Цього року у Калуші вперше масштабно відзначають річницю від заснування ливарні дзвонів братів Фельчинських. Саме лиття дзвонів у Калуші має стати одним з ключових елементів, які формуватимуть історичне обличчя нашого міста, а дзвін – одним з символів Калуша. Про родину Фельчинськихвідомо небагато. І мало хто знає, що у Калуші сьогодні живе один з нащадків засновника славетної ливарні Михайло Фельчинський.

У травні йому виповнилося вісімдесят. Михайло Фельчинський живе у Хотіні. Дзвоноливарню на сучасній вулиці Дзвонарська пам’ятає у воєнні роки. Але тоді це вже була не ливарня, а лише порожнє приміщення:

«Говорять, що перед війною у ливарні сховали 300 дзвонів. Я не думаю, що це правда. Є відома фотографія 1938 року, на якій працівники ливарні сфотографувалися з дзвонами. На ній не більше сотні дзвонів, і це всі, які на той час зберігалися в майстерні. Дзвони сховали в підвалі. Але коли прийшла радянська армія, в майстерню завели коней. Ті відчули порожнину, сховок викрили і розкопали. Чи були там дзвони, я не знаю. Якщо так,то не більше сотні, триста може бути лише з маленькими дзвониками. Усі дзвони зі сховку забрали, їхня подальша доля невідома».

«Фель» означало кращий, а «чин» – професія

Звідки походить родина Фельчинських? Є різні гіпотези. За однією, Михайло Фельчинський приїхав до Калуша з Польщі і заснував тут фірму. За іншими – сім’я походить з місцевих українців. Калушанин розповідає:

«Спочатку у Фельчинських було інше прізвище. У другій половині 16-го століття предки Михайлапрацювали у складі великої бригади, яка з калуських руд, а також з руди, яку привозили зі Стрия та Львова, виплавляла метал. До кінця 18-го століття Михайложив на Матієвому селі, зараз це у Калуші район вулиць Пушкіна і Богдана Хмельницького. Він познайомився з дівчиною з Калуша, хата її була там, де зараз фотоательє «Галичанка». Вона була пані, дуже гарна. Молоді вирішили одружитися і не брати прізвище ні його, ні її, а започаткувати своє. За однією з версій, вони склали зі своїх прізвище Фельчинські. За іншою, воно мало певний зміст: «фель» означало кращий, а «чин» – професія. Звідси і прізвище – «кращий у професії». Ще одна версія – спочатку було прізвище Фельчин, але коли оформляли документи, то не знали, як написати прізвище дружини, – тож, написали Фельчинська. Тому Михайло теж взяв таке прізвище. Вони і започаткували родину Фельчинських».

Михайло був людиною підприємливою, працював з металом і в 1808 році заснував у Калуші ливарню дзвонів. Насправді, каже пан Михайло, дзвони почали виливати раніше, але саме цього року оформили документи на майстерню. У Михайла народилося шестеро дочок, і коли вже він зневірився, що буде син, який продовжить справу батька, сьомим народився хлопчик, якого назвали Михайлом. Сім’я вже тоді мала непогані статки, тож, за розповідями, Михайло святкував народження сина і спадкоємця ливарної справи впродовж місяця.

Про Михайла-молодшого відомо мало. Лише, що він одружився і мав двох синів. Старший син – Іван, який і є прадідом пана Михайла, і молодший – Франц, або Францішек – він і його чотири сини вважаються продовжувачами справи дзвоноливарства у Калуші в міжвоєнні роки, розповідає нащадок Михайла Фельчинського:

«Мій прадід Іван був старшим сином Михайла Фельчинського. За розповідями, він був старанний і кмітливий: лив дзвони, підсвічники, хрести. Франц також займався литтям дзвонів. Обоє братів одружилися. Іван – на дівчині з родини Грабовецьких з Дрогобича. З цієї родини походить і відомий історик Володимир Грабовецький. У Франца було чотири сини. У мого прадіда Івана – теж чотири сини і три доньки. У тому числі і мій дід Казимир. Калуш на той час був маленьким містом, а родина Фельчинських шукала нові можливості для розвитку бізнесу. Тому Іван відправив своїх синів по світу. Зараз нащадки живуть в Австралії, Бельгії, Америці. Біля Івана в Калуші залишився лише Казимир. Він їздив по світу, продавав дзвони. В одній з таких поїздок познайомився з дівчиною, привіз її до Калуша і одружився. Вона була, кажуть, з Північної Польщі, можливо, з Прусії, бо прізвище мала німецьке».

