Ряди могил попри дорогу, яка веде вгору. Дорогою мчать легковики та вантажівки, через постійний шум важко абстрагуватися від буденності. Між поховань лунають голоси. Попри пекучий морозний вітер та дошкульну сирість двоє чоловіків у самих светрах жваво орудують невеличкими лопатками біля однієї із гробниць.

Вже більше року щосуботи, за будь-якої погоди, учасник АТО Олександр Коваль та гірський рятувальник Василь Фіцак приходять на старе міське кладовище Калуша і наводять на ньому лад. Розчищають територію, викорчовують кущі, знищують бур’яни, буквально викопують надгробки з-під півметрового шару ґрунту, складають, як пазли, стотонні плити, щедро змащуючи столітній камінь сучасним цементним розчином. За цю роботу не тільки не отримують грошей, але нерідко тратять і свої, щоб замурувати якусь гробницю чи докупити інструмент.

Повернути пам’ять

«Обережно, тут могили», – попереджає Олександр. Він – плечистий і коренастий, коротко стрижений, у камуфляжних штанах, з наплічником. Василь – вищий та жилавіший, з густим, чорним, трохи кучерявим волоссям, також із наплічником. За плечима чоловіки носять ручний інструмент: у середнього розміру наплічники поміщаються лопатка, невеликі граблі, рукавиці.

Попереду – імпровізований смітник, де накидано гілляччя та побутового сміття. Під ним – дві могили невідомих священиків. «Ми з Василем уже чистили тут, а люди знову накидали. Як потепліє, ще раз почистимо. І якщо не вдасться ідентифікувати могили, просто встановимо таблички, що тут поховані люди», – каже Коваль.

Олександр працює на хімічному підприємстві «Карпатнафтохім». Василь – гірський рятувальник. Поза роботою обоє мають десятки справ і чимало проектів. Усі – громадські, тобто неоплачувані. Навіть більше: вони потребують витрат не лише особистого часу, а й власних матеріальних ресурсів.

Коли дозволяла погода, Олександр та Василь працювали на розкопках калуського замку. По неділях вони їздять селами Калуського району, колекціонуючи історії та мелодії старовинних церковних дзвонів. Зрештою, саму історію часто знаходять просто під ногами: днями у відвалі ґрунту у сквері між вулицями Ковжуна та Костельної знайшли понад сотню фрагментів старовинної кераміки, почистили її та передали до музею.

Таких знахідок за останніх кілька років було немало. Саме цікавість до краєзнавства вселила у чоловіків «вірус» постійного неспокою.

«Старий цвинтар – це закрита сторінка історії нашого міста. Тут поховані сотні людей, які колись займали високе соціальне становище та були громадсько активними учасниками суспільних процесів. А нині пам’ять про них майже не збереглася, і це спонукає займатися пошуковою роботою», – розповідає Василь Фіцак.

Рік тому, досліджуючи поховання Першої світової війни, розташовані нижче від старого міського кладовища, він з цікавості «пробігся» цвинтарем. І наштовхнувся на сплюндровану гробницю 17-річної польки Станіслави Горської. Розбитий склеп, розкидані навсібіч людські останки справили гнітюче враження на чоловіка. «Вона навіть снилася мені кілька разів», – зізнається Василь.

Тому разом із Олександром та ще одним товаришем вони вичистили склеп від сміття та замурували його в супроводі молитви священика. Оглянулися кладовищем і побачили ще кілька розбитих та пограбованих гробниць.

Старе кладовище нині не має освітлення та не охороняється. Останній акт вандалізму відбувся тут менше року тому – психічно хвора жінка залізла до гробниці польської родини Маркевичів та набрала пакет черепів.

«Безрідні» могили

З дороги цвинтар здається невеликим. Насправді ж поховання займають два з трьох гектарів території. Кладовище існувало близько двох століть – з 1790 до приблизно 1975 року. За деякими даними, тут є до 10 тис. поховань. Не дуже багато, якщо врахувати, що на новому міському кладовищі навіть не за півстоліття поховано до 30 тис. людей – приблизно половина нинішнього Калуша.

