«Вікна» публікують історію однієї єврейської дівчинки з Калуша на ім’я Сара Гутгарц, яка, втративши близьких родичів, разом з молодшою сестрою тікала із захопленого фашистами Калуша, взявши з собою на дорогу з собою лише дзбанок молока. Проводжали сусіди, боялися та плакали, адже прощалися назавжди.
З ними разом в одному гурті була жінка на ім’я Діпка Лікборнік-Дічек (про родину Дічеків з Калуша досить докладно описувалося в калуській пресі. — Авт.). Вони пішли в холодну зоряну ніч, в пітьму, у невідомість.
У листі Ярослав Сімків писав:
«Пані Салька, чи пригадуєте той тяжкий час і той місячний холодний вечір, як ви всі ішли кінцем нашого города попри річку Млинівку із Калуша у далекий світ».
Страх та розпач не давав надії, що вони залишаться живими, адже тікали, мов злочинці. Пітьма у душах, в повітрі та в просторі навколо… Вони пішли назавжди, залишивши домівки та майно. Пішли у невідомість, не маючи нічого, тільки малесеньку іскорку надії на порятунок. Сара Гутгарц вижила. Але вона до кінця своїх днів боялася і не розповідала все докладно, а лише уривками. І ці спогади давалися їй нелегко — стільки було пережито.
Зв’язок із минулим, з Калушем — це листи. Їх Сара написала безліч, розшукуючи родичів та документи або ж хоч якісь свідчення. На один із таких листів вона отримала відповідь у 1995-му. Більше переписки не було. У 2016-му Сари не стало.
Що ж нас спонукало нині ворушити ці події, розкривати факти? Ниточкою, що відкриває минуле, стало молодше покоління родини Гутгарців. Робота над цією історією триває. На проханням нащадків нею займаються громадські активісти Аргентини та України, серед Яких — і краєзнавиця Наталія Мельник.
Можливо, факти, які вдалося віднайти, за допомогою публікації в пресі зможуть доповнитися додатковими свідченнями та матеріалами.
Листи з минулого
Отож, 1995-му році до Калуша із Аргентини прийшов лист, який був адресований родині Сімківих, що проживала тоді на вулиці Українська. Його написала саме Сара Гутгарц. Усі попередні написані нею листи поверталися до Аргентини з грифом «адресат відсутній».
У листі йшлося про те, як колись, у далекому 1941-му, батько пана Ярослава — Володимир Сімків та його дружина Фрузина врятували Сару та її сестру Пепу від наглої смерті, заховавши в своїй домівці. Жінка дякувала за це та розшукувала інформацію про сестру, з якою загубилася в концтаборі. Також їй було цікаво, що сталося з їх будинком, що був розташований на вулиці Загірська, 15. До війни дві родини — Гутгарців і Сімківих — проживали по сусідству. Жінка цікавилася нашим містом, розпитувала про родичів та знайомих. Їй хотілося бодай якоїсь згадки про минуле — світлини або хоча б якоїсь речі. Вона щиро сподівалась, що сусідам вдалося бодай щось зберегти.
На той час Володимира Сімківа та його дружини вже не було серед живих. На лист дав відповідь син Ярослав. Докладний зміст листа відомий — його люб’язно передав пан Гільєрмо Guillermo (внук Сари із Аргентини) для ознайомлення. Ні самого будинку, ні саду та якихось речей час не вберіг, адже будинок був знищений у результаті бомбардувань. Ярослав писав:
«На тому місці, де ви колись мешкали, не залишилось ні одного дому. Нижче Павліни Теніцької аж до Королівки і де був ваш дім вибудували великі майстерні по ремонту тракторів».
У 1941 році, коли Володимир Сімків переховував двох дівчат-єврейок у своєму домі, його сину Ярославу було 14 років. Два листи — єдина переписка в повоєнний період між родинами Сімківих-Гутгарців, про яку відомо достеменно. Ярослав Сімків, як і сама Сара, вже теж відійшов у засвіти. Її внук Гільєрмо цікавиться історією та генеалогією родини. Саме від нього я й отримала прохання віднайти родичів Володимира та Фрузини Сімківих. Можливо, подальше розслідування, адже родичів таки вдалося віднайти, відкриє нам нові цікаві свідчення. А поки що розповім, що вдалося дізнатися про родину Гутгартців.
Сара Гутарц народилася в Калуші 7 грудня 1922 року. Її батьками були Давид Гутгарц та Берта Вайш. У 1959 році при зверненні до Яд Вашем — організації в Ізраїлі, що займається увіковіченням пам’яті жертв Голокосту Сара зазначила, що в її батьків було свідоцтво про цивільний шлюб. Заповнюючи звернення та анкету, Сара залишила інформацію про родичів. Тож, із цього джерела дізнаємося про Лею Штерн, із якою в Сари в Калуші були особливо теплі відносини. На жаль, з тенет часу до нас долетіло тільки ім’я. Хто це і яка її роль в житті Сари, ми не знаємо. Можемо тільки припустити, що це була близька людина — подруга, сусідка або однокласниця. Родина Сари з Аргентини, припускає, що це ім’я бабусі Берти по матері, та, на жаль, твердої впевненості в цьому немає.
Сара була четвертою з п’яти дітей багатодітної родини Гутгрців.
