і стверджував, що покінчить життя самогубством.

Під впливом скарг брата у Еміля Льовенталя зародився хитрий план. Він почав звертатися до найбільших страхових товариств Європи з проханням застрахувати життя його брата, капітана артилерії Єжи Льовенталя. В разі убивства на дуелі чи самогубства брата Емілю мали виплатити чималі кошти. Так, Еміль звернувся до відомої страхової компанії «Стар» у Лондоні, де застрахував життя брата на 120 тис. корон у перерахунку на австрійські гроші, а згодом спробував оформити страховий поліс на ту ж суму і у страховому товаристві «Ґрешем», теж з Туманного Альбіону. Потім Еміль Льовенталь за допомогою підставних свідків намагався переконати страхові агенції, що його брат застрелився, навіть повідомив цю інформацію у пресу. Однак у страховиків усе ж виникла підозра, що він видав за свого брата іншого військового, який тими днями застрелився у Станиславові. Розпочався гучний судовий процес, у результаті якого Еміль Льовенталь отримав два роки ув’язнення за ошуканство. Як зазначала преса, афера Льовенталя була настільки добре продуманою, що могла б послужити сюжетом для якогось кримінального роману.