У село Станіславівка Івано-Франківської області 2 червня 1945 року відповідно до угоди між польською та радянською владами депортували 22 родини замішанців із села Бонарівка, що в Польщі. Людей вивозили товарними вагонами й поселяли переважно в покинуті польські хати. Колись заможних бонарів’ян, які займалися підприємництвом і подорожували світом, радянська влада змушувала вступати в колгоспи й винищувальні загони. Попри це, замішанці допомагали воїнам Української повстанської армії, за що отримували терміни ув’язнення в сибірських таборах.

До 80 річниці підписання Люблінської угоди читайте спогади депортованих жителів Закерзоння та їхніх сімей — лемків Ганни Беднарчик і Андрія Беднарчика й замішанця Ігоря Лиска — у репортажі Суспільного.

Війна, депортація, голод. Історія лемкині Ганни Беднарчик

Ганна Беднарчик народилася в лемківському селі Вильшня у 1934 році. Її разом із сім’єю депортували навесні 1945.

Ганна Беднарчик: Аж у Дніпро нас вивезли. Нас було дев’ятеро в сім’ї: шість братів і три сестри. Везли нас товарним поїздом. Люди, які мали якусь худобину, то і корову зі собою везли. Ми мали чотири корови й коня. Але в перший день, коли почалася війна, бомба впала за стайню. Ми всю худобу повипускали, не знаю, чи побило її. Нічого ми не мали. У Дніпрі, пам’ятаю, такий був холод. Виїхала по нас на станцію баба Морозиха зі саньми.

У Дніпрі ми були до 1947 року. Застав нас там голод. Їли буряк: небіжка-мама варила, комбікормом підбивала, та й то ми їли.

Коли я закінчила півтора класу, не знаю, звідки ми дізналися, що мамина сестра живе в Тернопільській області. Коли настали канікули, я, небіжка-мама і брат — ми всі поїхали сюди, на захід, щоб вижити. Бо там смерть нам загрожувала, голод.

У Станіславівку я приїхала на роботу в 1956 році. Тут знайшла долю і в 1960 році вийшла заміж. У 1961 народився син, який живе тепер у Львові, потім — другий син, який тут мешкає, і дочка, яка живе в Матеївцях.

Хотіла б поїхати туди. До цього часу не поїхала. Але наше село все заросло лісом. Бо то було невеличке село — як Станіславівка.

"Вони зрозуміли, що так легше буде керувати Галичиною"

Історик Андрій Бойда розповідає, що основною юридичною причиною депортації стало укладення 9 вересня 1944 року в Любліні угоди між СРСР та Польщею про "взаємний обмін населенням".

Андрій Бойда: Перед "евакуацією" на село вже часто нападала польська Армія Крайова. Були жертви, закатовані. До прикладу, на початку 1945 року в сусідньому селі Гвоздянка було вбито понад 80 людей, в сусідній Опарівці були жертви. Але найбільше селян вразило вбивство тещі Степана Бандери — Юлії Опарівської у липні 1944 року.

Радянці зважили на наслідки Волинської трагедії. Вони подивилися, як це було проблемно для Німеччини, і зрозуміли, що легше буде управляти Галичиною, коли там мешкатиме етнічна монобільшість. Тоді вирішили, що польське населення Галичини виїде в Польщу, а з території Закерзоння сюди виїжджають українці.

Людям надавали в середньому один вагон на одну родину, а це — від чотирьох до восьми корів, коні, реманент, домашні речі. Вивозили навіть ліжка і невеличкі сувеніри.

Загалом на Івано-Франківщину прибули три ешелони з одного села. У Станіславівці люди отримували на заміну покинуті польські будівлі. Але не всі: деколи доводилося ще рік-два проживати з поляками.

Бонарів’яни є замішанцями. Це — окремий етнос, який представляє 10 сіл поблизу Стрижова і частково охоплює Короснянський повіт. Крім них, у середині 1950-х туди поселялися і представники Лемківщини. Також у селі є багато ярослав’яків — жителів Ярославщини.

"Тато ціле життя банував: "Дома і дома…" Історія бонарів’янина Ігоря Лиска

Родину Ігоря Лиска за батьковою лінією переселили з Бонарівки в Залуччя Горішнє, що неподалік Снятина. Там вони прожили в одній хаті з поляками до 1947 року, доки дідові Ігоря — Адаму не вдалося отримати обійстя у Станіславівці. До того воно належало Міхалу П’єроґу.