«Зрештою, частина мікрорайонів міста мали свої кладовища. Окремо хоронили і калуських євреїв», – зауважує Василь Фіцак.

Старі поховання з дерев’яними хрестами руйнувалися та з часом зрівнювалися з землею. Тому могили у два шари тут далеко не дивина.

У XVIII-XIX ст. Калуш був мультинаціональним. Крім українців, у ньому проживали поляки, євреї, австрійці. Чимало поляків приїжджали до Калуша на роботу в Саліні. Солепромисел, який активно розвивався у Калуші, надив до міста й австрійців. Перед Другою світовою війною з Калуша виїхало багато польських родин. Це, а також поважний вік кладовища – причини того, що левова частка могил є бездоглядною. Хоча, як зауважує Фіцак, «перед польським Різдвом на деяких могилах горіли лампадки».

На цвинтарі бовваніють здоровенні дерева, практично без гілля. Влітку за міські кошти тут працювали львівські висотники. Адже сухе масивне гілляччя та коренева система руйнують старі гробниці.

«На могилі інженера Саліни Яна Бартуса була дуже красива скульптура Матері Божої. Але на неї впала гілка і знищила її вщент. До того ми встигли зробити фото і, якщо будуть гроші, плануємо відновити цю скульптуру, – каже Олександр Коваль. – Загалом, вважаємо, що тут треба зрізати всі дерева, бо вони аварійні. Натомість по периметру насадити декоративні туї. Великою допомогою від міста для нас було б те, якби всю траву і чагарники витравили гербіцидами. Тоді ми б могли сконцентруватися на відновленні пам’ятників».

Система пошуку

За рік роботи двоє калушан встигли відновити більше сотні поховань та ідентифікувати понад шість сотень осіб. Власне, розчищення кладовища – це лише видима частина роботи. Не менше часу займає пошукова. Василь Фіцак веде рукописний реєстр, де скрупульозно вписує всі знахідки.

«Дивимося шематизми – книги, в яких зазначені прізвища людей, які колись очолювали відділи чи управу міста. Далі шукаємо інформацію у старих виданнях, в інтернеті, налагодили співпрацю з поляками. Мріємо вибратися до обласного архіву, але на це потрібно багато часу», – розповідає він.

На гробниці Станіслави Горської видніються сліди білки. Видно, що тваринка бігала сусідніми могилами. Василь руками чистить сніг, і з-під нього з’являється «автограф» скульптура. Пам’ятник та гробниця виготовлені у Надвірній у майстерні Петруса.

На кладовищі – багато авторських робіт, за якими можна здогадуватися про статус померлих. Адже замовити авторський пам’ятник коштувало недешево. Тут є роботи відомих на той час скульпторів Маріана Антоняка, Генріха Пер’є, Шінзера, Кордела та калуського скульптора Хоміцького – загалом близько 15-16 робіт, що є цінними як монументальні пам’ятки. Частина авторських робіт не мають специфічного клейма, але калушани вже впізнають руку.

«У своїх роботах Маріан Антоняк використовував червоний камінь, з якого зроблені хрести й тумби. Оздоблення – у вигляді маків чи листочків винограду. Зі скульптур – ангели або скорботна Діва Марія. Львівський скульптор Пер’є полюбляв чорний граніт. Пам’ятники виготовляли з мармуру, граніту чи пісковика. Причому якісний пісковик витримує століття і більше», – розказує Олександр Коваль.

Чоловіки йдуть рядами могил. Надгробні плити трапляються часто просто під ногами, і треба бути досить уважним, щоб не наступити на чиєсь поховання. По праву руку – пам’ятник, у який під час війни потрапила куля. Ліворуч – металева трапеція зі скульптурою сфінкса. Це могила інженера Саліни Франца Лео – поховання 1840 року, найстаріше, яке вдалося досі ідентифікувати.

Чоловіки виробили свою нехитру систему пошуку: якщо знаходять чиюсь могилу, то у більшості випадків поруч поховані родичі. У такий спосіб вони виявили й одну зі своїх найцінніших знахідок.

