Впродовж багатьох років, запрошуючи гостей на великі свята чи громадські фестини до Братишева Тлумацького району, організатори урочистостей додавали зазвичай чотири магічних слова: «Буде наш Михайло Головатий». Тож коли у травні 2016-го він – уродженець Братишева – відійшов у вічність, село ніби втратило свою ідентичність. Однак на сьогодні це гірке відчуття відступило.
Односельці з теплотою готуються відзначити 22 січня 75-ті роковини від дня народження свого іменитого земляка – українського краєзнавця, дослідника історії Станиславова Михайла Головатого, і наче у світлі присутності ювіляра розповідають про нього у теперішньому часі. Так само й у Франківську кажуть: «Михайло Головатий – це ведучий телепрограми «Вулиця». Ми ж для повноти інформації додамо, що пан Головатий – один із засновників Івано-Франківської обласної організації НРУ, депутат обласної ради 1-го демократичного скликання (1990-1994); член Національної спілки краєзнавців України; почесний працівник туризму та заслужений працівник культури України.
До того ж, тисячі журналістів вважають його колегою, адже у Михайла Івановича понад 600 публікацій в газетах, журналах і наукових збірниках. Окрім того, він автор і співавтор численних книг. Скажімо, за його «Етюди старого Станіслава» (2007 р.) та «200 вулиць Івано-Франківська» (2010 р.) істинні книголюби готові платити великі гроші. Та ці видання давно розійшлися.
Однак варто згадати про ідею ще однієї книжки, яка при багатолітньому гарячому бажанні Михайла Івановича не встигла народитися. Про це у 2013-му, перед своїм 70-м днем народження, Головатий в інтерв’ю для обласної преси сказав: «Маю один гріх: досі немає книжки про рідне село Братишів. У селі є місцевий історик Петро Бондарчук, він зібрав мені деякі матеріали, але до реалізації задуму ще далеко. Якби ми це разом зробили, то я вважав би, що недарма жив на цій землі».
Та минуло від цього одкровення небагато часу, як вже досить змучений невиліковною хворобою Михайло приїхав у рідне село. З товстим, бурштинового кольору зошитом, в якому – неймовірна кількість записів з історичних джерел та вирізок з періодики. Він простягнув цей скарб Боднарчуку і спокійно мовив: «Сподіваюся, що ви продовжите і закінчите мою справу».
Вона дійсно рухається, незважаючи на те, що Боднарчук, як і колись Головатий, вкрай завантажений різноманітною пошуково-дослідницькою роботою і, до того ж, вчителює та опікується музеєм всесвітньовідомого скульптора Григорія Крука, теж уродженця Братишева. До речі, завдяки сприянню Головатого – свого часу заступника начальника управління туризму і курортів Івано-Франківської ОДА, у столиці Прикарпаття відбулася міжнародна конференція «Григорій Крук: європейська пластика середини ХХ століття» (грудень 1992 р.).
Тут варто зауважити, що у Головатого в роботі була своя пластика, а головне – він ретельно і глибоко копав. У прямому і переносному сенсі слова. Скажімо, досліджуючи надання Станиславову Магдебурзького права, яке пов’язується з локаційним привілеєм Андрія Потоцького від 7 травня 1662 року, Михайло приділяв надзвичайну увагу вивченню підземних комунікацій міста-фортеці. Адже, як він зазначав, «магдебурзьке право на пустому місці не надають, тут мало бути розвинуте самоврядування, мали працювати якісь цехи». Мовляв, комунікації – це ключ до розкриття рівня виробничих і суспільних відносин.
А які ж ключі з історичних джерел заносив Михайло Іванович у «бурштиновий зошит» про Братишів? Гортаємо заповнені його каліграфічним почерком сторінки і читаємо:
«У селі (стара назва Підкамінне) знайдено знаряддя доби бронзи, тут зберігаються кургани скіфського часу. У письмових джерелах вперше село згадується 1459 року».