Ігор Лиско: Їм дозволили взяти зі собою корів, коня, кобилу, весь реманент, січкарню, якою я користуюся дотепер.

Бонарівка — то дуже велике село було, мало 12 кілометрів уздовж горбами. І я знаю, що моя сім’я жила на кутку Горі Севом, і кличка їхня була сільська Завави. Мали сім морґів поля і сім морґів лісу. Мій батько завжди мені казав, коли я в другий клас пішов: "О, повезу тебе туди, як буде можливість. Покажу тобі, де я ялинки колись рубав на Святвечір". Але так це й не відбулося. Мій батько помер дуже рано, в 1996 році. Йому було тільки 66 років. Він ціле життя банував: "Дома і дома…".

"Це був для них чужий світ"

Андрій Бойда: Замішанці звикли бути заможними фермерами. Що для них був колгосп? Це було незвично, якось нетипово, що людей заганяють у певне рабство. Люди звикли вести повноцінний сільський бізнес, вони знали, як заробляються гроші, хороші гроші. Багато людей були на заробітках у США і Франції. Коли вони потрапили сюди, для них це був якийсь чужий світ — зовсім інший, ніж та міжвоєнна Польща.

Винищувальні загони й УПА

Історик Андрій Бойда розповідає, що частина переселенців була змушена вступати у винищувальні загони. Утім, каже історик, люди не сприймали це за обов’язок.

Андрій Бойда: У характеристиках фіксується: "Необережно ставився до гвинтівки, погубив патрони". Тобто люди це більше сприймали як роботу сторожем чи щось подібне. У якихось великих каральних акціях участі вони не брали: нікого не вбили, не знищили, не зґвалтували. Тобто в них характеристики з боку радянської влади — негативні, з боку нашої — хороші.

УПА, звичайно, тут діяла. Це фіксується у документах ще з 1944 року — у звітах Станіславського управління НКВС, МДБ та інших органів, зокрема, військкоматів. Коли приїхали бонарів’яни, вони активніше допомагали повстанцям, ніж місцеві, тому що значна частина людей була учасниками ОУН в 1930-х роках. Деякі представники, як-от автор книги про Бонарівку "Родимий край, село родиме" Ярослав Пащак, були учасниками південної похідної групи ОУН.

Убивство командира винищувального загону й репресії проти замішанців

На старому цвинтарі в Станіславівці поховані переважно переселенці з Бонарівки. Серед них — брати Максим і Дмитро Качмарські. Зі слів історика Андрія Бойди, вони були учасниками винищувальних загонів, однак обох радянська влада відправила на заслання за співучасть у вбивстві колишнього командира "стрибків", уродженця Полтавщини Михайла Коляндри.

Андрій Бойда: У характеристиках на братів Качмарських, як учасників винищувальних загонів, пише: "Не убил ни одного бандеровца". Чи були ці люди членами УПА, я точно сказати не можу, тому що у справі не йдеться. Але те, що вони допомагали продуктами, попереджали про прихід винищувального загону чи спецзагону, чи регулярних військ, — так, це є. Вони радше були інформаторами.

Щодо справи з вбивством Михайла Коляндри — цілком могло бути, що вони взяли в тому участь. Але достеменно, що там дійсно відбулося, дотепер загадка. Тому що згідно з довідкою за 1950 рік труп так і не знайшли. Є версія, що вбивство було спланованою провокацією, тому що за дуже короткий термін після нього дружина капітана Коляндри виїжджає з невідомим капітаном міліції на Кубань, у Краснодарський край. І вони зникають безслідно.

Сьогодення Станіславівки

Колись у Станіславівці працювали клуб, початкова школа, де 35 років учителювала Ганна Беднарчик. Також були магазин і медпункт. Тепер, розповідає її син Андрій Беднарчик, за продуктами й ліками доводиться їхати у сусідні Сідлище, Хлібичин або Отинію, чи чекати на автокрамницю з харчами, яка приїжджає у село раз на тиждень.

Ігор Лиско: У нас, бонарів’ян, був дуже розвинутий волейбол. Ми грали постійно. Тепер майданчик заріс.

Андрій Беднарчик: Кіно показували для школярів щонеділі по абонементах. Молодь своїми силами облаштувала клуб. Були бібліотека, кінобудка, сцена для вистав.

Нині у Станіславівці проживають приблизно 30 людей.