У 1880 році в Самборі вийшла книга «Перші враження від тривалої мандрівки краєм» журналіста Готхільфа Кона. Там автор описує міста й містечка Галичини, які він об’їхав упродовж минулого року. Серед них згадує і Станиславів, де провів кілька днів.

Першу частину його записів “Репортер” уже друкував. Нині – Кон і Станиславів, частина друга.

Позолочені таблиці

Куди першим ділом йде турист, що приїхав до незнайомого міста? Правильна відповідь – до центру, адже там міститься усе найцікавіше. Центром старого Станиславова вважалась площа Ринок. У 1879 році ще не була сформована знаменита лінія А-В, яка слугувала прообразом стометрівки, тому все крутилося навколо ратуші.

На той час місто прикрашала вже третя ратуша, споруджена у 1871-му після руйнівної Мармулядової пожежі. Її авторами були архітектори Філіп Покутинський та Атаназій Пшибиловський. Збереглась величезна кількість її зображень на фото й поштівках. Але всі вони презентують зов­нішній вигляд споруди, а от що було всередині, залишається загадкою. Готхільф Кон трохи пролив світла на це питання, адже прогулявся коридорами і залами будівлі.

«Дня 15 серпня, перед полуднем, оглядав інтер’єри станиславівської ратуші та радну залу. Ратуша творить не квадрат, а видовжений прямокутник, і хоча відзначається своєю незвичною будовою, все одно зазнала впливу строкатості, що являє собою мішаниною різних стилів. Особисто мені ратуша в Ярославі, у своїй старожитній простоті, подобається набагато більше. Також станиславівську ратушу дуже спотворюють різноманітні крамниці, що містяться внизу.

Радна зала, прикрашена десятьма таблицями із позолоченими написами на польській і латинській мовах, складає велике враження. Вони розповідають про історію міста Станиславова від часів заснування і аж до пам’ятної пожежі останніх років».

У своїх спогадах Кон згадує працю історика Садока Баронча. Вона вийшла у 1858 році і називалась «Пам’ятки міста Станиславова». Можливо, стіни зали засідань були прикрашені уривками з неї. На жаль, ратуша сильно постраждала під час Першої світової війни, тож її капітально перебудували у тридцятих роках.

Будова на Середній вулиці

Готхільф Кон був досить цікавим туристом. Інші гості міста після ратуші пішли б оглядати храми, пам’ятники чи залишки фортифікацій. Але наш мандрівник був не такий. Він одразу вирушив на околицю, де будувалась… тюрма.

«Після пам’ятної катастрофи, яка перетворила на попіл більшу половину міста, Станиславів потребував пільг і джерел, які б вивели його з занепаду. Такі пільги та джерела для відбудови знаходить теперішній бургомістр (Ігнацій Камінський – Авт.). Будинок кари, який зараз зводять на вулиці Середній (Чорновола – Авт.) і будівництво якого вимагає величезних коштів, у подальшому не лише Станиславову, але й цілому краю принесе неабияку моральну і матеріальну користь, даючи роботу сотням працюючих рук. Цей заклад постав цілковито за ініціативою бургомістра. То буде не просто в’язниця, а скоріше виправний будинок, де злочинці зможуть опанувати професією й пізніше повернутися до родини вже корисними членами суспільства».

Коли Готхільф Кон писав ці рядки, в’язницю лише почали будувати. Її відкриття відбудеться тільки через чотири роки – 1 липня 1883. І це буде один із найбільших карних закладів Галичини.

Скарби міської бібліотеки

Найбільше у житті Голхільфа Кона цікавили книжки. Він кохався у літературі й тому просто не міг оминути увагою станиславівську бібліотеку. Тоді вона займала кілька кімнат у приміщенні реальної школи – теперішній стоматологічний корпус мед­університету, що на стометрівці. Керував книгозбірнею пан Вінцент Смагловський, колишній учасник антиросійського пов­стання. Він жив у еміграції в Парижі, де зібрав солідну бібліотеку. Бургомістр Ігнацій Камінський запросив бібліофіла до Станиславова разом із книгозбірнею та призначив на посаду бібліотекаря.

«Цей вчений справив на мене неабияке враження. Має 74 роки, але скільки у ньому ще запалу, патріотизму й життя, які рідко побачиш у нашої молоді! Смагловський живе лише тільки своєю справою і задля своєї справи – навколишній світ його ніц не цікавить. Старий високого зросту, колись був польським жовніром, тепер зламаний неміччю і роками, не переймається тим, що через бідність мусить ходити у потертому сюртуку, але непокоїться, що по його смерті не буде кому зайнятися упорядкуванням улюблених книжок. Він не переймається, що не має кухарки і сам мусить готувати собі каву і скромний обід, але шкодує, що не може найняти на роботу двох хлопців, які б допомагали впорядковувати книги і яким би диктував свої літературні праці».