«Були відомості про те, що на цвинтарі похований батько відомого калуського дзвонаря Антонія Серафіна – Ян. Для нього син, який був небідною людиною, збудував розкішний, як на той час, постамент. Але ніхто не знав, де покоїться сам Антоній. За одними відомостями, він виїхав з Калуша перед війною разом з іншими польськими сім’ями. Але коли ми знайшли пам’ятник батькові, вирішили шукати поруч і могилу сина. І наші пошуки були успішними. Це дуже важлива знахідка для калуської історії. А вже згодом практично викопали з-під землі могилу брата Антонія – Леопольда, який помер на дев’ятому році життя. Із землі стирчав лише вершечок скульптури», – згадує Василь Фіцак.

Мурована з цегли гробниця Косьєрба, який у Калуші мав власну цегольню; зроблене з червоного каменю поховання калуського пароха Володимира Тисовського; виконаний з якісного пісковика пам’ятник громадського активіста Асафата Іваницького – на цвинтарі вгадується посекторне поховання. Ближче до дороги хоронили знатних містян. Тож буквально в одному секторі Василь та Олександр виявили чимало могил відомих калушан.

«Це наш проект, який з весни беремося втілювати», – Фіцак показує на гробницю з чорного граніту. Родинний гробівець одного з перших аптекарів Калуша Олександра Шустова практично розколотий навпіл. На ньому чоловіки зрізали два дерева, які, очевидно, і зруйнували гробницю.

«Цей склеп також був відкритим, – продовжує Василь. – У ньому ми знайшли ще й дитячий гріб, але хто б це міг бути – відомостей немає. Навколо могили була встановлена кована металева обрешітка. І вона, і сама гробниця – авторської роботи Генрі Пер’є. Наш задум – у тому, що гробницю могли б, склавшись, відновити калуські фармацевти. Попередній кошторис – не надто великий: близько 10 тис. гривень. У такий самий спосіб релігійні громади могли б докластися до відновлення могил знаних у минулому релігійних лідерів, промисловці могли б відновлювати поховання зі своєї сфери, а медики – подбати про могили відомих колись лікарів. Тоді б до впорядкування цвинтаря доклалася велика частка громадськості міста. А це не тільки благоустрій території, але й популяризація історії».

Подих минулого

Чоловіки неспішно виходять з кладовища. Кажуть, довго тут бути не можна. Дорогою зупиняються практично біля кожної могили, адже в цьому секторі доклали рук чи не до кожної другої. На виході – масивна гробниця вицвілого блакитного кольору, замурована цеглою та вкрита суцільними тріщинами. За деякими даними, у цьому склепі міг бути похований парох церкви Архистратига Михаїла Володимир Петрушевич.

«Під час Першої світової війни його сильно побили російські військові, яким він не дозволив завести коней до церкви. За місяць після побиття священик помер, і його нібито вимушено поховали у чужій гробниці. Якщо зберемо про це достатньо відомостей, тоді встановимо тут меморіальну таблицю, щоб віддати шану пам’яті Володимира Петрушевича, бо це була дуже активна постать у громадсько-культурному житті міста», – каже Василь Фіцак.

Блакитний склеп – один із багатьох, які потребують капітального ремонту. З бюджету міста виділили невелике фінансування, якого вистачить на ремонт восьми пам’ятників.

«Коли ми починали, мені здавалося, що за 3-4 роки наведемо на кладовищі ідеальний лад. Зараз бачу, що й десятиліття не вистачить, якщо працюватимемо лише удвох», – зауважує Олександр Коваль.

Для обох суботній робочий день на кладовищі завершується близько полудня. Але навіть задубілі руки та червоні від морозу обличчя не женуть чоловіків до теплих домівок. На сьогодні у них інші плани – ночівля у відреставрованій восени минулого року в підгорецькому лісі повстанській криївці, «щоб відчути подих минулого».

Оксана ПІЛЯНСЬКА