В 1900 році Казимира запросив на роботу в Станіслав Митрополит Андрей Шептицький. Він лив дзвони для церкви і сувенірні дзвоники. Після того, як Шептицький переїхав до Львова, Казимир повернувся до Калуша. Хоча був добрим майстром і мав пропозиції від австрійської, польської, єврейської та української громад, розповідає пан Михайло. Брати продали стару хату і він побудувався на вул. Руській в Калуші:

«В 1921 році велика повінь хату знесла. У Казимира були чотири сини і чотири доньки. Серед них і мій батько. Під час Першої світової війни Казимир захворів на тиф. Згодом він дуже бідував, але батько братів Фельчинських не приїхав і не допоміг йому. А брати Фельчинські були на війні, в австрійській армії».

Саме після Першої світової, розповідає пан Михайло, в родині відбувся розкол. Поки діти Івана були на чужині, спадщину діда Михайла – ливарню в Калуші – забрали собі сини Франца. «Відтоді і пішов розбрат», – каже пан Михайло.

Казимир після війни поїхав в Тернопіль. Там він у 1921 році відкрив українсько-американську фірму з виливання дзвонів з філіями у Львові і Перемишлі – там же, де фірму відкрив один з його двоюрідних братів. Що сталося з фірмою діда – невідомо. За словами Михайла Фельчинського, є свідчення її діяльності, зокрема рекламні оголошення того часу. Знайти більше інформації зараз, каже пан Михайло, неможливо. За кожен запит в архівах треба платити, а він живе на невелику пенсію.

В 1935 році Казимир повернувся до Калуша. На той час він вже хворів і в тому ж році помер. Син Казимира і батько пана Михайла Владислав спочатку працював на ливарні у Калуші. Як родичу йому платили трохи краще – 7 злотих не день. Він займався ливарною справою, їздив в Європу, купував верстати. Але потім перейшов працювати на калійний комбінат, де краще платили – 300 злотих на місяць. На той час це були дуже добрі гроші. Владислав у 1935 році оженився.

Нащадки Франца жили в центрі міста, біля ливарні. На родинному обійсті у них був великий сад, там де зараз дитячий садок «Струмочок». Під час роботи у ливарні Владислав допомагав і в саду та на подвір’ї.

Стару липу біля базару, де зараз калушани вивішують оголошення про смерть близьких, колись посадив саме його батько, – згадує Михайло Фельчинський.

«Коли почалася Друга світова війна, батька вивезли на роботу до Німеччини. Одного разу вони носили цеглу по дерев’яному настилу на висоті третього поверху. Опора була неміцна, одночасно по ній міг пройти один робітник, але їх погнали одного за одним. Настил проламався, Владислав впав і сильно побився. Чоловік, який впав разом з ним, помер. Наслідки травми були важкими і німці відпустити батька додому. Він повернуся в Калуш і в 1943 році помер. Мама залишилася одна з двома дітьми. Матеріально було дуже важко. До школи я ходив босим. Малював прекрасно, але директор школи мене не любив. Дав погану характеристику. Це перекреслило мою мрію вчитися на художника. Тоді я вибирав між Львівським і Ужгородським художніми училищами. Але через те, що не міг вступити, після школи працював де доведеться: штукатуром, слюсарем, потім пішов на «хімію».

Михайло Фельчинський має талант не лише до малювання, але й здібний до музики:

«У віці 20 років, наприклад, дізнався що в районному будинку культури набирають до оркестру. Тоді хлопці розбирати собі інструменти, хто який хотів. Я вибрав кларнет. Хоча я взяв його до рук вперше, вчився так, що пальці стер і вже на третій день керівник оркестру каже: ти будеш грати першим кларнетом. За три місяці був парад і ми до нього вчили марші. Я не мав нот, грав по пам’яті.Кажуть: зіб’єшся на параді, далі не вступай, роби вигляд, що граєш. Я три рази збився і три рази вступив, причому правильно. Тоді мені порадили вступити в консерваторію. Композитором хотів бути, але знав, що консерваторія мені не «світить», бо у сім’ї немає грошей. Вибрав живопис».

