Якщо сучасний іванофранківець псує собі зір, занурившись у смартфон, то його предок на зламі ХІХ і ХХ століть мав проблеми з очима переважно через низький рівень гігієни та недостатню кількість фахових медиків. Але навіть на початку минулого століття станиславівські лікарі та спеціалісти з оптики успішно дбали про здорові очі та орлиний зір мешканців міста.
Від чого хворіють очі?
Газета «Кур’єр львівський» у 1889 році опублікувала розлогу статтю про проблеми людей зі слабким зором у Галичині. Як зазначав часопис, тоді на цілу Галичину була всього одна школа для дітей зі слабким зором та незрячих – школа Вінцентія Заремби-Скринського, який заснував її у Львові в 1851 році, пожертвувавши на цю справу 30 тис. злотих ринських. Станом на 1889 рік там навчалося 60 учнів. При школі також діяв притулок, де жили незрячі діти і дорослі, які не мали належної опіки.
Газета також зазначала, що причини погіршення зору бували різноманітні. Так, нерідко немовлята мали цілком нормальний зір, але при неправильному прийнятті пологів в очі малюка потрапляла інфекція, що спричиняла захворювання. В кінці ХІХ століття сліпота, набута внаслідок пологової інфекції чи травми, була доволі поширеною. З 4517 незрячих, офіційно зареєстрованих у Галичині на той час, аж 1132 втратили зір із цієї причини.
3169 зареєстрованих незрячих добре бачили протягом певного періоду свого життя, однак потім втратили зір внаслідок хвороби, переважно катаракти чи запалення сітківки ока. Частина цих пацієнтів страждала на погіршення зору внаслідок загальних хвороб – скарлатини, тифу, віспи, які дали ускладнення на очі. Як вважалося в ті часи, особливо небезпечною для зору є віспа, яка часто дає ускладнення на очі.
Згідно з тодішньою статистикою, лише 216 галичан мали проблеми з зором внаслідок нещасливого випадку.
Що носили на носі наші предки
На зламі ХІХ і ХХ століть для корекції зору використовувалися монокль, пенсне та лорнет. Монокль був створений для того, щоб корегувати зір лише одного ока. Він мав невеликий розмір, добре прилягав до очної западини. Монокль вважався предметом розкоші, бо носили його здебільшого заможні люди. До речі, емоційним особам доводилося найскладніше: варто було здивуватися і підняти брову, як він випадав. На щастя, уникнути втрати монокля допомагав ланцюжок, який кріпився до одягу.
Пенсне, які у Галичині на німецький лад називали цвікерами, вперше з’явилися у XVI столітті, але модним аксесуаром та предметом постійного вжитку стали лише у XIX столітті, як і монокль. Пенсне (з французької – pince-nez від pincer – защемити і nez – ніс) – то були окуляри без завушних дужок, які трималися на носі за допомогою пружинки, що затискала перенісся. Перші форми пенсне були круглими, трохи згодом, у 1841 році, з’явилися й овальні. ХІХ століття взагалі було насичене найрізноманітнішими аксесуарами. Складність вибору пенсне полягала в тому, що, крім підбору лінз, необхідно було правильно підібрати оправу пенсне за розміром. В іншому випадку пацієнт міг отримати хорошу корекцію зору, але постійно відчував дискомфорт у ділянці носа. Наскільки цей оптичний прилад був популярним, ми можемо дізнатися з підручників історії та літератури. Багато політиків, науковців та письменників використовували цей аксесуар, наприклад, Теодор Рузвельт – американський політик, 26-й президент США.
Ще одним стильним аксесуаром того часу був лорнет. Пара лінз, прикріплених до ручки, були не лише засобом покращення зору, але й додавали певної витонченості своєму власнику. Не дивно, що найчастіше лорнетом користувалися жінки. Це був свого роду ювелірний аксесуар, декорований коштовним камінням та матеріалами. Лорнет не соромно було виставити на показ в опері чи театрі. Крім того, він був предметом, що підкреслював виразність жестів. Справжнім мистецтвом було використовувати лорнет у великосвітській бесіді. До речі, в 1911 році, в асортименті провідних європейських оптичних фірм налічувалося близько 30 варіантів лорнета.
Окулісти і оптики
Найвідомішим спеціалістом з оптики у Станиславові початку ХХ століття був Абрахам Райшер, який також вважався вмілим годинникарем. Його крамниця знаходилася на першому поверсі Дирекції залізниць (тепер центральний корпус медичного університету). Тут пропонували цвікери і моноклі, а також складніші прилади – мікроскопи, барометри, фотоапарати. Якщо вірити рекламі, саме крамниця пана Райшера була провідною в продажі фотоапаратів у місті. При крамниці діяла майстерня, де можна було замовити ремонт приладів. Крамниця Райшера стала однією з перших, де почали продаватися електричні лампочки, – справжня екзотика для тодішнього Станиславова. Одна лампочка вартувала всього 1 злотий ринський 50 центів. Тут також був великий вибір різноманітних годинників – від мініатюрних кишенькових до великих настінних.
