Станиславів (тепер – Івано-Франківськ) на початку травня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski.

Першотравнева демонстрація 1907 року в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) була подією, від якої очікували різних прикрих несподіванок: порушень громадського порядку, робітничих страйків і навіть масових заворушень. Місцеві соціалісти оголосили цей день вихідним, і більшість робітників справді у середу, 1 травня, припинили свою роботу. Щоби запобігти непередбачуваним ексцесам під час «святкових» заходів, патрулювати вулиці міста вийшли військо, жандарми та поліція, пише Богдан Скаврон у "Збручі".

«У цілому місті відбувався звичайний рух, тільки виставлені напоготові війська, а також жандарми та поліцянти, які снували біля ратуші, нагадували, що соціалісти зарахували цей день до «святкових». Не працювали того дня на громадських будовах, у друкарнях, але велика частина робітників у малих фірмах і тих, які важко контролювати, роботу не припиняли», – повідомляв у числі за 5 травня 1907 року Kurjer Stanisławowski.

Як повідомляв станиславівський часопис, свою солідарність із трудящими всього світу 1 травня виявили також працівники львівських видавництв. Тож у місті відчувався брак свіжої преси зі Львова, зате краківських газет не бракувало.

Робітники, які, на пропозицію соціалістів, того дня на роботу не пішли, о 10-й ранку зібралися натомість у великому залі в кам’яниці Реґенштрайфа (тепер – новобудова на місці руїни на вулиці Січових Стрільців, 18), в якій тоді було приміщення «другорядної» (тобто, демократичної за цінами й обслуговуванням) каварні «Габсбурґ». На соціалістичних посиденьках виступили промовці Кобак, Коханський і доктор Максиміліан Зайнфельд (останній був відомим станиславівським адвокатом і балотувався до австрійського парламенту, вибори до якого були призначені того року), промову українською мовою виголосив якийсь Косевич.

По обіді відбулася масова маївка просто неба біля колії (більшість соціалістів у Станиславові у той час працювали на залізниці), на якій виступили ті самі промовці.

«Після зборів учасники мітингу, яких супроводжував кількатисячний натовп зівак, вирушили походом до міста», - повідомляв Kurjer Stanisławowski, зауваживши, що кінцевим пунктом маршруту був пам’ятник Міцкевичу в середмісті. Біля пам’ятника знову виступив Станіслав Коханський – відомий соціаліст, якому довелося недавно захищатися на суді від звинувачень у підбурюванні до громадської непокори на одному з народних віч.

Тим часом польська громада Станиславова готувалася гучно відзначити чергову річницю проголошення Конституції 3 травня (цей день дотепер є державним святом Польщі). Зважаючи на те, що на неділю, 5 травня, припадав того року Великдень у греко-католиків, святкувати свій День Конституції поляки зібралися аж через тиждень, 12 травня (щоби не робити накладки). З урочистих заходів була ранкова побудка за участю народної капели Товариства Святого Йозефа та «Гармонії колійової», а вже о 9-й ранку учасники дійства планували зібратися на Валах (тепер – вулиця Валова), звідки вирушити ходою вулицями Третього Травня, Сапєжинській, Карпінського та через площу Франца Йосифа до колегіати. До речі, богослужіння з нагоди свята мали відбутися не лише у римо-католицькому храмі, але й у місцевій поступовій (реформаторській) синагозі.

Масові заходи мали продовжитися велелюдним зібранням на площі Міцкевича, біля приміщення польського «Сокола», де планували урочисте шикування членів цього спортивно-патріотичного товариства в нових, спеціально пошитих для такої оказії мундирах, а ввечері – святочною академією в театрі. Вхід у театральну залу був платним: ціна квитків у тогочасних VIP-ложах становила аж 8 корон, найдешевші місця у партері продавали по 40 сотиків, а для студентів – по 20. На «гальорку» впускали лише на сидячі місця і брали по 50 сотиків за вхід.

Але святковий настрій у місті мав з’явитися ще раніше. У вівторок, 7 травня (до речі, ця дата тепер відзначається як День міста – з нагоди надання Станиславову в цей день 1662 року Магдебурзького права), у сквері Франца Йосифа навпроти пасажу Гартенберґів весняний сезон публічних виступів відкривав оркестр «Гармонія колійова». Годинний концерт мав відбутися за умови доброї погоди. У репертуарі музикантів, окрім популярних у той час мелодій на кшталт увертюри «Два серця» Кароля Ліпінського чи вальсу з оперетки «Весела вдова» Франца Легара, був також створений капельмейстером «Гармонії» паном Гебером «Марш Ствертні», написаний, очевидно, на честь чинного посла до парламенту, який балотувався і на виборах 1907 року – Павла Ствертні, залізничного інженера та представника польських народових демократів (ендеків).