Макет пам'ятника братам Фельчинським роботи скульптора Ігоря Семака

За Сівецьку церкву пропонували машину, а за Кадобянську – хату

В 1966 році Михайло заочно закінчив навчання в Московському університеті рисунку і живопису. Деякий час працював на малій батьківщині, в колгоспі художником. Але недовго, бо стало питання брати участь у перетворенні церков на музеї:

«Тоді у керівництва району виникла ідея церкви у Кадобній і Сівці зробити музеями. Я відмовився, бо ніякий атеїзм не хотів робити, відповів – церкви будували не для того. За Сівецьку церкву пропонували машину, а за Кадобянську – хату побудувати. Після категоричної відмови довелося звільнитися».

З Калуша Михайло поїхав в Полтавську область, влаштувався в селі Братешки. Працював там у майстерні по 15 годин на день. Згодом пан Михайло перебрався в селище Вишневе, що в Пирятинському районі Полтавської області. Там його запросили на роботу в радгосп. Саме там і запланував виливати дзвони, вивчив, як зробити, щоб дзвін мав «малиновий», «виноградний» звук:

«Радгосп був багатющий, мав два комбікормові заводи. Я працював над проектами, займався художнім оформленням. Мене цінували і платили дуже добре. Виходило 593 карбованці в місяць – на ті часи великі гроші. Часто їздив у відрядження в Київ. Мене запрошували на роботу і в столицю. Накопичив певні статки, гроші тримав в банку, потім вони всі пропали. Коли почалася незалежна Україна, люди почали більше цікавитися історією, тоді писали і про родину ливарів Фельчинських, говорили про те, що двзоноливарство у Калуші треба відновити. Голова радгоспу просив не їхати, давав віллу. Я добре знав ту справу, ще в Полтавській області планував виливати дзвони. Два роки готувався, шукав метал. Знаю метал, вивчав його властивості, буквально на рівні молекул і атомів, знаю, як зробити, щоб дзвін мав «малиновий», «виноградний» звук, як змінюється звук під дією температури. Одним словом, «загорівся» цією справою. І коли в Калуші почали писати про відновлення майстерні, приїхав додому і пішов до тоді міського голови Романа Сушка».

Пригадує, що зустрів його міський голова, як дорогого гостя: нащо батьківщину покинув, повертайся, лий дзвони, підтримую:

«І я повірив: звільнився з роботи у Вишневому і повернувся в Калуш. Вірив, що раз влада підтримає, то мені дадуть зробити майстерню та відродити справу предків. Але міський голова категорично хотів, щоб майстерня була бюджетною. Я не погоджувався: так не має бути, бо це духовна справа. Шість років я чекав рішення міської ради, воно вже було підготовлене, але його так і не підписали. В 2008 році у мене стався інфаркт. Після того старі дзвони, які зберігалися в старій хаті в Хотіні, де я зараз живу, порізав на металобрухт».

У Михайла Фельчинського – двоє дітей. Син живе біля нього, в Калуші. Донька – в Сербії. З іншими нащадками великої родини Фельчинських Михайло не підтримує стосунків, а вони – не приїжджають до Калуша. А про історію свого прадіда і діда знає з розповідей бабусі, яка була 1864 року народження, тата, братів і сестер:

«Я пішов своєю дорогою, не батьківською. Здобув свою професію і свій досвід. Ливарною справою, до якої лежала душа, так вийшло, професійно ніколи не займався».

За словами краєзавця Віктора Павліва, Михайло Фельчинський розробив формулу дзвона, який має дві тональності, а звук «тягне» 30 секунд. А цього тижня нащадок великого роду передав інструменти та дзвони з власної колекції для виставки, яка відкрилася у краєзнавчому музеї Калущини з нагоди 210-ї річниці дзвоноливарства на Калущині. Два дзвони роботи Михайла Фельчинського 1993-1995 років досі лунають у храмах Мислова та Кулинки.

Богдана ТИМЧИШИН, журналіст