Івано-Франківськ туристичний: середмістя - 14 Листопада 2013 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Івано-Франківськ дуже подобається приїжджим людям. Подорожній, який побував у столиці Прикарпаття двадцять-тридцять років тому, дотепер згадує місто між двома Бистрицями – симпатичне і досить комфортне для постійного проживання. Історія населеного пункту – як людська біографія, але із суттєвою різницею: у своє колишнє людина може повернутися лише подумки, а місто живе сьогоденням і якоюсь своєю частиною – в минулому. Унікальну можливість одночасно побачити кілька історичних епох створює середмістя зі старовинною архітектурою.

Івано-Франківськ – одне з небагатьох вітчизняних міст, де в малозміненому вигляді зберігся центральний квартал з історичною забудовою, в епіцентрі якого – 49,5-метрова ратуша. У 70-ті роки радянські зодчі мали намір "до основанья” модернізувати цей прилеглий до площі старовинний квартал у стилі "соціалістичного реалізму”. Слава Богу, в тутешньої інтелігенції тоді покірливо не затремтів голос – масив історичної забудови вдалося відстояти.

Івано-Франківськ не належить до древніх поселень. В області є міста значно поважнішого віку, відомості про існування яких зберігаються ще в давньоруських хроніках: Тисмениця (1143 рік), Снятин (1158 рік), Тлумач (1213 рік), Коломия (1240 рік). Що вже казати про Галич (перша згадка датована 898 роком), який прославився як столиця Галицького та Галицько-Волинського князівств. Офіційною датою заснування обласного центру Прикарпаття вважається 7 травня 1662 року, коли місто отримало магдебурзьке право. Потужна фортеця, між тим, будувалася не на голому історичному місці, а на території старовинних українських сіл Заболоття та Княгинин (перша письмова згадка в 1437р.). Вигідне географічне розташування на перетині жвавих торговельних шляхів, високі і міцні фортечні мури, які не змогли взяти турецько-татарські війська під час облоги в 1676 році, сприяли швидкому зростанню кількості населення і статусу міста.

Мандрівку Прикарпатським краєм варто розпочинати саме з „воріт у Карпати”: саме так найчастіше називають місто Івано-Франківськ (колишній Станиславів). Місто засноване Андрієм Потоцьким, представником галицького шляхетного роду. Місто-фортеця було споруджене за короткий термін (5 місяців) за проектом Франсуа Корассіні з Авіньйона у формі пентагону з додатковими бастіонами, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких. Фортеця будувалась за останнім словом новітньої фортифікаційної науки, родоначальником якої був французький інженер Вобан. З висоти пташиного польоту фортеця нагадувала дивовижну квітку з пелюстками-бастіонами. Образ міста історично асоціювався з теорією Вінченцо Скамоцці «Ідеального міста» (міста-сонця, міста-зірки) – гармонійного, компактного як для оборони, так і для проживання. Щоб затерти назву старовинного українського села і дати місту-фортеці шляхетське ім’я, Андрій Потоцький назвав його іменем свого сина Станіслава. До 350-річчя міста відреставровано один з бастіонів фортеці, який став ще однією туристичною родзинкою середмістя.

Кожне місто, як і людина, має своє неповторне обличчя. Давнина і сьогодення поєднались в неповторну самобутню картину його майданів та вулиць. Архітектура міста відбиває образ рівноправної громади, виражений в домінуванні ринково-ратушної площі, яку оточували правильним колом храми різних конфесій і релігій, що відповідало духу вільного міста. Зрештою, ще однією визначальною ознакою франківської архітектури є відсутність чистого стилю. Костели, церкви, синагоги – католицькі, греко-католицькі, вірменські, єврейські – все це впродовж сотень років культивувало віротерпимість, а також вироблення у жителів міста розуміння пріоритетності громадянських цінностей. Мешканці міста складали постійний відсотковий паритет за національностями – українці, поляки, німці, євреї, вірмени.

Прогулюючись історичним центром (він співпадає із сучасним адміністративним та діловим), і корінний франківець, і гість почуваються вільно й розкуто. На нього не тиснуть залізобетонні громади мегаполіса. В Івано-Франківську туристи можуть зупинитися як на добу-дві, а потім оселитися в горах, так і на весь період відпочинку. Останній варіант – найпривабливіший, оскільки дає змогу з обласного центру за радіальними маршрутами відвідати всі найцікавіші об’єкти Прикарпаття і водночас, за бажанням, пожити кілька днів на будь-якій гірській турбазі чи у приватній садибі. У нашому місті гостей чекають сучасні готелі, в яких одночасно розмістяться більше 1300 чоловік. Після прогулянок містом можна відпочити в затишних міських кафе і барах. Їх у нас сьогодні працює понад 250, з них більше 25 – високого ресторанного класу.