До речі, до парламентських виборів залишалося щораз менше часу, і кандидати намагалися активно нагадувати про себе своєму електоратові. Польський кандидат Адольф Ценьський побував у Галичі та Єзуполі, де обіцяв виборцям обстоювати справу регуляції русла Дністра, дбати про розвиток польського шкільництва й утримання тутешніх фортифікацій.

Тим часом станиславівські сіоністи висунули своїм кандидатом Маркуса Брауде. А представники інших єврейських організацій звернулися до бурмістра Артура Німгіна з проханням зареєструвати своїм кандидатом на виборах місцевого торговця Едмунда Рауха, якого називали «польським» євреєм. Цей 44-річний чоловік був власником компанії «Едмунд Раух & Генрик Раух» і займався торгівлею сирими шкурами, а також володів пропінацією (правом на виробництво та продаж горілки) та паровим млином, виступаючи як партнер борошномельної компанії «Озіяш Блюменфельд & Co».

А поза громадсько-політичними справами станиславці переймалися господаркою та налагодженням побутових вигод. Понад сто років тому, як і тепер, актуальною була проблема вивозу сміття та переробки відходів.

Як про взірець для наслідування місцева газета розповідала про нововведення, яке започаткували у місті Шарлоттенбурзі (нині одне з передмість Берліна). З квітня 1907 року громада німецького міста вирішила проводити роздільний збір сміття та спалювати відходи у спеціальних печах, які «підігріваючи воду в котлах, створювали би пару для виробництва електроенергії, яка потрібна для освітлення вулиць та помешкань, руху трамваїв тощо».

«Але це ще не кінець! Шлак, який залишився після спалювання сміття, подрібнюють в спеціальному млині, після чого, змішаний з вапном, він використовується як розчин для будівництва, а змішаний із цементом і водою та спресований у гідравлічному пресі, перетворюється на плоскі плити, які використовують для мощення вулиць», - повідомляв Kurjer Stanisławowski.

Але заробляти гроші на смітті у Станиславові, як, зрештою, скрізь у Галичині, ні тоді, ні тепер так і не навчилися. Натомість втрачати кошти, ніби сміття, завжди вдавалося набагато краще. Скажімо, місцевий Позичковий банк через злодійкуватого бухгалтера збіднів аж на 24 тисячі корон, а наслідком цього злочину стала зміна складу директорів банку.

«Директори Позичкового банку Станіслав Бурнатович і Вільгельм Лінгардт попросили про відставку зі своїх посад, Наглядова рада банку прохання задовольнила. Для вибору нової дирекції в перші дні після Зелених свят відбудуться загальні збори членів банку», - поінформував Kurjer Stanisławowski.

Наскільки великою була втрата банку від бухгалтерового злодійства, можна зрозуміти з того, що на утримання стратегічних доріг у Станиславівському окрузі в 1907 році в бюджеті було передбачено менш, ніж половину вкраденої суми – 10 584 корони 90 сотиків. До речі, щоби визначити підрядника, який буде освоювати ці кошти, як повідомляла газета, у Станиславівському старостві було оголошено конкурс (такий собі тогочасний тендер) на 10 травня.

Мабуть, коштів на утримання доріг, вулиць і площ у галицьких містах завжди бракувало. Принаймні, про це свідчить випадок, який трапився у ті дні в Галичі, де на ринковій площі запалася частина бруківки. Kurjer Stanisławowski висловив сенсаційне припущення, що провалля виникло в місці, де був підземний хід, який провадив від Старостинського замку на горі до пристані на березі Дністра. «Цей прохід розмила вода і в тому місці запався брук на Ринковій площі», - повідомляла газета, зауваживши, що в результаті на ринку утворилося провалля на площі двох квадратних метрів завглибшки до одного метра.

У Станиславові дороги не провалювалися, але була інша містобудівна халепа – майже вдвічі вповільнилися обсяги спорудження нових будинків порівняно з попереднім роком. Причиною цього називали дорожнечу матеріалів і самих будівельних робіт. Як повідомляв Kurjer Stanisławowski, того року будували лише 7 двоповерхових кам’яниць, а також 6 партерових (одноповерхових) будинків. Газета наводить повний перелік новобудов, серед яких будинок Михайла Олєшка при вулиці Камінського (тепер – вулиця Франка), Аби Гольдшлака при вулиці Баторія (тепер – вулиця Короля Данила), Давіда Бахера при вулиці Романовського (тепер – вулиця Гаркуші), дві споруди Кароля Гаусвальда на розі Романовського та Камінського та дві будівлі Кароля Драчинського на вулиці Камінського.

Судячи з тогочасної статистики, у Станиславові відчувалася потреба у новому житлі. На той час місто (без приміських сіл Княгининів, які увійшли до складу міста щойно у 1925 році), як інформувала газета, входило у п’ятірку найбільших міст Галичини, налічуючи станом на 1 квітня 1907 року 34 744 мешканці (у Львові у той же час мешкало 179 506 осіб, у Кракові – 103 836, у Перемишлі – 52 642, у Коломиї – 36 121).