Районний прокурор смт Більшівці Станіславської області товариш Цокур 10 квітня 1952 року зачитав вирок: «За саботаж і куркульство іменем закону УРСР засуджено громадянина Матейка Онуфрія Михайловича, 1872 р. н., позбавленням волі на десять років з повною конфіскацією власного майна за місцем проживання в с. Кінашів». У судовій залі присутні дружина Оксана (75 років), дочки Ганна та Явдоха. Діти плачуть, сльози котяться з очей і падають на долівку перед столом правосуддя, накритим яскраво-червоною скатертиною. Душею і серцем тужить за чоловіком згорьована непосильною працею дружина. Сільські хлібороби з презирством вдивлялися в нелюдські обличчя тих, хто творить насильство над людьми праці в переддень Христового Воскресіння на святій Богом даній землі Україна. Поважний, невисокого зросту кремезний ґазда Онуфрій Матейко (скарбник), спираючись на грабовий костур, поволі встає з лави підсудних, пальцями лівої руки торкається посивілих скронь, спокійно й виразно каже: — Панове-товариші судді! Я щиро вам дякую за те, що маю гарантоване право в Союзі РСР жити до 90, а то й більше років [у президії лукавий сміх]... А ви, мої любі діточки, не ридайте за мною, краще догляньте маму! На все є Божа воля. Судді поспішно покидають залу. Довгоногий, сухоребрий єфрейтор Гиркун провадить вулицею містечка вже засудженого «ворога народу». Слідом за татом на певній відстані крокують діти... Праворуч кам’яної дороги в яскравім промінні сонця видніються церковні бані… Онуфрій схиляє посивілу голову, тричі хреститься і про себе молиться. Адже він, віруючий греко-католик, немало літ прислуговував паламарем у Божому храмі, з вірянами села молився у святих місцях Гошева і Зарваниці. На крутому земляному пагорбі ліворуч річки Гнилої Липи в зарослях дикого терня і верболозу видніє величава кам’яна споруда 300-літньої давнини – сплюндрований польський костел, в якому розмістили магазин будматеріалів. Колишня синагога обвішана червоними полотнищами з ідейними закликами в завтрашній день кращого майбутнього – комунізму, тепер – Будинок культури. А в кам’яному будинку Більшівцівської ратуші хазяйнує керівний апарат райкому Компартії та комсомолу. З колишньої синагоги з гучномовця всією округою селища надривним голосом лунає не своя, а чужа пісня: «Я друґой такой страни не знаю, ґдє так вольно дишіт чєлавєк». Молодий Онуфрій поїхав до Америки на заробітки. Повернувся додому з доларами, купив в австро-угорських латифундистів луги та сіножаті. Потім подався до Аргентини після світової бойні, але вже не сам, а зі старшими синами Дмитром та Іваном. Зароблену мозолями валюту знову ж таки спрямував на придбання землі та лісів. Не від жадоби — задля добробуту ще двох синів і двох дочок, яких виховувала, привчаючи до праці, дружина Оксана. Кінашів, як стверджували потім радянські ідеологи, відзначався революційними настроями. КПЗУ мала тут свій осередок і підготувала урочисту, з хлібом і сіллю, зустріч «визволителям» із-за Збруча, Був серед них і Онуфрій Матейко, піддавшись більшовицькій пропаганді. До початку війни його, куркуля, нова влада не чіпала. Спекотного літа 1941 року (зі вступом німецьких окупантів) над будинком кінашівської «Просвіти» замайорів національний синьо-жовтий прапор. Та радість була недовгою. Фашисти через кілька днів зняли його і почали впроваджувати свої порядки. Змушували селян здавати зернові поставки, насильно відправляли молодь на каторжні роботи до Німеччини. Десь через рік з далекого Полісся до Кінашева донеслися хвилюючі рядки повстанської пісні, в яких прозвучав заклик: «Годі нам в неволі жити і наїзникам служити. Воля там, де боротьба!» Експропріювавши після війни заможних Матейків та інших ґаздів, нова влада зігнала доросле населення Кінашева до колгоспу ім. 17 Вересня. А незабаром розпочалися суди, про один з яких йшлося на початку цієї невеселої розповіді. Михайло Матейко відбував покарання в Красноярському краї, де всі десять років гарував на лісоповалах. Після смерті Сталіна та амністії в 1953-1954 рр. за новим судовим рішенням Онуфрія Матейка відправили на утримання до сина - в місця слецлоселень. До рідного Кінашева повернулися 1964 року разом із невісткою Павлиною й онуками, що там народилися, До рідної оселі Матейків не впустили. На зароблені на лісоповалах гроші купили земельну ділянку в Бурштині, на якій збудували житло. До дідуся Онуфрія і бабусі Оксани, поки старенькі не відійшли у засвіти, ще деякий час навідувалися онуки та правнуки. Кожен із них, як і годиться, свято береже світлу пам’ять про своїх газдовитих предків. Іван НАЦІЙ, с. Кінашів | 