Першим був Авраам, 1902-го чи 1912-го року народження, наступною — Хінде чи Хінда та ще одна дівчинка, Джалка, яка прожила настільки мало, що Сара не пам’ятала її. Відтак — сама Сара, яку дома називали Селка. Наймолодшою була сестра Пепа (або ж Перла), яка народилася 1930 року.
Голова родини — Давид Гутгарц — воював у Першу Світову в Австро-Угорській армії. У міжвоєнний період працював на Калуській броварні адміністративним менеджером. Біографічних свідчень про матір Берту Вайш не залишилось.
Старший брат Сари Авраам працював оператором кінопроектора в кінотеатрі (іншими словами — кіномеханіком). Як виявлено в реєстрах єврейської громади в Буенос-Айресі, він емігрував до Аргентини в 1929 році.
Сара була значно молодшою за брата і практично не залишила спогадів з дитинства про нього. В Аргентині Араам одружився з Перлою Фінгеріт ще до Другої Світової. Подружжя виховувало двох дітей — Еміліо та Луїс. Обидва сини одружилися. Авраам (Абрам) помер у Буенос-Айресі 1980 року, а його старший син Луїс — у 1983 році. Молодший, Еміліо, має поза 80 років і, також, цікавиться спогадами, світлинами, листами або ж будь-якими свідченнями про свою родину в Калуші.
Відомо, що, емігрувавши після Другої Світової до Аргентини, Сара жила в домі свого брата.
Сестра Хінде чи Хінда, яка була старша від Сари, працювала швачкою шкіряних виробів у Калуші, була незаміжньою. Сара пригадувала, як у дитинстві жартувала з сестрою, тому що та не мала коханця та називала її «шпиндером». Своїм рідним Сара розповідала, що в євреїв є звичай одруження у порядку народження дітей. Тож, поки не вийде заміж Хінда, Сара не мала права шукати собі пару. Тому й жартувала з сестрою, щоб та не затримувала молодших у такій делікатній справі.
Рідною мовою родини був їдиш, але перебувши життєві перипетії та перебуваючи на різних територіях, Сара досконало оволоділа російською, українською та німецькою мовами. У Калуші діти родини Гутгарц навчалися в місцевій школі. Припускаю, що це могла бути нинішня перша школа, адже вона знаходилася недалеко від будинку Гутгарців. Залишилися в дівчини приємні спогади з дитинства про річку Лімниця, в якій купалися влітку. Узимку каталися по ній на ковзанах, адже були такі зими, що річка замерзала і діти насолоджувалися зимовими забавами. Господарка родини була простою, навіть, можна сказати, панською — це кури, коти і собаки. Також Сара пригадувала чудовий сад. На час приходу совітів у 1939 році дівчині було 17 років.
Два концтабори й Аргентина
За спогадами Сари, в червні 1941 року, як тільки фашисти вдерлися до Калуша, то вчинили масове вбивство євреїв: їх живими засипали землею, скинувши в братську могилу. Так загинули батьки і старша Хінда. Саму Сару та її молодшу сестру Пепу заховали в себе сусіди — родина Володимира Сімківа. Знайшовши влучний час, посеред ночі, дівчат провели до лісу, де були й інші євреї-втікачі. За спогадами підгірчан, що в лісі на початку війни бачили євреїв, які там ховалися, навіть допомагали їм харчами. Це був нашвидкуруч створений невеличкий загін, який намагався чинити опір фашистській окупації.
Існує припущення, що фашистам цих нещасних хтось таки «здав». Справа закінчилась арештом і відправкою до гетто в Калуші. Після цього дівчат перевели до Борислава, де Сара працювала зварником на фабриці боєприпасів.
Потім сестри потрапляють до міста Плазув (Польща), де шиють форми для солдатів. Також дівчат примушують зносити трупи для кремації. Згодом Сара опинилася в концтаборі Аушвіц-Біркенау, де отримала татуйований номер A-26196. Далі був концтабір Равенсбрюк. Саме під час цих поневірянь сестри Сара й Пепа загубилися. 5 травня 1945 року Сару звільнили британські та радянські війська.
Уже після війни, перебуваючи в Аргентині, Сара дізналася від знайомих про те, що сестра Пепа загинула.
Після звільнення з концтабору, Сара проживала в Австрії, потім — перебралася до Парижа, маючи намір в подальшому емігрувати до Палестини. Вона підтримувала зв’язок з родичами — рідним дядьком, що запрошував до себе в США, та братом Авраамом, що проживав у Аргентині. Це були 1947-1948 роки. У цей час з групою емігрантів Сара нелегально перетинає кордон між Парагваєм та Аргентиною, але її заарештовують прикордонники. Та, напевне, ця група людей була досить великою або вплинули інші чинники, адже в ситуацію втрутився президент Аргентини. Емігрантів звільнили з-за грат і надали матеріальну допомогу. Проте, громадянство Сара отримала лише 30 липня 1980 року.
У новій країні Сара зустріла свою долю. Це був Леон Крон, з яким проживала у цивільному шлюбі. Одружилися 18 вересня 1959 року в Буенос-Айресі. У серпні 1949 року у єврейській лічниці столиці Аргентини в пари народився син, повне ім’я якого — Фернандо Крон Гутгарц.
Сара і Леон прожили разом до смерті Леона 29 липня 2001 року. Сара померла 14 березня 2016 року. Їй було 93 роки…
Наталія МЕЛЬНИК, краєзнавиця |
