На жаль, не існує окремої поштівки з видом будинку на Шевченка, 19. Тому ми обрали таку, де цю кам’яницю видно найкраще – вона друга праворуч.
У 1820-х там була ділянка із садибою міщанина Гжегожа Паславського. Знаменита «мармулядова» пожежа 1868 року спалахнула прямо навпроти, тому немає нічого дивного, що будинок згорів. Відбудовував хату єврей Йонас Маркус, але нова споруда мало відрізнялась від попередньої – була дерев’яна та одноповерхова. Після нього був ще один Йонас – Богас. Він на початку 1890-х продав будинок Зигмунту Вайнгартену, і новий власник майже одразу почав тут будову. Дату її завершення довідаємось із протоколу магістрату від 4 грудня 1895 року: «Дозволити Зигмунту Вайнгартену замешкати (вселитися – Авт.) нову кам’яницю на Липовій».
Ця «нова кам’яниця» була зведена у стилі пізнього історизму з елементами модерну. Мала два поверхи, балкон посередині фасаду, над яким містився декоративний аттик. Головний вхід розташовувався у правому крилі будинку, на вулицю виходило п’ять вікон другого поверху та ще два віконця були пробиті в аттику. Будинок призначався під житло, тому на поштівці ми не бачимо реклами. Сьогодні внизу працює грумінг-салон-бутік «Пуф», для якого ліве вікно розтесали під вхід. Хто не в курсі, грумінг – це салон краси для домашніх тварин. Також з аттика зникли декоративні кам’яні стели, а в торцевій стіні прорубали два вікна – напевно, хтось «освоїв» піддашшя. Цікаво, що з автентичних дерев’яних вікон залишилося тільки одне, решта капітулювали перед пластиком.
Прізвище Вайнгартен було розповсюджено у Станиславові. Ми вже писали про двох Леонів та Карла Вайнгартенів, але Зигмунт належав до іншої гілки цього роду. Як і його однофамільці, він крутився у будівельному бізнесі, приторговував цементом та іншими будматеріалами. У «Кур’єрі Станиславівському» регулярно друкувалась його реклама: «П’єци кахляні, кухні, каміни і ванни. Новинка – п’єци сецесійні, з оригінальними цільними фронтонами». Ще Зигмунт приймав замовлення на будь-які котлярські роботи і запевняв, що ціни в нього – «доступні надзвичайно».
Де ж Вайнгартен тримав усі ці п’єци, ванни і мішки з цементом? Та зовсім поруч! На поштівці видно, що до кам’яниці зліва примикає одноповерховий будиночок, який теж належав купцеві. Скоріше за все, там містився офіс, на подвір’ї були склади.
А в кам’яниці мешкало панство, грала музика та рікою лилося шампанське. 1 листопада 1904 року там почала працювати школа танців Зигмунта Розенрауха з Кракова. Учнів обіцяли навчити салонним танцям, а також одиночним, груповим, народним і сценічним. За окрему плату балетмейстер міг давати уроки на дому і навіть розробив спеціальні уроки для пенсіонерів. Втім, танцювали тут не довго, оскільки вже 1 грудня того ж року школа переїхала до зали ресторану Седельмайєра на сучасній Новгородській (будинок не зберігся).
Перед приходом совітів у будинку було чотири квартири, в одній з яких жив власник – адвокат Шорман. Там же орендував житло фармацевт Самет, цей мав на Ринку аптеку.
Коли Червона армія відбила Станіслав, у будинку мешкав один українець, який пережив усіх своїх єврейських сусідів. Письменник Володимир Єшкілєв розповів про нього цікаву історію. Той дядечко був сільського походження і тяга до власної господарки була в нього настільки сильною, що у вільних квартирах нагорі він завів… свиней.
Лютої зимової ночі до кам’яниці вдерлись вовки, яких голод вигнав з лісів. Вони гризли і шкрябали двері імпровізованого свинарника. На вереск переляканого ґазди прибігли кілька солдат із сусідньої комендатури. Вояки перестріляли вовків, забрали літр самогонки та пішли щасливі. А дружина коменданта потім шпацерувала Станіславом у вовчій шубі.
Іван Бондарев, Михайло Головатий |