Архітектурно-культурна спадщина міста має давні європейські корені і є ознакою нашої європейської культурної ідентичності і заразом самобутності та водночас привабливим туристичним продуктом. На сьогодні опрацьовано декілька екскурсійних маршрутів по місту, один з них проходить по центральній його частині, в самому серці міста, який і пропонується нашим гостям. Свій шлях розпочинаємо з площі перед Святовознесенським катедральним собором Української греко-католицької церкви (з 1849 р.). Друга перебудова в 1753-1763 роках за ініціативи та фінансування ченців Ордена Єзуїтів. Споруда є витвором австро-баварської барокової школи з чіткою композицією основних об’єктів, пропорційністю. Шатроподібні завершення башт запозичені з гуцульської дерев’яної архітектури. Особливої уваги заслуговує чудовий п’ятиярусний іконостас, створений у 1900 році. У соборі правив відомий діяч церкви і патріот України Андрей Шептицький, який півтора року був станиславівським єпископом, його горельєф встановлений в одній із зовнішніх ніш храму, поруч із скульптурами святих княгині Ольги та князя Володимира. Нещодавно встановлено і горельєф єпископу Григорію Хомишину – видатній особистості, патріоту, прихильнику української державності, борцю за віру Христову.

Мандруючи далі площею Андрея Шептицького, проходимо повз елегантну ротонду з фонтаном і фігурою Діви Марії, яку збудовано і відкрито до 2000-ліття християнства. Скульптура Божої Матері виділяється особливою рисою, автор представив нам Богородицю з відкритими проникливо-стражденними очима, її погляд водночас і осудливий, і прощенний, добрий.

І ось підходимо до найдавнішої споруди міста (1672-1703 рр.) – Парафіяльного костелу. Коли на місці Санкт-Петербурга ще була болотиста місцевість, цей храм уже стояв у всій своїй красі, був він і фамільною молитовнею та усипальницею Потоцьких. Костел – зразок барокової культурної архітектури з деякими рисами ренесансу. У крипті Станиславівської колегіати – латинського костьолу в 17-18 ст. – були поховані основні роди Потоцьких – власників міста-фортеці. Першим захоронили тут Станіслава, старшого сина А.Потоцького, започаткувавш усипальницю родини Потоцьких. Свідченням цього є дві меморіальні дошки українською та польською мовами.

Йдучи з майдану А.Шептицького на пл. Ринок, виходимо на ринкову площу, де жоден турист не в змозі обминути поважну споруду старовинної ратуші (перша – 1695 р.) Ратуша постає перед нами у своєму четвертому варіанті – збудована в 1935 р. Після останньої реконструкції вона має єдиний золочений верх цивільної споруди в Європі. Зараз тут знаходиться Краєзнавчий музей. В його архівах зберігаються понад 105 тис. музейних експонатів, працюють історичний відділ, народного мистецтва, промислів та ін. Як у Музеї мистецтв, так і в Краєзнавчому музеї за бажанням можна прослухати цікаву екскурсію, проведену досвідченими екскурсоводами.

Неподалік від ратуші знаходиться одна з найдавніших споруд міста – Вірменський собор (1742-1762 р.) Зараз тут Святопокровський собор Української автокефальної православної церкви. За своєю об’ємно-просторовою композицією споруда є характерним зразком зрілого бароко. Церква збудована за ініціативи станиславівського вірменського братства протягом двадцяти років. Внутрішня частина церкви багато прикрашена живописними і скульптурними творами. Це, зокрема, галерея з 14-ти великих колон з фігурами, а також чудові фрески.

Особливу увагу привертає вівтарна плита Хачкар – символ вірменської громади. Повертаючи ліворуч від костелу на вул. Вірменську, ми підходимо до Палацу Потоцьких (1672 р.). Цегляно-кам’яний палац було збудовано на території фортеці як показний замок Андрія Потоцького. Одна із небагатьох фортечних наземних споруд у реконструйованому вигляді збереглася до наших днів. За в’їзною брамою, яка оздоблена панцирами та іншими військовими лаштунками, знаходиться палацовий ансамбль, що з трьох інших боків оточений високим цегляним муром та рештками фортифікаційних валів і бастіонів. Наліво від брами, в глибині парку, знаходиться триповерховий будинок колишнього палацу. На початку XIX ст. у зв’язку з передачею палацу під військовий шпиталь внутрішнє планування було змінене. В палаці бували польський король Ян Собеський, австрійський цісар Йосиф II, три десятиліття мешкала дружина Пилипа Орлика, гетьмана України після Івана Мазепи.