«Школа тривіальна заснована в Братишеві 1850 року. На початку ХХ століття в селі була невеличка школа з одним учбовим залом, низенька. Всі чотири класи вчив однин вчитель: два до полудня і два пополудні. За неуспішність і провини нерідко карав прутом; не залишався осторонь від цієї справи і ксьондз при викладанні релігії».
«Мабуть, вперше жителі села побачили літак в серпні 1914 року. Він появився над окопами австрійців, які мусили втікати. Якій армії належав цей літак, невідомо. Багато хто вважав бачене «нечистою силою».
«При багатьох достоїнствах Братишів має одну велику ваду – через село не протікає ні річки, ні потічка. Тому господині відчували колись істотні труднощі при пранні білизни. В зв’язку з цим появились так звані «прала» – явище суто братишівське. Це квадратні форми 2х2 метри глибиною до 1,5 метра, заповнені водою. Свою актуальність вони втратили з появою пральних машин в селі (70-ті роки)».
«У 1975 р. через околицю села пройшов магістральний газопровід «Союз» (Оренбург – західний кордон колишнього СРСР). В частині села, що іменується Палагицькою дорогою, через нього було знесено три господарства. Компенсація ґаздам була досить значною. Один купив собі квартиру в обласному центрі».
«Братишів відомий… як співоче село. Кілька пісень мені довелось чути тут і ніде інде. Наприклад, «У мойому саду розквітався розмай», «Попід сад-виноград викопана фоса», «Горою-горою там стежка іде»…»
«Зринають спогади юнацьких років. Ось приїхав до рідного села на канікули. Місце ночівлі у мене королівське – запашне сіно у стодолі. Ось вже сон зліплює повіки, але далеко в нічній млі над селом злітає пісня. До серця підступає тепла хвиля і хочеться слухати й слухати той спів, а чи й майнути йому назустріч».
До слова, романтичність Михайлової натури, а він любив прозу, поезію, понад двадцять літ був солістом народного чоловічого ансамблю «Черемош», непомітно стримувала інженерія. Вона мала у його житті сибірське походження. Адже у рідному Братишеві Михайло закінчив тільки перший клас. А потім його з мамою, старшим братом Василем та сестрами Ганною і Марією вивезли до Сибіру. Звинуватили родину у допомозі УПА та опорі колективізації. Іван Головатий – Михайлів батько, інвалід війни, на той час вже мордувався у воркутинських таборах – за співпрацю з Українською повстанською армією.
За таких обставин Михайло Головатий закінчив школу у селі Білий Яр (Томська обл.), а потім Томський інститут автоматизованих систем управління і радіоелектроніки. У 1965-1972 роках працював інженером-конструктором у Омську, з 1972-го – в Івано-Франківську на ВО «Промприлад».
Та, працюючи інженером, захопився краєзнавством. Навіть був екскурсоводом. А став найавторитетнішим знавцем давньої забудови Івано-Франківська. Водночас зробив надзвичайно рейтинговою на ТБ «Галичина» програму «Вулиця». Щоправда, його «особисті» вулиці не були аж дуже привабливими. У Братишеві родина Головатих мешкала на вул. Граб’є (від «місцина, заросла грабиною»), а в Івано-Франківську – на вул. Крива, 4.
У цьому контексті пригадується така історія. Третього червня 2016-го на урочистості з нагоди Дня журналіста, які проводилися в ОДА, запросили дружину уже покійного Михайла Головатого – Ганну Іванівну, щоб вручити відзнаку за вагомий внесок її чоловіка у вивчення і популяризацію історії рідного краю. Вийшло так, що на тому заході ми сиділи з пані Ганною поряд. І тоді вона сказала: «У моєму житті була одна широка вулиця Щастя – це моє життя з Михайлом».
Мабуть, по-своєму щаслива вулиця залишається у житті багатьох, кого доля пов’язувала з Головатим у професійному, творчому чи родинно-товариському плані. Бо, як кажуть у Братишеві, пан Михайло є людиною з сонцем усередині.
Марія ПАЛЮГА | 