Зрозуміло, що Готхільф Кон швидко знайшов спільну мову зі Смагловським і той провів йому цікаву букіністичну екскурсію.

«Бачив деякі цінні речі, яким би заздрила не одна бібліотека. Бачив на полицях упорядковані зібрання усіх галіцийських газет, що виходять упродовж кількох десятків років. За цю добірку місто заплатило досить значну суму. Бачив польських і світових класиків від найдавніших до найновіших часів у оригіналі. Бачив книжки медичні й філософічні, що нараховують пару сотень років; історика Кромера в оригіналі; ботаніку, застосовану до лікарського мистецтва; польську нумізматику з цікавими малюнками; кількатомну історію Польщі, оздоблену гравюрами, видану французькою мовою емігрантами у Парижі і т. п.

Надзвичайно зацікавила стара картина, датована другою половиною XVIII століття, що зображає вигнання жидів із Праги. Ця висилка з невідомих причин, на підставі урядового наказу, застала нещасних вигнанців, кількість яких складала 70 000, у найгрізнішу пору року – наприкінці лютого 1745».

Як бачимо, станиславівська бібліотека, що мала не лише книги, але й картини, вразила Готхільфа Кона. Але доля її трагічна. Перші совіти не вбачали у старих книжках ніякої цінності, а багато праць взагалі вважали шкідливими. У сьогоднішній обласній бібліотеці немає жодної книги із бібліо­теки Вінцента Смагловського.

Цвинтарна поезія

Перед поверненням до рідного Самбора Готхільф Кон відвідав станиславівський християнський цвинтар – теперішній Меморіальний сквер, що позаду готелю «Надія».

«Цвинтар розташований в кінці вулиці Тисменицькій. Чесне слово, подібного цвинтаря я ще не бачив у всій Галіції. Прикрашений газонами і квітами, що утримуються у чистоті і охайності, оздоблений стежками для прогулянок. Ніколи б не подумав, що то цвинтар, скоріше місце відпочинку, якби не численні монументи і хрести».

Цвинтар був зруйнований на початку 1980-х, але з тих могил, які бачив Готхільф Кон, одна таки збереглась. Це поховання учасника антиросійського повстання, поета Мавріція Гославського – він помер у станиславівській в’язниці в 1834 році.

«Кам’яний монумент був поставлений коштом загальних, так званих центових внес­ків міста Станиславова, оскільки пам’ять поета дорога мешканцям, – пише Кон. – Тут прожив Гославський найпрекрасніші свої роки, тут помер у в’язниці у цвіті літ, заледве маючи 32 роки, а остання його думка була про Польшу. Під бюстом поета, виконаним рукою майстра, що зобразив видатні риси Гославського, обрамлені густою бородою, бачимо на таблиці з чорного мармуру напис золотими літерами: «Мавріцій Гославський солдат-поет, народився 5 жовтня 1802, помер 17 листопаду 1834. Честь праху його». Нижче, при самому постаменті, поміщена таблиця з віщою відоз­вою поета до свого народу:

«О люде мій, народе поневіряний,

Що лиш могили і хрести будує!

Тільки в молитві сльози Бог вгамує

І загоїть твої пекучі рани».

Кон хотів покласти квіти на могилу поета, але пише, що побачив таблицю із суворою забороною рвати квіти на цвинтарі і не наважився. Далі його увагу привернув надгробок із цікавою епітафією.

«Що там знову за напис на мармуровій таблиці на самому початку цвинтаря? То матір присвятила оберемок скромних слів і віршів своєму синові – Каролю Бекоку, який помер на весні свого життя у 24 річному віці:

«Сину мій любий, дитино солодка,

Чому життя твоє було коротким?

Моє все майбутнє забрав ти з собою,

Життя моє вічною вкрилось журбою.

Я болісний спогад у серці тримаю,

Лиш камінь холодний в обіймах стискаю.

І ти, перехожий, тут гірко зітхни –

Із бідною матір’ю синка пам’яни!».

Навіть серед могил Кон зміг віднайти зразок поезії. Зауваживши, що для того, аби хоч хвильку постояти біля кожного пам’ятника, йому б знадобилося кілька днів, пан Готхільф рушив до вокзалу та поїхав додому.

Іван Бондарев