Головним конкурентом пана Райшера був Ізидор Вебер. З липня 1906 року його крамниця оптики знаходилася у кам’яниці Мюльштейна (тепер вул. Незалежності, 7). Сусідом пана Вебера був відомий ресторан Теофіла Квятковського. Облаштовуючи свій кабінет, власник обладнав його різноманітними приладами, які допомагали пацієнтам якнайточніше підбирати окуляри. Преса стверджувала, що такого досконало обладнаного кабінету немає навіть у Львові і Кракові. При закладі працювала також майстерня, де можна було полагодити різні оптичні прилади. Ще одним напрямком діяльності пана Вебера було встановлення електричних дзвінків і телефонних апаратів. У 1912 році власником оптики вже був Якуб Вебер, мабуть, син засновника.
У Станиславові також вели прийом кваліфіковані окулісти, які допомагали пацієнтам підібрати відповідну оптичну корекцію зору та зарадити з різними очними хворобами. Одним із найвідоміших окулістів старого міста був Ян Кройтц, який переїхав до Станиславова зі Львова, де працював у міській очній клініці. Кабінет лікаря знаходився у кам’яниці Міщанського банку (тепер вул. Незалежності, 15). Пан Кройтц також консультував хворих у міському шпиталі. В 1903 році він відкрив свою амбулаторію при шпиталі, до якої щоденно навідувалися близько сорока пацієнтів. Як зазначала преса, Ян Кройтц був не лише добрим окулістом, а й приємною людиною, що забезпечило йому симпатії міської громадськості. У давній пресі можна знайти кілька подяк на адресу цього окуліста. Так, цегельний магнат Юзеф Урман дякував панові Кройтцу за те, що той успішно вилікував його дружину від катаракти, а родина Касвінерів, які теж володіли цегельнею, висловлювала подяку за успішне лікування 76-річного Фішля Касвінера, батька тодішніх власників цегельні.
На вул. Шидловського (тепер частина вул. Грушевського) вів прийом окуліст Мар’ян Остафінський, який, крім офтальмології, спеціалізувався на лікуванні внутрішніх хвороб.
У міжвоєнному Станиславові відомим спеціалістом із офтальмології був Генрик Оберлендер, чий кабінет знаходився на першому поверсі готелю «Уніон» (тепер вул. Незалежності 4). Тут можна було замовити окуляри з автентичним склом відомої фірми «Zeuss».
На вул. Собеського, 20, у колишньому кабінеті Ярослава Грушкевича, вів прийом окуліст Леон Шнее, чиї фірмові футляри для окулярів досі можна побачити на інтернет-аукціонах антикваріату, а на вул. Карпінського (тепер частина вул. Галицької) знаходився кабінет ще одного офтальмолога – Ізидора Райха.
Лікар і патріот
Дуже відомим окулістом і громадським діячем старого Станиславова був також українець Ярослав Грушкевич (1873–1964). Він народився 26 вересня 1873 року в Дрогобичі у сім’ї гімназійного вчителя Теофіла Грушкевича, що походив із давнього священничого роду. У Львівському університеті тоді ще не було медичного факультету, тому молодий Грушкевич вступив на факультет природничих наук. У 1894 pоці, коли у Львові відкрили медичний факультет, Грушкевич розпочинає вчитися на медика, не перериваючи природничих студій. У 1900 році він отримав одночасно два дипломи, закінчивши природничий і медичний факультети.
Ще у студентські роки Грушкевич почав цікавитися офтальмологією і працював асистентом у знаного офтальмолога Балабана у Львові. Після закінчення студій у Львові молодий лікар набував досвіду лікування очних хвороб в університетських клініках Берліна, Відня та Праги. Повернувшись до Львова, д-р Грушкевич працював в очному відділі міського шпиталю. В 1903 році він відкриває свій приватний офтальмологічний кабінет спершу у Львові, а в 1905 році переносить його до Тернополя. В 1909 році він переїхав до Станиславова, де проживав постійно аж до своєї смерті в 1964 році. Грушкевич був відомим спеціалістом у лікуванні трахоми (хронічного запалення слизової оболонки ока), яка тоді дуже ширилася і була справжньою загрозою для здоров’я людей. Щоб ознайомити населення з небезпекою трахоми, Грушкевич опублікував у календарі «Просвіти» за 1911 рік популярну медичну розвідку «Про трахому». Це дослідження потім видали окремою брошурою.
Під час Першої світової війни Грушкевич працював лікарем на відповідальних санітарних постах австро-угорської армії і в 1918 році з золотим хрестом заслуги повернувся до Станиславова. Під час визвольних змагань він працював в українському військовому шпиталі у Станиславові. Офтальмологічний кабінет Грушкевича знаходився на вул. Собеського, 20 (тепер вул. Січових Стрільців), а згодом у готелі «Австрія» (теперішній готель «Дністер») і залишався там до кінця його життя.
Д-р Грушкевич був висококваліфікованим спеціалістом очних хвороб, а пацієнти з’їжджалися до нього навіть з віддалених околиць. Він був також свідомим українцем і брав активну участь у громадському житті Станиславова, зокрема очолював місцеву філію Українського гігієнічного товариства, був незмінним головою наглядової ради української крамниці «Базар», головою спортивно-руханкового товариства «Сокіл», а також довголітнім членом правління товариства «Бесіда». Протягом кількох років д-р Грушкевич навчав гігієни в українській чоловічій гімназії у Станиславові. Друга світова війна не змусила його покинути місто. Він залишився в Станиславові і, незважаючи на свій поважний вік та слабке здоров’я, продовжував працювати за фахом. Він помер у Станиславові 23 липня 1964 року на 91-му році життя, але навіки залишився у пам’яті вдячних пацієнтів та прихильників його патріотичних поглядів.
Олена БУЧИК |
